– Так… – роздумливо ствердив Бобрьонок. – Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху, чорт, віддав автомат «яструбкові».
– Нічого, заберемо, – махнув рукою Толкунов. – Тут от що мене хвилює: а якщо радист тебе запідозрить?
Юрко трохи подумав.
– Він Харитона боїться, – запевнив, – і не посміє не послухатись. В разі чого Муху доведеться… – хотів сказати «вбити» чи «застрелити», але язик чомусь не повернувся вимовити ці слова й просто рубонув долонею повітря. – Бо сотник небезпечний, він досвідчений і все розуміє, я мушу стріляти першим, поки буде можливість. А потім уже радиста примушу…
– Якщо почуємо постріли, – запевнив Бобрьонок, – ми увірвемось у схрон.
– Ні, – похитав головою Юрко, – не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.
Бобрьонок невдоволеио покрутив головою.
– Не подобається це мені.
– І мені, – ствердив Толкунов.
– Нічого, – заперечив Юрко, – вони ж не чекатимуть.
– А ти гарніш хлопець! – Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: – Для чого пішов до бандер, так і не розумію…
– Досить про це, – обірвав Бобрьонок. – Давайте ще раз обміркуємо все. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділу безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, каштане, брати радиста.
– Що брати!.. – покрутив головою Толкунов. – Брати тьху, аби свого поганого носа висунув.
– Висуне… – Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. – Я зроблю так, що висуне.
– Тобі впевненості не позичати, – пробуркотів Толкунов.
– А мені це подобається, – раптом широко й відкрито посміхнувся Бобрьонок. – Подобається твоя впевненість.
– Хто мене запідозрить? – Юрко облизав сухі губи. – Муха? Так ми з ним пліч-о-пліч з оточення виривалася. А радист мусить виконати наказ.
– Твоїми б вустами мед-пиво пити! – мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. – Гей, Вікторе, – гукнув у розбите вікно, – гайда до сільради, візьми в «яструбка» автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається.
«Віліс» від'їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, і автомобіль з оперативною групою зупинився біля подвір'я.
Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об'єкт, – кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона.
Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи – дві ланки одного ланцюга. Однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков – так називався він у розвідшколі «Цепелін» – не мав жодного факту.
Правда, одного разу, затримавшись уранці біля входу до школи, побачив перед ворітьми полігона чорний «мерседес» і трьох чоловіків у плащах, які вийшли з машини. Але що з того, коли ні облич, ні номерів автомобіля не міг розібрати?
Марков працював з курсантами майже автоматично й скоро відпустив їх. З голови не виходили троє в плащах, перед якими розчинилася брама найсекретнішого об'єкта. Що вчинити? Простежити за чорним «мерседесом» не мав змоги, до міста добирався автобусом, іноді підвозив хтось із начальства – можна було б, щоправда, відійти пішки кілометр чи два, заховатися десь і засікти номери «мерседеса». Але, добре подумавши, Марков відкинув цю ідею. До міста, дев'ять кілометрів, всі їздять службовим автобусом, його відсутність помітять, затримають автобус. Далі: хтось може побачити, як він іде пішки, а це, безумовно, викличе підозру чи небажані розмови.
Та й що дадуть йому номери машини? Певно, берлінські – ну й що? Ще одне підтвердження того, що акція запланована й проводиться Головним управлінням імперської безпеки? Так він і без того знає це.
Варіантів виходу на секретний об'єкт фактично не було, і Марков зовсім занепав духом. У їдальні під час обіду зустрів оберштурмфюрера Телле, ввічливо розкланявся з ним – інтуїтивно він завжди тримався трохи оддалік Телле, вважаючи його розумним і хитрим ворогом, і обер-штурмфюрер відповів йому сліпучою посмішкою. З цієї посмішки можна було зробити висновок, що Марков найліпший друг Телле, але старі працівники школи знали, що оберштурмфюрер щедрий на посмішки, котрі, як правило, не відбивали його справжнього ставлення до людини.
Марков почав їсти суп і згадав, що вже тиждень не зустрічався з Телле, а це означає… Опустив ложку в тарілку й почав задумливо помішувати суп. Ніхто не давав Телле відпустки, й нікуди він не їздив. З поїздок до Берліна чи на інші об'єкти не робили таємниці, отже, оберштурмфюрер виконував спеціальне завдання. Мабуть, пов'язане із створенням нового секретного об'єкта.
«Ну й що? – осмикнув сам себе Марков. – 3 Телле на цю тему не побалакаєш; через п'ять хвилин стане відомо начальникові школи, а це – провал».
Марков швидко доїв суп. Пережовуючи біфштекс, почав пригадувати, хто, крім Телле, не з'являвся останнім часом у школі. Здається, лише Валбіцин. Так, з усіма він бачився, крім Кирила Валбіцина, найдосвідченішого експерта по документах. А з Валбіциним Марков кілька разів сидів у ресторані, з Валбіциним він не те що приятелював, був у добрих стосунках і, знаючи любов пана Кирила до чарки, неодноразово пригощав його. А Валбіцин, можливо, причетний до секретної операції…
Після кінця роботи Марков дочекався, поки Валбіцин вийшов у двір, і зумів влаштуватися поруч нього в автобусі. Пан Кирило був у гарному настрої, щось наспівував під ніс, і від нього ледь-ледь тягнуло спиртним. Отже, встиг ковтнути десь у школі під час занять.
Марков сидів мовчки й хмурився, думаючи, з чого почати розмову з Валбіциним. Головне, щоб той нічого не запідозрив і щоб ініціатива разом провести вечір виходила саме від нього.
Валбіцин помітив поганий настрій свого сусіда й перший почав розмову.
– Що це ви, пане Григорію, засумували? – запитав безжурно.
– Втомився, й взагалі… хандра.
– Я знаю непогані ліки проти хандри, – зареготав Валбіцин, і його червонуваті очі втупилися в Маркова. – Три чверті склянки шнапсу й кухоль пива – хандра зникає сама собою.
Вйлбіцин сам ішов назустріч планам Маркова, і той скористався з цього.
– Може, й так, але тільки в гарній компанії, бо напиватися самому…
– Для чого ж самому? Запросіть мене.
– А це ідея, – розважливо відповів Марков, – чудова ідея, лане Кириле, я давно вже не брав нічого до рота, й деякий струс організмові просто необхідний.
Валбіцин покрутив своєю видовженою головою на довгій шиї. Схвалив категорично:
– Приємно чути від пана такі прогресивні думки. Гадаю, що ресторан «Брістоль» давно скучив за нами.
Першу частину проблеми було вирішено, й Марков повеселішав. Валбіцин одразу помітив зміну в його настрої й зауважив:
– Бачите, лише думка про шнапс підіймає дух. Що ж буде після першої чарки?
– І закусити її солоним огірочком чи оселедцем з цибулею… – Марков трохи знав смаки Валбіцина.
– Я завжди був певен, що ви геній, Марков. Коли б ви ще хоч трохи кумекали в документах, я б давно забрав до себе.
– На жаль..
– Так, на жаль. У нашій справі треба мати руки й голову. – Валбіцин полюбляв хвалитися, і всі знали це. – Тобто талант. Я вам зроблю такий документ, що жодна ЧК ніколи не запідозрить. Справжній…
Фактично він уже дав привід Маркову до якогось побіжного запитання, але той утримався. Спочатку треба напоїти Валбіціна, аби він хоч трохи втратив контроль і не пам'ятав, про що йшлося.
Автобус зупинився біля котеджів, де мешкали співробітники школи, Марков і Валбіцин розпрощалися на кілька хвилин, щоб переодягнутися, й зустрілися знову на трамвайній зупинці. Старенький і розхитаний трамвай довіз їх до центрального бульвару, красивої вулиці з віковими деревами посередині, вони пройшли мовчки ще два квартали до «Брістолю» – двоповерхового ресторану, де у Валбіцина був знайомий метр. Це давало деякі переваги, починаючи від вибору напоїв і кінчаючи обслуговуванням. Правда, у «Брістолі» завжди крутилося багато дівчат певного роду занять, та Валбіцин відшивав їх досить рішуче й грубо.
– Ми не бабники, ми чесні алкоголіки, – казав прямо, й дівчат як вітром здувало.
Марков замовив не шнапс, а коньяк, і Валбіцин додивився на нього з повагою.
– Ви робите успіхи, пане Григорію, – схвалив, – і я міг би відшліфувати ваші манери, та, на жаль, в наш тривожний час, коли не знаєш, де опинишся завтра… – Він не договорив, бо принесли пляшку й чарки, – уважно стежив за спритними рухами офіціанта.
І знову Марков промовчав, хоч Валбіцин дав йому зачіпку. Думав: а може, Валбіцин спеціально смикає за гачок, щоб недосвідчений рибалка зробив підсічку?
Вони випили по першій, мало не одразу по другій, очі у Валбіцина почервоніли, піт виступив на зморшкуватому чолі, й пан Кирило обтер його паперовою серветкою. Дістав пачку дорогих сигарет, які видавали хіба що вищим офіцерам, і, не приховуючи торжества, пригостив Маркова.
– О-о… – обережно, двома пальцями витягнув Марков сигарету з пачки. – Такі сигарети я бачив тільки в начальника школи. За ваші успіхи, пане Кирило! – Він налив по третій, трохи форсуючи події, та Валбіцин, здається, не помічав нічого. Випив коньяк, випнувши м'ясисті губи, наче виссав сире яйце, не закусив і затягнувся справді ароматним димом.
– Так, за успіхи, – ствердив, – наші успіхи – це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього «Цепеліну». На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали. Чи не так, пане Григорію?
– Чиста правда! – щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. – Чиста правда, і я переконаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, «Цепелін» не може працювати погано. – Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.
– Так, – ствердив Валбіцин, – ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його методи.
«Не так уже й довго, – злостиво подумав Марков, – не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні, і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюсь, аби не заховалися, не зникли…
– Я цілком згоден з вами, – серйозно мовив Марков, – підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про «Цепелін».
– На жаль, ви не зовсім у курсі справи, Марков, – заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне «входження в кондицію» Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.
Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевів, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.
Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові. Той одразу зрозумів його і приніс ще одну, содко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.
Валбіцин, побачивши ще – одну пляшку, подивився на Мркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки пошамкав губами й запитав не дуже рішуче:
– А не забагато буде, пане Григорію?
Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.
– Я вважав, що подолаємо. Під гарний настрій іде, пане Кирило, але, якщо ви гадаєте…
Валбіцин одразу зрозумів його натяк і стиснув пляшку так, що суглоби його довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.
– Ну що ж, настрій справді гарний, – озвався Валбіцин, – і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, – наказав офіціантові, – трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, яка вариться в котлі…
Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.
– Так от, – переможно посміхнувся, – я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить. Однак, скажу вам, наш начальник школи переживав важкі часи, й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, – уточнив, – і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полка ніколи б не дали, так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.
Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник «Цепеліну» мав неприємності, була і його заслуга – кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп вдалося завчасно попередити Центр.
Недарма їв він, лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, хліб у «Цепеліні» (й пив коньяк в разі потреби, як сьогодні). І якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…
Але головне – не бути нав'язливим…
Вони вже дісталися середини другої пляшки, коли повз їхній столик, вихляючи стегнами, пройшла дівчина. На кілька секунд затрималась, глянувши оцінююче.
– Сумуєте? – посміхнулася відверто заохочуюче. – У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?
Валбіцин підняв на неї важкий погляд.
– Ти, ципо, – мовив грубо, – ану мотай звідси!
Дівчина не розгубилася.
– Одразу видно – імпотенті, – мовила нахабно й пішла далі.
Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув запальничкою і сказав байдуже:
– Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріли на них? Я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує – не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.
Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, тим більше, торкатися досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин «дійшов до кондиції», тепер міг обережно промацати його.
– Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, – сказав, дивлячись чесно й віддано.
– Киньте, – обтер масні губи Валбіцин, – приємно, ще приємніше… Ми свої люди, ви залишились в оточенні і прийшли до німців, мені довелося переходити лінію фронту, отже, пов'язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я – свою, і повинні до кінця тягнути лямку.
– Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, – обережно мовив Марков.
– Так, – стукнув долонею по столу Валбіцин, – так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.
– Ми з вами? – - нарочито недбало заперечив Марков. – Надто мізерна роль «Цепеліну».
– Не кажіть! – червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. – «Цепелін» ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! – Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.
– Так, пане Кирило, – мовив, – ви ас, справжній ас розвідки і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція – і ціла війна… Неспівставні виміри… – Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.
– Не кажіть, бо не знаєте… – насварився пальцем Маркова Валбіцин. – Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчениїї розвідник, як штурмбанфюрер Краус, сам Отто Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив талісман – брелок для ключів у вигляді бронзового чорта. Брелок з подряпиною – герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це пане Григорію?