– Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й його талісман?
– Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є одна людина, котра вчинить… – нараз осікся. – Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували найзасекреченішоп агента, який скоро полетить у радянський тил і якого поблагословив сам Скорцені!
– О-о, це надзвичайно! – вигукнув Марков. – Вип'ємі за успіх цього агента. – Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця.
Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову – взагалі п'янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав – мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: – Бо нам з вами пане Кирило, дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.
– Він має такі документи!.. – почав Валбіцин хвалькувато.
«Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусі прикмету, звання, посаду…»
Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.
Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину – раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель у «Цепеліні».
У машині Валбіщш одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної й брудної холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але цього разу доріжка до кімнати ще існувала, цей Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім мелодійним дзвоном, розбитого скла.
Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.
Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.
Юрко зупинився в підліску на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.
– Он там… – вказав на березу.
Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.
Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи – має запасний вихід до струмка, можна зимувати, не боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.
Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.
– Ну що? – запитав пошепки Толкунов. – Оточуватимемо?.
– Так, – погодився майор. – Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут – ти за дубом, а я в кущах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.
Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію, оидно, лишився задоволений, бо кивнув не відповідаючи.
– А зараз дай команду, нехай оточують галявину, – виказав Бобрьонок.
На вантажівці з району прибуло п'ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить втекти не вдасться.
Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.
– От що, – порадив, – ти двох автоматників постав у яру.
– Запасний вихід? – одразу зрозумів Толкунов,
– Звичайно.
– Не випустимо! – Капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.
Він повернувся хвилин через двадцять, коли небо на сході зовсім пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами по пралісі.
– Ну, хлопче, давай! – потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок. Оце й усе, що сказав. Та що казати, коли все вже обговорене.
Юрко рушив, трохи згорбившись, наче шмайсер, що метлявся на грудях, перетягував його. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього – здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м'яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.
Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків'ям автомата по березі.
Стояв і слухав биття власного серця – видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.
Постукав ще раз і лише тоді почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки потім трохи відчинився.
На галявину визирнув заспаний Муха.
Юрко сів, знявши автомат, – кинув його недбало поруч, проте так, щоб можна – було дотягтися правицею. Сказав, позіхнувши:
– Спите… Будіть, друже сотнику, радиста. Пан Харитон його кличуть.
Муха невдоволено закліпав очима:
– Що трапилось?
– А нічого. Радиста, кажу, кличуть.
– Де Харитон?
– У лісі лишився.
– Як так? – у сотника прокинулася вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: – Давай до схрону.
Юрко насупився.
– Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… – Але схопив автомат і поліз до схрону.
Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.
– То що тобі? – запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.
Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м'якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі,
– Що трапилось? – запитав. Нараз зіскочив з нар, сон з нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. – Де Харитон?
Хлопець відсахнувся.
– Вас кличе, – пояснив,
– Де він?
– В лісі лишився, версти за чотири звідси.
– Чому сам не прийшов?
– А в нього й питайте. Я що – наказувати йому можу? Каже: поклич Михайла з рацією, а мені що? Я й пішов кликати. Радист зиркнув недовірливо.
– А чого він у лісі лишився? – запитав.
– Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, – посміхнувся нараз єхидно, – пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, всю ніч не спали, ну й вирішили відпочити.
Згадка про мірошницю виявилася вдалою – Муха зареготав і мовив із заздрістю:
– Я вам скажу: від тої дівки і я б не відмовився. Вродлива мірршниця, прошу я вас, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…
Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:
– Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, й вечеряв, а інших – до клуні спати…
– Начальство! – не те що схвалив, а й не полаяв Муха. – Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. – Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. – А мені йти чи ні? – запитав.
Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох – були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов'язково живим і бажано непораненнм. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено й вихід у Мухи один – або здатися, або кулю в лоба.
– А як хочете, друже сотнику, – одиовів Юрко і взявся за ковбасу. – Про вас мови не було.
Муха задоволено потягнувся.
– Тоді ми ще відпочинемо. – Поліз на верхні нари, ліг, звісивши басі ноги. – Люк засуньте, – попросив, – бо щось я не виспався.
Нарешті радист одягнувся. Сів до столика, також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією, поклав пістолет до кишені штанів, мовив:
– Рушили?
Він поліз перший, а Юрко, прихопивши шмайсера, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув ляду, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.
«Не до добра сквирить», – подумав, але одразу ж забув про птаху: ішов, сторожко прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.
Сонце ще пе піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами – до краю галявини лишалося кілька кроків, аж Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, – найсмачніша їжа в світі.
У цьому лісі мають бути всілякі гриби: білі й підосиновики, червоноголовці…
Проминули галявину, і Юрко зачепився шмайсером за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив па крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов. Проминули дуб, і нічого не скоїлося, принаймні так подумав Юрко, але не встиг додумати до кінця, як почув за спиною важкий кидок – обернувся і побачив, що радист уже лежить на траві й капітан навалився на нього.
Радист виявився не боягузом, йому все ж удалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко, мов заворожений, дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.
Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок – вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, скримцював їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.
– Догрався? – спитав мало не приязно. – Тепер нікуди не дінешся.
Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох – певно, ще не міг усвідомити всього, що сталося.
Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова задоволено. Капітан перевернув радиста обличчям догори. Нахилився і тицьнув пістолетом у підборіддя.
– Ну, гад, – видихнув, – кінець тобі!
Радист зрозумів, що зараз його пристрелять, – обличчя в нього скривилося од жаху й сіпнулося: намагався ухилитися від пострілу, але Толкунов притиснув дуло пістолета сильніше, й радист закричав раптом тонким голосом:
– Не вбивайте мене!..
– Відповідай! – наказав Толкунов, ставши на коліна. – Хто закинув вас? «Цепелін»?
– Так.
– Завдання?
– Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.
– Знайшли?
– Вчора.
– З «Цепеліном» зв'язувались?
– Двічі. Повідомили про приземлення й потім про те, Що починаємо виконувати завдання.
– Коли сеанс зв'язку?
– Сьогодні.
– Хочеш жити?
Радист на мить заплющив очі, певно не вірячи, розплющив їх і мовив, дивлячись віддано:
– Дуже.
– Працюватимеш на нас?
– Я зроблю все, що накажете.
– Овва! – Толкунов підвівся. – Лежи тихо, бо інакше…
Бобрьонок вдячно стиснув лікоть капітанові. Толкунов зробив усе правильно й професійно. Тепер слід було якнайшвидше доставити радиста до штабу армії, принаймні повідомити полковника Карого про його арешт. Рація залишилась у «вілісі», а «віліс» стояв на найближчому путівці кілометрів за чотири.
Але ж лишався ще схрон з Мухою. Можна було б перекласти цю справу на районних чекістів, але Бобрьонок вирішив затриматися. Вийшов на край галявини й свиснув. Метрів за сто озвався старший групи – лейтенант держбезпеки. Удвох вони попрямували до берези, не спускаючи очей з люка. Точніше, з місця, де він був, – добре замаскували, можна було наступити на нього й не помітити.
На півщляху їх наздогнали два автоматники – ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.
Підійшли до берези. Лейтенант намацав люк і мовив:
– Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться – нехай виходить, а ні – закидаємо гранатами.
Він мав рацію. Чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради рядового бандита, і він кивнув. Лейтенант, відсунувши люк, гукнув:
– Сотнику Мухо, ви чуєте мене?
Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння і відразу вдарила автоматна черга.
– Чую і відповідаю! – закричав Муха.
Лейтенант відступив на крок, тепер кулі не були страшні йому.
– Здавайтеся, Мухо, – наказав, – у вас нема іншого виходу.
Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:
– Ну розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.
Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув у люк гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя – і тиша.,,
– Усе… – мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. – Давайте, хлопці, пошуруйте там… – А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.
Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести роз'яснювальну роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.
– Рушили! – наказав.
Але Толкунов відкликав його вбік.
– Що з ним робити? – вказав очима, на Юрка. – Лишимо тут?
– Ні, – рішуче заперечив майор. – Він ще потрібний нам.
Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.
– Рушили, то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.
Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.
– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд. Ваш план радіогри з «Цепеліном» схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем Головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.
– Не густо, – пробубонів у трубку Карий.
– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов, – Із ГУКРу мене повідомили про одну історію, яка, гадаю, має безпосеседнє відношення до наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати, Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…
Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами, ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи латиш Біцбул зупинився, прислухався.
– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.
– Хто? – почувся хрипкий голос.
– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.
– І місяць скоро зійде… – назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.