– П'ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п'яь хвилин. Але зважте, дорога важка.
– Важка, – погодився чоловік. – Пішли?
– У вас порядок?
– Повний. – Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях, і вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.
За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану «Цепелін» – однієї із шкіл шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати сюди свою людину – лейтенанта- Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру в німців: вони навіть призначили його охоронником.
Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення: «Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів. Чекаю ваших вказівок».
На схемі були позначені службові приміщення розвідувально- диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник обершарфюрер СС Лашков- Гур'янов.
Виявилося, що котеджі містилися поза зоною школи, за триста – триста п'ятдесят метрів від найближчого поста охорони.
Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:
«Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок».
Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур'янов, який залишився за Хорвата {того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, що саме цим підписав собі вирок.
…Пісок рипів під чоботами, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі – це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:
– Охорона не здійме тривоги?
– Порядок, – заспокоїв Лазарєв, – я попередив свого помічника, що йду до Лашкова. Мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.
– Ти став тут справді великим цабе, – не втримався від іронічної посмішки Біцбул.
– Точно, – ствердив Лазарєв, – гітлерівці мені довіряють.
Вони вже підходили до котеджу. У вікнах не світилося – певно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив – замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.
Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, в будинку пахло горілкою та смаженим м'ясом.
– Спить, – пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. – Там…
Справді, з кімнати долинало голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.
Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі. На підлозі – склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.
Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.
– Хто ви? – запитав тремтячим голосом.
Біцбул помахав перед його носом папером з печаткою.
– Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! – вигукнув загрозливо. – Здавай зброю, одягайся!
Обершарфюрер витягнув з-під подушки вальтер, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.
– Ключ від сейфа! – вимогливо простягнув той руку,
– У кишені кітеля, – вказав Лашков-Гур'янов на мундир, що висів на спинці стільця.
Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.
– Швидше, – пригримнув, – Бо час не чекає!
У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали.
Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову- Гур'янову:
– Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.
Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант П'яткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур'янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.
– Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, – констатував Рубцов. – І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником Головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.
– З тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? – докинув Карий.
– З тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у «Цепеліні» готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу – уявіть собі, спеціально для нього фірмою «Мессершмітт» побудований літак.
– Ого! – вигукнув Карий.
– Ще один цікавий факт, – мовив Рубцов. – Цей агент був на прийомі в Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то справді німці задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман: брелок і для ключів – подряпаний бронзовий чорт. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.
– Щось у цьому є, – пробуркотів Карий.
– Так-так. Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам удалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кияутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?
– Ще б пак!
– Отож. Затримані нами агенти, певно, шукали місце для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляв Сивий.
– Два кінці одного ланцюга?
– Точно. І тепер від того як ви поведете радіогру з «Цепеліном», залежить, схопимо ми агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу. Принаймні одного з талісманом Скорцені.
– Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я оповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже везуть сюди, з хлини на хвилину мусять бути. Я сам особисто займуся ним.
– Дуже прошу, Вадиме Федотовичу, я б теж під'їхав, але за вами, як за кам'яною стіною. Систематично інформуйте мене.
Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала – несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама Ставка, й кожна похибка важить дуже багато.
Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ід'ютант – лейтенант Щеглов.
– Ну, де ж вони? – запитав нетерпляче.
Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на вазі полковник. Лейтенант зиркнув на годинник, подумав кілька секунд і відповів безапеляційно:
– Прибудуть через три-чотири хвилини.
Лейтенант помилився лише на хвилину: «віліс» зупинився біля будиночка контррозвідки через п'ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглова.
Радистові розв'язали руки, він стояв посередині кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина – агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.
Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки.
Дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.
Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасованому, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже.
– Ваше справжнє прізвище? – запитав нарешті. Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:
– Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.
– Частина?
– Тридцять дев'ятий стрілецький полк дев'ятнадцятої дивізії.
– Потрапили в полон чи здалися самі?
– Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.
– І там тебе завербували?
– Винуватий…
– Винуватий, кажеш!.. – підвищив голос Карий. – Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся.
Радист стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав:
– Тобі казали, що зараз мусиш робити?
– Так, – підвів голову з надією.
– Це твій останній шанс, – мовив полковник вагомо. – Ми підготуємо радіограму, й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограми проконтролюємо до останньої крапки. И від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?
Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.
– Я готовий хоч якось спокутувати свою провину… – нараз затнувся, мабуть, хотів додатки «товаришу полковник», та не насмілився.
– Давайте сюди другого, – розпорядився Карий. Агент нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя.
Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула по обличчю – либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.
Полковник мовив:
– Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?
Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, однак це не обходило Карого. Полковник махнув рукою, і їх обох вивели.
Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м'який диван, а Толкунов відмовився.
– Після «віліса», товаришу полковник, дозвольте постояти.
– Мушу повідомити вам, товариші, – сказав Карий, – що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.
Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.
– Прапори?.. – перепитав.
– Начальство цінує вас.
– Не бачу.
– Це як зрозуміти?
– Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п'ятдесят. І спати відпустили б.
Полковник зареготав.
– Невже гадаєш, що я вже зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.
Толкунов задоволено гмикнув у кулак.
– Дякуємо, товаришу полковник.
– Як бути з хлопцем? – запитав Бобрьонок.
– Яким?
– Що допоміг нам узяти радиста.
– Юним бандерівцем? – пожартував Карий.
– Не такий уже він і юний… – втрутився Толкунов.
– Гарний хлопець, – сказав Бобрьонок упевнено. – І зробив усе, що міг.
Полковник подумав і розпорядився:
– Скажіть Щеглову, щоб зв'язався з місцевим відділом Держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.
– Він хоче вчитися.
– Навчений вже… І так розумний, – сказав Толкунов.
– Це ти, Олексо, даремно, – гаряче заперечив Бобрьонок. – Хто ліз у схрон, ризикуючи.життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав: нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім нехай вступає.
– Ну, давай, давай… – примирливо пробуркотів Толкунов.
Розшукувані пішли, а Карий накидав радіограму й наказав покликати агентів.
– Ознайомся, – показав радистові, – усе правильно? Радист прочитав уважно:
«Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Все підготовлено для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий».
– Усе правильно, – ствердив, – коли передавати?
– Ваш графік виходу в ефір?
– Нас чекають з четвертої ранку до дев'ятнадцятої, Тому, – посміхнувся похмуро, – я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.
– Скажіть йому спасибі, – порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.
– Можете не сумніватися, – нараз заскочив Олексюк, – ми все виконаємо, як потрібно.
Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі в запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі – Карий лише про всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.
А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.
Радист натягнув навушники й застукав ключем.
«Цепелін» одізвався мало не одразу, отже, справді на них чекали й агент казав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте і відповідь буде через десять хвилин.
Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті «Цепелін» вийшов в ефір, на папір лягли цифри, й мало не одразу полковнику передали розшифрований текст:
«Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Горохов провів вечір перед вильотом на завдання?»
Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито і якщо не відповісти на запитання, «Цепелін» припинить зв'язок.
Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операцій закінчиться так безглуздо?
Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.
– Чекайте, – сказав нерішуче, – чекайте, Горохов щось хвалився… Дай, боже, пам'ять…
Полковник нетерпляче втупився в нього – невже не пригадає?
– Так, – раптом рішуче мовив Олексюк, – точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.
Чоло в Карого розгладилося.
– Пишіть, – наказав і продиктував Щеглову відповідь:
«Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Горохов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий».
Телеграму швидко зашифрували, й радист знову вийшов у ефір..
Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:
«Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв'язок – одержите підтвердження. «Цепелін».
Полковник обтер чоло акуратно складеною хусточкою. Жестом наказав вивести' агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.
Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про чергове скорочення лінії фронту й залишені доблесними німецькими військами міста.
Читав і розмірковував: через місяць-два, ну, в крайньому разі, через три, Червона Армія звільнить це місто, «Цепелін» знову передислокується кудись у тил, потім ще раз – і нема більш куди переїжджати. До Берліна рукою подати, й нарешті наші дивізії увірвуться в столицю рейху.
Нема ні «Цепеліну», ні Головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, портрет якого надруковано сьогодні, ось укотре вкотре, в газеті. Фюрер обіцяє нову зброю! А дідька, малошаповшш, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.
Хтось сів поруч нього на лавку, Марков невдоволеію скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі – досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння ііо таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко виконував завдання Сивого.
Не відкладаючи газети, Марков запитав коротко:
– Ну?
– Такі справи, Григорію Григорійовичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається «Арадо-332». Велика швидкість, рівень польоту – точно не знаю скільки, але високий. Самих лише кулеметів – дев'ять штук. Цікаве також от що: літак оснащений зовсім новим шасі – дванадцять гумових котків, сяде де завгодно. І відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, мене й близько до літака не підпускають, але німці- технарі хвалилися.