– Чим можу служити?
– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.
– Ні.
– Зі Сходу?
– Із сусіднього села.
Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:
– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.
– Чому ж цей маскарад? – кивнув Толкунов на вишиванку. – Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди.
– Щоб усі в селі знали, який герой?
– А що в цьому поганого?
– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.
– Злякався? Старшина набурмосився.
– Прошу вас, в якій справі? – запитав суворо. Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова і почав делікатно:
– Каштан мав на увазі…
– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан сидить у штабі й тільки іноді вибирається з- за письмового столу, а тут стріляють, зокрема у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.
Звичайно, він не знав, як Толкуиов пробиває консервну бляшанку й що на рахунку в нього мало не три десятки диверсантів, однак Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:
– Бандерівці приходили в село?
– Ще ні, але в Кодрах були позавчора, – махнув куксою на ліс. – За п'ять-шість кілометрів. Та береженого й бог береже.
– І як ви, – кивнув Бобрьонок на відтяту руку, – з автоматом?..
– Призвичаївся. Людина, якщо дуже потрібно, до всього призвичаїться.
– Сторонніх у селі нема? – суворо запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.
– Здається, нема.
– Чому – здається?
– Село велике, за всім не вгледиш.
– Мусиш.
– Та мушу, – раптом легко погодився Гавришків, – але ж не завжди виходить.
– Треба попитати людей, – попросив Бобрьонок, – може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.
Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонкові: хоча, зрештою, лю- дина військова й має знати що до чого – чим менше ставиш запитань, тим краще.
Голова докурив цигарку аж до пучок, вони були в нього й так жовті, припалені, недбало кинув недопалок і мовив якось знехотя:
– Чув я, Настька казала…
– Що? – не стримався Бобрьонок. – Яка Настька? Голова пояснив:
– Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні: паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, півгодини, каже, лежала, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов. Певно, Парасчин коханець, а може, й бандера. Хоча, це не виключає одне одного.
– Не казала – накульгував? – нетерпляче запитав Толкунов.
– Ні, не казала.
– А як би цю Настю побачити? – поцікавився Бобрьонок.
– На цвинтарі. Могилу копає, більш нікому, чоловіків У селі нема, – пояснив Гавришків, немов пробачався. – Старі й діти лишилися та інваліди. Й поховати по-справжньому нема кому… – Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.
Першим ішов піп – розмахував кадилом і бурмотів щось, баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі – жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, Бобрьонкові чомусь здалося, що покійниця хоче вислизнути з неї. Та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вузькою вулицею вниз до річечки, за якою на крутому березі стояла старенька дерев'яна церква із цвинтарем.
Майор з Толкуновим попленталися слідом. Позаду них прилаштувався лише дід у капелюсі, йшов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:
– Ви на поминки верніться, не пошкодуєте. Бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка – все одно без користі, прошу я вас…
Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди. Фіра поїхала вбрід, грунт тут був глизявий, а коняка й так ледь переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла. Дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати. Нарешті фіра важко зрушила й вони пішли за нею вбрід – добре, що вода ледь сягала колін.
А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей – видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, й губи в нього дрібно тремтіли.
Біля могили стояла висока жінка – в її вигляді не було нічого жіночого – пласка й безгруда.
Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли вбік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який явно затягував процедуру.
Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував жінці місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з сирою, ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали,
– А розкажи, Настю, – ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, – як ти вранці Параску вистежила…
– Для чого? – запитала Настя. Голос у неї був чоловічий, майже бас.
– Цікавляться люди.
– А що цікавого? Параска – курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, то він і був…
– Може, – погодився голова. – А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?
– Може, й накульгував, – Иастька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею, на заступ, увігнала його в грунт. – Але для чого Парасці кульгавий?
– Коли саме ви побачили Параску? – спробував уточнити Бобрьонок. – О котрій годині?
– А в мене що, дзиґар є? – Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. – Темно ще було, ледь сіріло.
– Де живе Параска? – запитав Бобрьонок.
– Ви з Пилипівського лісу прийшли? – уточнив голова. Майор кивнув, і Гавришків пояснив: – Повз Парасчину хату проходили, крайня, мало не в лісі.
– І бабця в неї глуха?
– Недочуває.
Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона явно чогось не договорювала.
Але для чого їй посеред ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.
– Ви точно бачили, що із хліва па світанку вийшов чоловік? – запитав Бобрьонок у Насті.
– Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона – я кажу, й все село знає.
– Добре, – махнув рукою майор, – дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.
– Аякже, не скажу, – злостиво зблиснула очима Настя, для чогось енергійно зробила в землі заступом скіпець, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.
– Не вірте, рознесе поч селу, як сорока, – плюнув на млю Гавришків і затер чоботом. – Язиката..
Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.
Голова подумав трохи й пояснив:
– Усе правильно, і ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, – вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, – біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…
– І Параска не могла не знати цього?
– Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір'ям оденок стоїть, то ми в ньому.
– Цієї ночі вартували?
– Ні.
Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку – йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила зайшлого до хліва, а потім і сама тихенько подалася туди.
Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:
– А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться? Гавришків стеїіув плечима.
– Не чув… Хоча, от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець, з оточенціві., А перед тим, як наші прийшли, зник.
Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:
– Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, – потиснув ліву руку Гавришкову, – нам уже час, машина чекає.
Справді, «віліс» стояв на протилежному березі річки і шофер навіть кілька разів просигналив, – даючи знати, що прибув у точно визначений час.
Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ґанку.
Жінка провела «віліс» довгим поглядом, офіцери проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз Парасчиного обличчя – якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.
«Віліс» зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий. Шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, її розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець.
Віктор поставив на брезент повний термос міцного й солодкого чаю, гострим ножем відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба – то був офіцерський пайок, але Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар. А що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами, бо вродили…
Віктор явно применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та їй які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув когось із знайомих – добра душа, розіб'ється, а зробить приємність.
Толкунов лежав горілиць, вдивлявся пильно в небо, наче й справді в його безхмарності було щось дивне, і капітана, мабуть, не обходила Вікторова турботливість. І взагалі наче ніщо не обходило: ні помідори, ні масна тушонка, котра пахла так, що в Бобрьонка рот давно сповнився слиною, капітан міг обійтися навіть без гарячого чаю, міг обійдися без усього, аби був міцний тютюн та кусень хліба із сіллю – славився у Смерші своєю невибагливістю і байдужістю до так званих матеріальних благ, задовольнявся мінімальними і майже ніколи не скаржився. Правда, це не виключало того, що за нагоди міг і випити в колі товаришів, і смачно попоїсти.
– Готово, – сказав Віктор.
Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витягнув ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:
– Вітьку відпустимо?
– Звичайно, щоб машиною тут і не пахло. Толкунов зиркнув на годинник.
– Дотемна ще лісом походимо.
– Угу, – погодився майор і відкусив половину великого, соковитого й неймовірно смачного помідора. – Ти приєднуйся, – запропонував Вікторові.
– Та я вже…
– Не кривляйся, – сказав Толкунов суворо. – Чим у їдальні годували? Кашею?
– Пшоняною.
– Це тобі не каша.
– Точно, не каша, – посміхнувся той якось просвітлено – справді, що такому здоровому хлопцеві солдатська пайка, на один зуб, а тут тушонка й помідори.
– Я так гадаю, – вів далі Толкунов, – ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та, на жаль, ще не встиг обшукати.
З Толкуновим працювати – задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка. От і зараз: розкладає все по поличках, буцім думає однаково з майором.
– Потім ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, з нею побалакаємо потім, а ось на її хахаля мені дуже хочеться глянути.
– А не краще нам обом – біля хати?
– Навіщо?
– Якщо не один він з лісу вийде?
– А дівка дарма шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є гарне місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.
– Встигнеш, – погодився Бобрьонок, – а коли він чи вони до хати прийдуть?
– Ну, з двома я сам упораюсь, – спокійно мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. – А якщо їх буде більше, тобі свисну,
– Домовилися.
Вони швидко прикінчили все, що виклав Віктор на брезент, не лишили нічого і в термосі. Не чекаючи, поки той прибере, заглибилися в ліс.
Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися до не дуже глибокого, але темного, із струмочком на дні байраку.
Капітан виламав з ліщинового куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв за гостреним кінцем у грунт, нічого не знаходив, але не лаявся і взагалі нічим не висловлював свого незадоволення.
Майор ішов метрів за п'ятнадцять від Толкунова протилежним боком байраку, точніше, не йшов, а, як кажуть, просувався, – вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.
Пройшли з кілометр, байрак повертав, починалася досить широка скалубина.
Бобрьонок зупинився на мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі, нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зачепилося за цю свіжу грудку. Правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було – жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.
Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:
– Щось знайшов?
Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар – земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут порівняно недавно.
Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим'яту траву й розрізану чимось гострим бур'янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок вирізаного та акуратно покладеного назад дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді підкликав майора й показав, як диверсант добре, із знанням справи закопав парашут.
– Він вибирав землю жменями, відносив і кидав у струмок, – пояснив. – А що грудку випадково впустив – якби не вона, ніколи б не знайшли.
В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, – все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав навколишню місцевість.
Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак, метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав це зробити одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, поспішив до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.
І, можливо, вся ця історія якось пов'язана з оточеіщем, що прижився був у молодиці.
Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями – вилежувались на м'якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, проте одразу вгамувався. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить, не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою і настирливішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк: