– Ну що, капітане, порядок?
Однак Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.
– Порядок буде, коли цього парашутиста прищучимо.
– Справа техніки.
– Не подобається мені все це.
– Чого ж, слід уже маємо.
– Від сліду до діла… А тут усе якось не те… Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?
– Але ж сам чув: Карий попереджав – якась незвичайна і серйозна операція.
– А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?
– Міг.
– І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він мав рацію, заховав би в тайнику з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.
– Рацію абверівці могли йому залишити тут, – заперечив Бобрьонок. – У тієї ж Параски.
– Надто далекоглядно, – сказав Толкунов, але не дуже впевнено. – Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.
Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашківські коровії – трава росла добре й пастухам не треба було далеко ганяти череду.
Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати. Знайшли галявинку й заховалися під ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю – кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили навколо, а до них ніхто не підійшов би непомічений.
Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги й мовив умиротворено:
– Гарно! Зірки скоро замерехтять…
– Холоднувато… – поворушився Толкунов. – Як ти вважаєш, якщо покурити?
Майорові також смертельно схотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла відчути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.
– Давай, – погодився, – тільки обережно…
Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно: знали – не куритимуть цілу ніч…
Потім полягали головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, з жалем:
– Війна скоро кінчиться…
– Скоро, – погодився Бобрьонок радісно. – От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам…
Толкунов не погодився:
– Робота тільки почнеться…
– Скажеш таке!
– А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?
– А-а, ти он про що… – протягнув Бобрьонок. – А я демобілізуюся.
– Ти що? – жахнувся капітан. – Ти ж ас контррозвідки, чотири ордени, хто тебе відпустить?
– Що ордени… – зітхнув Бобрьонок, але не зовсім щиро, бо в глибині душі не був байдужий до нагород. Два Червоних Прапори, ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни заробив чесно й законно пишався ними.
– Ордени – це визнання, – заперечив Толкунов переконано. – Наші документи, збагнув?
Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п'ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…
– Ти це справді про демобілізацію? – перепитав Толкунов.
– Вирішив.
– Сам чи з Галкою?
– З нею.
– Я так і гадав: хіба жінка може добре порадити? Бобрьонок хотів образитися, але не зміг. Та й що йому капітанові шпильки, чого мусить зважати на них, брати близько до серця: головне, що вони з Галею розв'язали для себе цю проблему, прийняли рішення, від якого не відступляться.
– Дурниці робиш, – вів далі Толкупов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Чи в держбезпеці. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.
Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:
– Геолог я, розумієш?
– Ну й що? А я працював у МТС. То що, мені в майстерню вертатися?
– Якщо любиш свою справу…
– А я цю полюбив… – Толкупов погладив обшарпану кобуру пістолета. – Тільки мені важче буде. Сім класів, на атестат зрілості не витягнув.. Але що таке атестат? Двадцять сім диверсантів – оце і є мій атестат. Хіба не так?
– Ще й який! – заспокоїв його Бобрьонок. – Усе тобі зарахується.
Гадав, що капітан заперечить, бо в глибині душі вважав, що сім класів малувато для людини їхньої професії, проте Толкунов підхопив з надією:
– І я вважаю, що зарахується.
– Тобі б тільки підучитися… – обережно почав Бобрьонок.
– Важко.
– Чудик ти якийсь, капітане. А гітлерівського шпигуна спіймати – легко?
– Мені легше, – упевнено відрізав Толкунов, – та й якось соромно за парту сідати… – Нараз посміхнувся й додав: – 3 такими орденами!
– А ти їх у шухляду заховай, – зовсім серйозно порадив Бобрьонок.
– Не для того заробляв, щоб ховати.
Бобрьонок згадав діда в крислатому капелюсі і якось мимовільно скористався його висловом.
– А якщо для користі? – запитав.
Толкунов не відповів, і майор збагнув, що той не зовсім поділяє його точку зору. Що ж, мабуть, капітан мав рацію: бойові заслуги кожного мусять зараховуватися в майбутньому. Хоч і тоді доведеться працювати, можливо, важче, ніж тепер, і, либонь, орденів за ту роботу даватимуть менше – робити ж свій «іконостас» перепусткою до посад та різних благ недостойно справжньої людини.
– Спіймати б зараз цього шпигуна клятого, – несподівано перевів розмову на інше Толкунов, – тоді й відіспатися можна. Я б задрімав хвилин на шістсот.
– І я б…
– Ні, ти б до Галки побіг…
Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галю: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей не бачив у жодної жінки.
І ніжна шкіра, ямочки на щоках, які він так любить цілувати. Галочці, певно, буває лоскітно, бо тоді сміється і пестить його ніжними м'якими пальцями…
– У нас є час поспати, – тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. – По сорок п'ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.
– Можна, – погодився Толкунов, – Зараз у селі люди ще ходять, потикатися туди небезпечно. – Він повернувся на правий бік і заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися і відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: запідпадьомкав перепел, сонно відповіла з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і занугукав одразу з сусіднього дерева – моторошно й жахно.
На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, – за кожним дтовбуром ввижається небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.
Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка. Він. із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга – майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння сон відійшов і Бобрьонок заснув нескоро… Прокинувся він од доторку капітанової руки – одразу сів, протер очі й запитав:
– Що?
– Порядок.
– Котра година?
– Початок дванадцятої.
– Рушили.
Вони підійшли до села й постояли трохи під розложистим грабом. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною, наче нікого в ній нема й давно не було і не стоїть за бавовняною завісою нікельоване ліжко.
Бобрьонок уявив собі Параску з її розкішними формами на цьому ліжкові – спить солодко й не думає ні про що, а може, прйникла до віконця і вдивляється в узлісся, виглядаючи знайому постать, – майор мимовільно відступив за кущ, немов і справді могла щось розгледіти з такої відстані.
Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувався в напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу, який відступав тут від села на чверть кілометра.
За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.
У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк – тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.
Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій, пробирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмочок. Вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п'ятдесят перед ним, постояв, пильно роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима.
Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.
– Тихо, – наказав Бобрьонок. Зв'язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз – уважніше. Витягнувши ліхтарика, освітив обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п'яти, хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано, й губи тремтять.
– Хто ти? – запитав майор владно. – Й звідки? Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:
– Іван Заглада, і документи в мене є…
– Який Заглада й звідки?
– З лісу… Там курінь, і я живу…
Бобрьонок приставив пістолет до його підборіддя. Мовив з натиском:
– Швидше!.. Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?
– Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!
– Я тобі покажу Загладу! – підштовхнув його в глиб хліва Бобрьонок. – Знаєш, що роблять з диверсантами, і єдиний твій шанс…
– Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…
– У нас нема часу для перевірок: кажи, звідки і яке в тебе завдання?
– Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В Параски Ковтюх.
Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. Про всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва і мало не зіткнувся з самою Параскою. І одразу з темряви з-за неї виринув Толкунов.
Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка, – одразу наздогнав, ухопив за плече й трусонув.
– Не роби дурниць! – наказав. – Бо наплачешся.
Він підштовхнув Параску дб хліва, де стояв у кутку хлоІпець із зв'язаними руками, – жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.
– Що вони зробили з тобою, Івасику! – вигукнула. – І чого кидаєтесь на людей, – нараз обернулася люто, – а кажете: Червона Армія…
– Ви знаєте цю людину? – не звернувши жодної уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.
– Звичайно! Чоловік мій.
– Як називається?
– Іван Заглада. З сорок першого в мене, і люди в селі можуть підтвердити.
Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:
– У якій військовій частині служили, Загладо, і як потрапили в оточення?
Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв'язані руки, й доповів чітко, наче своєму командирові:
– Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним. Розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… – додав похнюпившись.
– Чому не з'явився у найближчу військову частину після визволення?
Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:
– Вона не відпустила…
– Але ж ти солдат.
– Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче – не пущу, бо вб'ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі у хліві зустрічалися.
– Ти дезертир! – раптом люто мовив Толкунов. – Типовий дезертир 3 зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат тобі забезпечений! Ясно?
Хлопець опустив голову:
– Куди вже ясніше…
– Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? – запитав Бобрьонок у Параски.
Та нарешті відірвалася від хлопця.
– Його не розстріляють? – запитала, дивлячись лячно.
– Я ж кажу: обійдеться штрафбатом… – Толкунов – вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки. – Я б його, звичайно, поставив до стіни, а може, й поставлять гада!
Хлопець сіпнувся, мовив швидко:
– Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять.
– Держався за спідницю, – зневажливо кинув Толкунов.
– Чекайте, – нараз випростався хлопець, – я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…
– Кого? – підскочив до жінки Толкунов. – Кого й коли? Кажи швидше!
– Лейтенанта з сидором, що накульгував. Вчора вранці бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися звідси до лісу. Я саме вийшла з хліва, заховалася – до кого, думаю, йде, а він, не доходячи до села, на узлісся, чагарниками й обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, – додала упевнено, – я тут усі стежки знаю.
Бобрьонок розв'язав хлопцеві руки.
– Зараз ми покажемо тебе комусь із селян, – сказав, ховаючи ремінь. – Якщо ти справді оточенець, завтра відправимо до Маневичівської комендатури.
Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска притулилася до нього.
– Я одразу запідозрила того лейтенанта, – мовила упевнено. – Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, люди кажуть, з бандерами зв'язаний.
Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.
– Пішли, бо з тобою і так забарилися: і звідки на нашу голову такі беруться?..
Оберштурмбаифюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику й задоволено відкинувся на спинку стільця. Здасться, кандидатура відповідає всім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх, бо характеристику на цього агента вимагає сам Кальтеибруннер та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління Головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею.
Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику й ще раз уважно вивчив її.
Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкирії під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей і зник з нею.
Грефе подумав, що така людина, безумовно, має голову на плечах, а не казанок, як у переважної частини їхніх агентів.
Оберштурмбанфюрер потер кінчиком випещеного, з відполірованим нігтем пальця ніс, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.
У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, а потім – роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.
Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, ретельно готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.
Далі: в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов'язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.
Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, і на це треба зважити.
У сорок третьому Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір'я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.
Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.
У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД «для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій».