— Ми вас викликали, Ентоні, щоб розпорядитися вами, не питаючи вашої згоди, лиш розраховуючи на вашу відданість інтересам держави.
Той, хто почав розмову, спинився, погляд його налитих важким оловом тьмавих очей ні на секунду не змигнув, вбираючи у себе вираз обличчя Ентоні Крейслера, намагаючись прочитати на ньому прихований настрій, потаємні емоції, порух думки. Бо від Ентоні і тільки від нього тепер залежав успіх задуманого. І після паузи повів далі:
— Власне, від початку цієї розмови вибору у вас немає, як нема його у нас, і рішення може бути однозначним — ви й цього разу виконаєте все, як виконували завжди.
— Можете не сумніватись, пане адмірал…
Крейслер стояв незрушно в цьому великому кабінеті, обшитому темним деревом, з безліччю вмонтованих у стіни шаф і відкритих полиць з пристроями теле— і радіозв’язку, сувоями паперів і службовими фоліантами, кількома моделями військових кораблів, великим глобусом у широкій ніші, приладами, що стосувалися навігації і судноводіння і мали тут, у цьому приміщенні, лиш декоративне призначення. Господар кабінету адмірал Менсіл все ще важко дивився перед собою з-за широкого масивного столу, схожого на більярдний. Щоправда, гра тут, безумовно, йшла куди серйозніша, у глобальному вимірі, й ставки робилися незмірно вищі.
Ентоні подивував і насторожив отой загальний вступ, яким зустрів його адмірал; досі за ним цього не водилося. Адмірал був похмурий, повільний у рухах, одне слово — незвичний. Колишнім лишився тільки погляд його очей кольору тьмавого олова, яким він втупився в Ентоні Крейслера.
Неподалік від столу, в кріслі під глобусом, сидів незнайомець у цивільному, риси обличчя якого когось нагадували Ентоні. Крейслер насторожено повів оком у той бік, і тоді незнайомець штучно усміхнувся, повільно встаючи назустріч:
— Пол Венгард, другий помічник прем’єр-міністра…
Якби Ентоні більше крутився в різних офіційних установах, а не гибів під водою, він мав би знати цього опецькуватого діяча з ніби приклеєною усмішкою, який сам, власне, нічого не вирішував, хоч у його присутності й з його участю вирішувалось надзвичайно багато. Ім’я Пола Венгарда вряди-годи згадувалось у переліку осіб у коротких повідомленнях про офіційні зустрічі прем’єр-міністра, іноді обличчя його з’являлося на екранах телевізорів. Ентоні потис руку помічникові прем’єра, і його грубувате квадратне обличчя з попелястими віями й рудими бровами наскільки змогло висвітлило привітливість до цього представника урядової коаліції.
Справа, як зрозумів Крейслер, була серйознішою, ніж він очікував.
— Адмірал мав би зустріти нас гостинніше, — усміхаючись, повернувся Венгард до адмірала Менсіла, який одразу встав з-за свого “більярдного” столу.
— О, так, прошу… — в одній з потаємних ніш відчинились дверцята.
— Коньяк, віскі, мартіні?
— Все одно, адмірале… — Венгард узяв приземкувату пляшку, налив у маленькі чарочки темно-золотистий напій.
В очах головного механіка стояв ляк, головний щоразу протирав їх ребром брудної долоні, а з надбрів’я знову струменів піт, і він квапливо зводив руки до очей. Головмех був одягнений не за формою, але Ентоні не зважав на те, він і сам сидів у тьмавому колі аварійного освітлення за своїм столом біля погаслого пульта управління в розхристаній сорочці — мовчки вислуховував і мовчки кивав, або коротко кидав:
— До апаратів… — І головний повертався до вцілілих регенераторів.
Ентоні привів сюди “Картель” після шістнадцятидобового переходу й зачаївся на грунті в точно визначеній точці. Лише після цього видобув із сейфа пакет, який вручили йому на рейді. Поклав перед собою, якусь хвилину зволікаючи. Тихо здригалася пластикова поверхня командирського столу, ще працював на холостих обертах головний двигун, у яскравому світлі настільної лампи лежав глянсувато-білий чотирикутник з грифом військово-морських сил, а всередині його — зміст таємничої операції, заради якої він, Ентоні, плуганився сюди шістнадцять діб.
І в день перед відходом, і всі шістнадцять діб підводного переходу він думав про те, чому деталі таємничої операції не були з’ясовані одразу, а мали таку інтригуючу форму. Дивувала сама розмова і обмежене коло її учасників. Ось чому тепер він з таким нетерпінням розірвав пакет.
“Командирові підводного човна “Картель” Ентоні Крейслеру. Цілком таємно.
За будь-яких умов, не розкриваючи своєї приналежності й місцеперебування, перешкодити рухові каравану суден напрямком зюйд-зюйд-ост на межі координатів зет-ікс…”
Ентоні уп’явся очима в цифри координатів, на яких зачаївся тепер підводний човен, і за мить читав далі:
“Караван складається з п’яти військових кораблів типу есмінець під різними прапорами й одного цивільного судна водотоннажністю сорок тисяч тонн. Суховантаж під прикриттям згаданих кораблів слід чекати у визначених координатах орієнтовно сьомого березня о дев’ятій тридцять.
Спосіб дії: суховантаж торпедувати”.
Караван запізнився на дві з половиною години й відхилився від курсу всього на якихось дві-три милі до сходу. Та не це стурбувало Ентоні. У потужні пристрої візуального спостереження він ще здалеку помітив: у каравані п’ять військових кораблів, чотири з яких — есмінці, а п’ятий — протичовновий найновішого зразка; вони йшли тісно, кутастим ромбом, усередині якого, мов горіхове зерно у шкаралупі, йшло цивільне судно.
Як його дістати? Часу на роздуми немає, караван ось-ось пройде мимо, а тут іще одна несподіванка: на суховантажі, який за розмірами не поступався жодному з кораблів супроводу, майоріли п’ять прапорів різних держав й один із них повторювався на одному з кораблів конвою. Такого “карнавалу” Ентоні не спостерігав за всю свою службу. За міжнародними правилами, в територіальних водах іншої держави належало піднімати, крім свого, прапор цієї країни, а тут їх було півдесятка і води нейтральні на тисячі миль довкруг.