Можливо, в нього ще буде час розібратись у всьому цьому, а зараз треба виконувати наказ. Ентоні скомандував пуск.
Те, що сталося потім, протягом кількох секунд від сплеску торпеди й появи пінистої доріжки за нею, вразило Ентоні. Один з есмінців різко порушив стрій і підставив борт торпеді. Перед такою мужністю треба було схилитися, але сентименти потім, друга торпеда мусить будь-що влучити в ціль. І вона влучила: форштевень суховантажу схитнувся од вибуху, вгору здійнявся стовп вогню і води. Більшого Ентоні не встиг зробити: ані помилуватися картиною, ані поставити крапку ще одним точним влучанням — загородивши суховантаж, просто на нього фарватером останньої торпеди мчав протичовновий корабель під прапором вітчизняного військово-морського флоту. Крейслер, може, вперше за багато років служби розгубився.
Протичовновий корабель з таким самим прапором, як і у Крейслера, дійшов до місця виходу торпеди й, не зупиняючись, густо сипонув глибинними бомбами. Ентоні нарахував з десяток вибухів і після кожного, зціпивши зуби, чекав наступного. І ось тепер він сидить безпомічно за своїм столом у тьмавому світлі від аварійних акумуляторів.
Чому свій протичовновик атакував його?
Що було на суховантажі?
Чому на ньому прапори різних держав, серед яких і той, що його піднімають на супермисливці, коли він спливає на поверхню, входячи в свої територіальні води?
Чи знає про це адмірал?
Що все це має означати?
У примарному світлі аварійних плафонів перед згаслим пультом управління Ентоні Крейслер шукав відповіді на ці запитання й не знаходив їх.
У задушливому кубрику, поскидавши сорочки, лежали матроси. Вони часто й хрипко дихали, намагаючись не розмовляти, щоб хоч трохи зекономити кисень.
Мовчали, ковтнувши океанської води, й ті, хто залишився у зруйнованому й затопленому машинному залі — вахтовий механік, два мотористи, черговий електрик…
Нараз у каюті радиста-навігатора Джо Паркера й електромеханіка Фредді Бердсея прозвучав слабкий сигнал.
— Джо Паркер прибув, пане командир.
— Як почуваєтесь?
— Тримаюся. Дозвольте запитати… Чому ми не даємо сигналу SOS, пане Ентоні?
— То не ваш клопіт, Паркер.
— Тоді… чого ми не рятуємось?
— Для цього я вас і покликав. Ви мені потрібні. Підете з нами. Візьміть автомат. Збір за три хвилини у шлюзовому відсіку.
6
Це нагадувало з’яву привида: поблизу напружених, мов струни, двох тросів-ваєрів на гладеньку поверхню океану випірнула сфероподібна примара.
Судно, зачепившись тралом за якусь невидиму підводну перепону, тремтіло від натуги.
Уже вісім годин підряд траулер шарпався то вперед, то назад, намагаючись звільнитися, проте всі спроби були марні. Першим побачив дивний, схожий на батискаф апарат з трьома ілюмінаторами на куполі капітан траулера Іван Михайлович Черевко.
Разом з ним на капітанському містку стояли Бородін і Гуртовий. Вони повернулись у той бік, куди дивився капітан, і завмерли. Апарат швидко наблизився впритул до борту в районі шлюпкової палуби, його сферичний купол розкрився, і з люка висунувся якийсь здоровань у сіро-блакитному комбінезоні й чорній пілотці. Не звертаючи уваги на моряків, він кинув гаки мотузяного трапа на борт риболовного траулера.
— Ну це вже свинство! — обурився капітан.
Бородін зрозумів ці слова як команду. З’їжджаючи з містка вниз по поручнях, він, мабуть, обдер долоні, але вже наступної миті чужий штормтрап полетів у воду. І тут з відкритого люка сфероподібного апарата пролунала коротка автоматна черга.
— Усім від борту! — крикнув Черевко, але ця його команда запізнилася.
Бородіна кинуло на палубу, палючим вогнем обпекло груди. Той вогонь далі не повз, і, хоч боліло нестерпно, Бородін сів, приголомшено дивлячись на криваву пляму, що швидко розповзалась на сорочці. На палубі тим часом уже застигли дві сіро-блакитні тіні, виставивши вперед стволи коротких автоматів. А по штормтрапу один по одному мовчки піднімалися люди в таких же сіро-блакитних комбінезонах, так само озброєні, з байдужими масками на обличчях. Прибульці мовби й не дивилися на рибалок, проте нікого не випускали з поля зору, тримаючи зброю напоготові.
Лише один із них, рудий кремезний чоловік, був без зброї, в правій руці тримав валізу-дипломат. Він з цікавістю розглядав рибалок, що вибігли на палубу, нарешті його погляд заспокоївся на непоказному Черевкові, який опинився в центрі подій разом із пораненим стерновим.
Черевко повернувся до рудого спиною і коротко кивнув двом рибалкам, ті підхопили пораненого Бородіна й понесли до лікаря.
Капітан зрозумів: цей зухвалий напад на його траулер— не що інше, як піратство; таке траплялося іноді і в наш цивілізований вік. Не міг він збагнути тільки, що могло бути цікавого на риболовному траулері для цих з автоматами? Хіба що триста тонн мороженої риби в трюмі? Злочинці захоплювали літаки цивільної авіації, тероризуючи членів екіпажу, змушували змінювати курс. Там ясно. А яка користь може бути тут?
Рудий з валізою, не зводячи очей з Черевка, голосно промовив:
— Хто з вас розмовляє англійською, іспанською або італійською?
— Я… — озвався до рудого англійською мовою Гуртовий.
Другий штурман як стояв на крилі капітанського містка, так і лишився там, тільки перейшов ближче до трапа.
— Скажіть своїм, — задер голову рудий, — усі повинні розійтися по каютах і…
— Михайловичу, — звернувся Гуртовий до капітана, — цей тип хоче, щоб усі розійшлися по каютах, сиділи тихо й не виходили в коридор, інакше вони стрілятимуть, а ще він наказує… — перекладав далі другий штурман, — стравити ваєри в море й кинути їх. Судно піде туди, куди він скаже.
— Розійдіться по каютах… — наказав Черевко. — Головному механікові з вахтою — в машину.
— Михайловичу, а стернового?..
— Візьміть когось, з ким ви стояли на переході.
За кілька хвилин ваєри були змотані з барабанів тралової лебідки, на промисловій палубі, у порожніх коридорах верхньої й головної палуб лишилося стовбичити по автоматнику в сіро-блакитному.
7
Коли траулер, поминувши тропіки й екватор, прийшов на місце промислу, Гаркуша ще перебував у полоні феєрії переходу, але безтурботне життя скінчилось, починалися важкі трудові будні. Його не поставили за рибоділ, де мав відкритися, як грозився Бородін, такий пейзаж, що й мамі не снився, — вказали місце за пакувальним столом. Але й тут робота була така, що під кінець вахти сил вистачало лише на те, щоб скинути комбінезон.
Йшла пеламіда.
До Гаркуші на стіл вона потрапляла після морозильної камери льодяним бруском, і він кидав і кидав ті бруски, кожні три спаковуючи разом у тридцятикілограмові ящики, поки від утоми не починало мерехтіти перед очима.
Того ранку після вахти Гаркуша тільки встиг вилізти з комбінезона і вмитися, коли почув автоматну чергу. Разом з усіма кинувся на відкриту палубу й побачив те, що побачили всі. Він допоміг віднести пораненого Бородіна в судновий лазарет, а потім його покликав Гуртовий.
8
Радист Джо Паркер дрімав у кутку стернової рубки біля виходу на палубу, скидаючись при найменшому сторонньому звуку. І який дурень це придумав — наглядати за цими людьми, що роблять свою буденну роботу і, судячи з усього, не збираються чинити опір.
Ні, це ідіотизм — вісьмом підводникам “найнятися” в охоронники й година за годиною пильнувати чужих рибалок на чужому судні.
Зовні між прибульцями і господарями було спокійно, вісім автоматних цівок — аргумент неабиякий, але спробуй-но відгадай, як оті рибалки поведуться наступної хвилини. Тому Джо Паркер, тримаючи автомат напоготові, будь-що старався не заснути, насилу роздираючи повіки, що раз по раз злипалися.
Що надумав Ентоні Крейслер? І чи довго вони так протримаються? Тиждень, два? Куди він прямує? Усе це якась дивовижа, схожа на авантюру, а найбільше — на злочин. Він зібрав їх, вісьмох чоловік, і сказав ще там, під водою, у шлюзовій камері пошкодженого супермисливця, що має наказ не розкривати приналежності й місцеперебування човна, але мусить за всяку ціну дістатися до якого-небудь міжнародного аеропорту. Трапився випадок: за них зачепився незнайомий риболовний траулер, отже, вони й скористаються ним та аварійним батискафом.
І ось вони на борту чужого судна, де Крейслер пішов з ним у рубку радиста й поцікавився:
— Ви знаєте, як це влаштовано, Паркер? — і показав на передавач.
Джо Паркер скептично всміхнувся:
— Нема нічого простішого.
— Будете пильнувати, щоб ніхто не міг звідси вийти на зв’язок. Відповідаєте головою. Ефір час від часу прослуховуйте й доповідайте, що робиться довкола.
В ефірі зрідка лунали переговори й виклики поблизьких суден, проте на горизонті їх не було видно, через якийсь час інтенсивно почали викликати на зв’язок великий морозильний риболовний траулер, а він не відповідав, і тоді Джо Паркер зрозумів: це викликають борт судна, яке вони так безцеремонно захопили. Минулої доби близько дев’ятої ранку неподалік заволав про допомогу транспорт з бавовною, на якому спалахнула пожежа, але вони не зійшли з курсу. А ввечері того ж дня крізь перешкоди в ефірі прорвалися позивні невідомого суховантажу, з якого на далеку материкову станцію доповідали про успішне завершення надзвичайної місії каравану Міжнародної Згоди, який ліквідував наслідки торпедного нападу, виконав завдання і ліг на зворотний курс.
— Треба побалакати, чіф… — нарешті порушує мовчанку Джо Паркер, звертаючись до Гуртового, що стояв на капітанському містку.
— Я не старпом.
— А хто ти?
— Другий помічник капітана Георгій Гуртовий.
— Джордж Гуртові? Твоє ім’я схоже на моє… Що там на курсі, Джордж?
— Як наказано: сто десять градусів на південний схід.
— Що таке караван Міжнародної Згоди, Джордж? Ви давно в морі?
Гуртовий насторожено повів оком у куток, де біля виходу на ліве крило капітанського містка, підперши спиною перебірку, сидів чужий радист. Певно ж, що радист, бо зайняв їхню радіорубку й не вилазив звідти. Синювато-смаглі губи його склалися в ледь помітну й навіть привітну усмішку, яка мала заохотити до розмови незнайомого суворо-стриманого моряка.
Паркер присів навпочіпки, поклавши автомат на коліна, певно, вже не тримався на ногах від утоми. Повільно блимаючи почервонілими очима, знизу вгору дивився на Гуртового.
— Вітю… — Гуртовий повернувся до Гаркуші, який стояв біля стерна, — ти зараз підеш у лазарет до Бородіна. Провідаєш, як він там. Я попрошу в цього типа, щоб відпустив тебе. Будь-що знайдеш спосіб…
— Про що ви балакаєте? — насторожився Паркер.
— Про караван Міжнародної Згоди, який тебе цікавить.
— То що воно таке? І взагалі, що зараз діється у світі?
— А хто ви?
— Це не має значення.
— У каравані п’ять кораблів супроводу і суховантаж з п’ятьма атомними бомбами на борту. Хтось напав на них… випустив дві торпеди, дуже пошкодили есмінець, є вбиті й поранені. Суховантаж, на щастя, зачепило лиш поверхово.
Джо Паркер поволі звівся у своєму кутку, обличчя його витягнулось.
— Що це означає? Суховантаж і атомні бомби?
— Джо, мій стерновий хоче провідати пораненого.
— Хай іде, — нетерпеливо відмахнувся охоронник.
— Хлопче… — Гуртовий говорив упівголоса, не дивлячись на Гаркушу. — Слухай мене уважно: в коридорчику біля каюти радиста, на перебірці, невелике засклене віконечко, за ним кнопка сигналу 503, який працює в автоматичному режимі…
— Я пам’ятаю, Георгію Дмитровичу.
— Треба натиснути кнопку, але так, щоб не розбивати скла. Викрутиш два шурупи, натиснеш кнопку і все поставиш на місце. Тільки… будь обережний.
— Я все зроблю, Георгію Дмитровичу.
Те, що він задумав, могло скінчитися погано — насамперед для нього й для цього хлопчини, моряка без року тиждень, що, власне, не тільки моря, життя ще не бачив, а змушений ризикувати. Але інтуїція підказувала Гуртовому: треба діяти. Невідомо, що затіяли ці новоявлені пірати і як вони поведуться далі.
Цілком очевидно поки що одне: без операції Бородін довго не протягне, не витримає подальшого переходу. І це буде перша жертва. Отже, зволікати не можна, зволікання — це смерть.
Гуртовий скосив очі на чорний автомат під руками охоронця, подумав: можна було б, звичайно, вибрати хвилину й прикласти каблук до цього довгобразого обличчя, забрати автомат. Але немає ніякої певності, що й далі все буде тихо. Їх тут іще семеро — зчиниться стрілянина. І тоді тонкі пластикові перебірки в каютах стануть мов решето, а його Ліда з дочкою Оксаною не дочекаються свого штурмана на причалі.
Він глянув на Паркера, який уже нетерпеливився, вимагав дальшої розповіді.
— Про це вже з півроку пишуть газети.
— Я не читаю газет, — байдуже відповів Джо Паркер. — Там усе брехня…
— Ну, це в яких газетах. — Гуртовий з цікавістю приглядався до охоронця, байдужість якого здавалася йому неприродною. — А про міжнародний рух про заборону ядерної зброї, знищення її запасів — ви знаєте?
— Про таке ніколи не домовляться.
— Схоже, починають домовлятися. Місяць тому сформувався караван Міжнародної Згоди. Ідея його проста: показати, що ми, люди, можемо домовитися. Для цієї мирної місії обрано цивільне судно, суховантаж, який узяв на борт п’ять ядерних зарядів, еквівалентних бомбам, скинутим на Хіросіму; не найновішого зразка, не найбільшої вбивчої сили, та головне — сам факт. Держави, що мають ядерну зброю, хоч і не всі, віддали їх для одночасного знешкодження. Суховантаж з інтернаціональною охороною військових кораблів мав доставити ці “іграшки” на безлюдний острів у високих південних широтах океану й там знешкодити їх. — Гуртовий помовчав і після паузи, вже з іншою інтонацією, у якій відбилася гіркота, проказав: — А якийсь негідник напав на них… Про дальшу долю каравану я не знаю.
— Його місія закінчилася успішно, Джордж, — мовив Паркер. — Я чув повідомлення.
Гуртовий рвучко ступив кілька кроків назустріч Паркерові, руки його здійнялись, мов для привітання, але тут же й опустились. Гуртовий лише сказав:
— Ти, здається, непоганий хлопець, Джо. Але чому ти тут?
Віктор Гаркуша піднявся на капітанський місток і стиха доповіз:
— Усе нормально, Георгію Дмитровичу.
Гуртовий зрозумів: Гаркуша зробив усе, що треба. І вже великий морозильний траулер не такий безпомічний, він дає про себе знати, тривожить ефір сигналом біди, ї його незабаром почують. Не можуть не почути й не запеленгувати.
9
Смажена пеламіда Ентоні не смакувала. Навіть така — з підрум’яненою картоплею, бо вона була сьогодні і на сніданок, і на обід, буде на вечерю й на ранок те ж саме. Його “шеф-кухар”, один із охоронників, на більше був неспроможний. Консервована яловичина з рибальської продовольчої комори скоро скінчилась, і Крейслер змушений був відрядити на камбуз одного із своїх підводників, аби той клопотався харчуванням. Але новопризначений кок умів тільки варити чай і смажити картоплю з пеламідою, якої було вдосталь на риболовному траулері.
Крейслер бридливо відсунув тацю із залишками обіду й крутнувся разом із стільцем до прямокутного ілюмінатора капітанської каюти. Її справжній господар сидів тепер у тісній і темній шкіперській на згорнутих сизалевих канатах і капроновому полотні, призначеному для ремонту снастей. Ентоні наказав замкнути капітана і зробив це у перші чверть години свого перебування на захопленому судні, після чого розпорядився перекласти стерно на зюйд-вест.
Радист уже доповів Крейслеру про останні події, прослухав він і повідомлення про напад у відкритому океані на суховантаж надзвичайної місії. У повідомленні скупо відтворювалася картина, що й досі стояла перед очима Ентоні чітко й наповнено.
Тепер у нього не було жодного сумніву в тому, що командуючий флотом адмірал Менсіл услід за наказом, призначеним для Ентоні, віддав інший: протичовновому кораблю знищити негайно будь-кого, хто вчинить напад на суховантаж. Отже, він, Ентоні Крейслер, мертвий. Мертвий і екіпаж “Картеля” — за всіма розрахунками, зробленими в обшитому темним деревом кабінеті морського корпусу. Інакше не могло бути, адже їх так старанно молотили глибинними зарядами, що сумніву не лишалось. Повинен був затонути й суховантаж. І кінці у воду.