Всі мертві… Він майже не сумнівався в цьому ще тоді, одразу після катастрофи, коли їх засипав глибинними бомбами свій же протичовновий корабель, але остаточно зрозумів згодом — це було розраховано заздалегідь. Не міг уявити лише масштабів і наслідків задуманого. Тому й діяв за інерцією, за звичкою будь-що дотримуватись букви наказу. У наказі не обумовлено, має він право рятувати своє життя чи не має. Чек майже на шістсот тисяч — це і є те право. Інакше навіщо ця комедія з винагородою… Справді, дешевий спектакль, якого він не зрозумів одразу. А як було зрозуміти? Лише тепер розкрилася вся ця грошова комедія. Кінці у воду — і ніхто б не пред’явив цього чека. Подібні справи лагодяться лише так — без свідків. А як же тоді було б з Міріам, з дітьми? Що на них чекало б?..
Ентоні стиснув щелепи так, що заворушилися, заходили жовна на квадратному грубому обличчі. Він, може, не дуже й цінував свою Міріам останнім часом, але прирікати її з дітьми на нужденне життя — цього собі дозволити не міг.
Тепер йому треба будь-що дістатися до якогось цивілізованого шматка суші. Чи міг підняти на поверхню весь екіпаж? їх запрограмували вбити, і не він у тому винен. Не знає також — й що робитиме з екіпажем чужого траулера. А ці восьмеро, яких узяв із собою, мовчатимуть, розповзуться по глухих кутках і нетрях великих міст — і мовчатимуть, якщо хочуть жити.
У простінку між каютою радиста й радіорубкою було вмонтовано маленьке віконечко, схоже на денце тонкої склянки у металевій оправі. За ним — яскрава, масивна кнопка сигналу біди. Розбити скло, натиснути — і оживе невидимий передавач, пошле в ефір дев’ять коротких імпульсів — три крапки, три тире, три крапки — SOS.
Здається, як просто — викрутити один чи два гвинти, а потім зсунути оправу вбік — але спробуй, нароблять дірок, як Бородіну, або й зовсім пришиють.
Судновий лазарет містився неподалік, у кінці коридора, за поворотом, у глухому тупичку. Гаркуша нечутно відчинив двері й опинився всередині. Це вперше за кілька днів наглого полону він стрівся з кимось із своїх рибалок, якщо не брати до уваги Гуртового, з котрим стояв на вахті, та третього штурмана з його помічником, які приходили на зміну. У ранкових сутінках ще горіла настільна лампа в тісній приймальні, а за столом дрімав украй зморений судновий лікар, білявий литовець Леон Лепша. Праворуч угорі над його схиленою на руки патлатою головою у відкритому ілюмінаторі тліла ранкова зоря; важко й шумливо опадала хвиля від борту, порипувало крісло під Леоном, а в глибині приймальні на лівій перебірці чорно зяяв прямокутник розчинених дверей — там була палата для хворих.
Леон якусь хвилину знетямлено дивився на Гаркушу, потім чомусь пошепки поцікавився:
— Я сплю?
— Мабуть, спиш.
— Постривай-но, а тебе що — не стережуть?
— Потім, потім… Як тут Бородін?
— Погано, — Леон запалив горішній світильник у приймальні й зупинився з Гаркушею на порозі палати. Бородін лежав обмотаний навхрест і попід пахви бинтами, укритий до пояса тонким простирадлом. Гаркушу вразило смертельно бліде обличчя пораненого. — Сам я нічого не можу зробити, — Леон підійшов і взяв пораненого за руку, прислухаючись до биття пульсу. — Потрібна операція в стаціонарних умовах, і чим швидше, тим краще…
— У тебе якийсь інструмент є? Ніж, скальпель?
— Навіщо тобі? — скинувся Леон.
— Дивак, мені викрутка потрібна.
Леон відкрив шухляду і дістав звідти старий вищерблений скальпель.
— Я чув близький сигнал про допомогу, що це означає, Джордж?
— Не знаю.
— Я думаю — це ваша робота, Джордж, твоя і твого стернового.
— Я про це нічого не знаю.
— Сигнал близький і йде звідси, з вашого судна, а точніше — он з того коридора.
— Тобі краще знати, Паркер, ти радист.
— …І пломба на одному гвинті порушена в аварійному блоці. — Джо Паркер, хитро усміхаючись, світив очима на Гуртового: — Але я чомусь не заткнув йому пельку. Як ти гадаєш, чому?..
Сигнал SOS Паркер почув кілька годин тому, перед тим як іти спати. І ось тепер почув його знову так само чітко й голосно, як і раніше, наче посилали той поклик за милю звідси або із сусідньої каюти потужним передавачем. Паркер, уже догадуючись, у чім річ, усе-таки визирнув в ілюмінатор, щоб пересвідчитись, чи немає поблизу того здихляти, що так панічно репетує, не в змозі нічого більше пояснити з переляку.
По недовгих роздумах він поклав навушники й рушив у каюту до Крейслера.
— Просять допомогти, десь поблизу, у нашому квадраті.
Ентоні різко повернувся від прямокутного ілюмінатора, наче вирваний з глибокої задуми.
— Мене те не цікавить, Паркер. Можете йти.
Крейслера це не цікавить, тим краще. Його не цікавило й інше: живий чи вже загинув електромеханік Фредді Бердсай, який мешкав з Паркером в одній каюті, головний механік товстун Еллі, мотористи й механіки, спеціалісти бойової обслуги, десятки інших моряків, які лишилися там, на дні, у відсіках, позбавлених кисню.
— Де ми зараз, Джордж?
— В Індійському океані.
— Ти вважаєш, що вас незабаром знайдуть?
— Уже знайшли…
— Що ти маєш на увазі? — озирнувся на ілюмінатори Паркер.
— Ось глянь сюди. — Гуртовий відірвався від окуляра локатора: — 3 лівого борту і просто по курсу на нас ідуть чотири судна. Ми швидко зближаємося.
Джо Паркер закинув за плече автомат, запитав після тривалої паузи:
— Що чекає на мене й усіх тих, хто напав на ваше судно?
— Думаю, що ваш рудий орангутанг… — Гуртовий показав великим пальцем за спину, на перебірку капітанської каюти, — своє дістане. — І, відповідаючи на погляд співбесідника, додав: — Мені здається, Паркер, ти не з його компанії.
Девіс задумався. Навряд чи знайшлася б людина в країні, яка б не чула імені Семюела Голдінга. Власник величезного капіталу, він зажив собі слави своїми екстравагантними дивацтвами, про які ходили найнеймовірніші чутки. Але тільки чутки, бо жоден з репортерів не міг похвалитися, що знає хоч якісь подробиці з життя Голдінга. Створивши в країні щось на кшталт власної імперії, він ретельно охороняв від стороннього ока все, що відбувалося за її невидимими кордонами. Кожен, хто носив на коричневій формі золотосяйний знак Голдінга, давав письмову обіцянку-гарантію ніколи не розголошувати того, що знає. Численна вишколена, спеціально створена Голдінгом поліція не просто охороняла його володіння, але й забезпечувала цілковите збереження будь-якої таємниці. Багато Девісових колег прагнули зазирнути за незриму голдінгівську завісу, проте цікавість коштувала їм дорого, синці та поламані ребра були найскромнішим гонораром.
Свого часу й Аллан Девіс хотів узяти інтерв’ю в Голдінга, але дістав ввічливу відмову від одного з численних секретарів мільярдера.
— Люди Голдінга стежили за кожним моїм кроком, — вів далі Джек Кроу. — Власне, потім я довідався, що вони стежать за багатьма, особливо Голдінга цікавили люди, котрі прагнуть піти з цього світу. Агенти почали вмовляти мене не квапитися накладати на себе руки.
“Хіба ви не можете піти до своїх славних пращурів трохи згодом? Скажімо, через два місяці. А ми гарантуємо, що ці місяці проминуть для вас у суцільній насолоді, виконуватимуться будь-які ваші забаганки… Розумієте? А натомість— дрібничка. Ви підете з життя, як цього й бажали, але саме тоді й таким чином, як це буде завгодно нам. Точніше, нашому могутньому патронові. Адже вам, Кроу, байдуже, у який спосіб вирушити на той світ. А ми даруємо два місяці суцільного блаженства. Цілих два місяці”. І я погодився. Справді, думалось, чому на прощання не пожити так, як хочеться?
Мої “рятівники” виявились людьми діловими, відразу дали мені підписати кілька паперів, де я обіцяв, що за будь-яких обставин не матиму ніяких претензій до Голдінга і зберігатиму таємницю нашої угоди. Як бачите, — гірка посмішка скривила тонкі губи Кроу, — свого слова я не дотримав… Ранок наступного дня я зустрів на розкішній гірській віллі. Дві юні істоти, дві казкові феї принесли мені каву в ліжко. Вперше за своє життя Джек Кроу відчув себе людиною. О, це справді були прекрасні дні п’янкого щастя. Але минав безжальний час, і серце розпачливо стискалося. Так, безумовно, я вже не хотів помирати. Жорстокий жарт Голдінга — відродити в людині любов до життя, щоб потім власноручно забрати його!.. Я почав помічати, що прислуга, яка перші тижні була дуже запопадлива, вже майже не звертає на мене уваги. Пазурі долі знову вп’ялися в мою горлянку. Мені заборонили вільно пересуватись, а незабаром літаком припровадили кудись на далекий екзотичний півострів, де були відтворені куточки всіх частин світу — і африканської савани, і південноамериканської сельви, і подоби скелястих Кордільєр. У величезних вольєрах на галявині перед резиденцією — дикі звірі. Тільки їх рідко випускали, хіба що задля дуже високих, шанованих гостей. А гостей Голдінг приймав дуже рідко, бо звик регулярно полірувати собі кров полюванням не на тварин…
— Ви хочете сказати?.. — починаючи здогадуватись, вигукнув Аллан.
— Так. Ця стара потвора полюбляє полювати на людей, — спокійно проказав Кроу. — І не просто вбивати. Жертва мусить ховатися, прагнути вижити, — лише це дає Голдінгові справжню насолоду. Нам судилося поповнити колекцію мисливських трофеїв…
— Ви сказали “нам”…
— Я був не один у ролі двоногої мішені. На той час на косі жили Пантера, Буйвол і я, Гепард.
— А Голдінг не шизофренік?
— Ви робите звичну помилку, містере Девіс, намагаючись оцінювати його вчинки з погляду звичайної людини. Голдінг керується власними законами, власною логікою. У нього свої мораль і права.
— Права? — сумно перепитав Девіс.
— Так. Гроші йому дають права і ще багато чого, але найстрашніше з того, що вони можуть дати, — безкарність, яка врешті розбещує людину так, що перетворює її на потвору. Голдінг полює на людей? — Кроу саркастично розсміявся. — А якщо це найневиниіша розвага людини, котра звикла до безкарності? Чи, може, ви знаєте, що він іще витворяє? І ніхто ж нічого не знає!