А я вже ніколи не посміхнусь у відповідь поважно й іронічно водночас. Ніколи.
Вже не читатиму людям та біокіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге голодну смерть на дикій планеті Ір. І вже навіть у спогадах ніхто не…
Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Я завжди розумів життя як форму збереження самотності… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг зберігати свою самотність. Вже не можу. Вже не хочу. Хочу розчинитися. Хочу стати всім відразу й нічим зокрема… 5… 4… 3…
Ігор Росоховатський
Головна зброя
Фантастичне оповідання
І
ПУРу Сьомому невідомий об’єкт спочатку видався кометою. Він з’явився звідкись з-за рою астероїдів, що оберталися навколо Юпітера, і полетів до Бази.
ПУР Сьомий змінив курс свого звичного патрульного обльоту Бази і пішов на зближення з об’єктом.
Об’єкт повернув ліворуч. Відхилення його курсу становило один і дві десяті градуса.
Однак ПУР Сьомий миттю підрахував гравітаційно збурення, масу об’єкта, його швидкість і визначив, що відхилення курсу неможливо пояснити притяганням Юпітера. Не виключено, що об’єкт ухилявся від зустрічі свідомо.
ПУР Сьомий діяв так, як вчинив би на його місці будь-який інший ПУР — патрульний універсальний робот: він повідомив Базу про появу об’єкта. Повідомлення передав звичайним кодом. Одночасно підняв кілька антен, висунув уперед нейтронну гармату, сфокусував інфравізори, готуючись, як тільки База дасть дозвіл, почати глибинне дослідження об’єкта.
У кристалічному мозку ПУРа Сьомого працював хронометр, який відраховував мілісекунди. Їх минуло вже чимало, а відповіді з Бази не було. “Люди мудрі, але діють повільно, — думав ПУР. — Вони Великодушні Повільні Господарі…”
Патрульний знов увімкнув передавач і зажадав контрольного відзиву.
Його не було. База мовчала…
“Ще такого не траплялося, — розмірковував ПУР Сьомий. — Про що це свідчить? Люди можуть забаритись. Але помилятися — нізащо. Отже…”
Бузкові сполохи вигравали на поверхні об’єкта, закручуючись у хмаринки…
ІІ
— Маріє, — промовив Олег, торкаючи її за руку. В його очах водночас були безпорадність і затятість. — Нічого в мене не вийде…
Вона не дивилась на нього. Навіть не прибрала пасмо волосся, що впало на чоло. Їй не треба було бачити його обличчя. За рік спільної роботи на супутнику-базі можна пізнати людину краще, ніж за тридцять років життя на Землі.
— Так, ти не змінився, — сказала вона. — І не треба. Не намагайся наслідувати програму, яку ти створив для своїх роботів.
— Але скільки ж це триватиме?
Вона не відповіла. Краще не встрявати в розмову. Давня пісня. Набридла пісня. Непотрібна пісня.
Марія нахилилася до дверцят термостата. Клацнув замок. Вона взяла пробірку з рідиною. Подивилася її на світло, перш ніж вставити в автомікроскоп. Рідина потьмяніла, набула рожевого забарвлення.
— Штам мутував, — сказала Марія. — Космос примусив його змінитися.
Вона говорила без підтексту, але Олег сам уявив його.
— Радиш і мені опромінитись? Змінитися через ДНК? Стати таким, який потрібен тобі?
Марія труснула головою. Золотисте пасмо знялося біля скроні, наче знамено, підняте до бою. Марія обернулася до Олега. Її погляд був крижаний.
— Невже ти не можеш збагнути? Ти, визнаний геній, творець Головної зброї, конструктор патрульних роботів? Шкода тільки…
Олег спробував надати своєму обличчю іронічного виразу, і тому Марія закінчила різкіше, ніж збиралась:
— …що ти не розумієш людей.
— Можливо, — підозріло швидко погодився Олег. — А як би ти порадила навчитися розуміти їх?
Вона поспішила відповісти жартом:
— Про це твердять у школі, коли радять більше цікавитися художньою літературою…
Олег знизав худими, гострими, сильними плечима:
— Я читаю достатньо. Не лише з математики та кібернетики. Ти знаєш…
— Ну, звичайно ж, і з біології, — підхопила вона. — З анатомії та фізіології людини…
Олег прийняв виклик. Не чекаючи запрошення, сів, поклав ногу на ногу. Переплів пальці, аж хруснули, і охопив ними коліно.
— Справді, — промовив він. — З біології. З філософії. Там є основа всього, що тлумачить художня література.
Він сказав “тлумачить”, хоча міг би здогадатися, що цього вона йому не подарує,
— Образи тигрів і характери змій? Ти це хотів сказати?
— Там є все, з чого можна скласти і образи, і характери, і варіанти поведінки людей. Елементарних блоків і механізмів не так уже й багато, мабуть, навіть менше, ніж літер у алфавіті.
— Якщо тебе цікавлять лише літери, ти ніколи не навчишся говорити й розуміти те, що говорять тобі, — відповіла вона.
— Наприклад, я знаю, що головна твоя риса — впертість. Але чи обов’язково мені знати всі її прояви?
— Гаразд, — усміхнулась вона. — Нарешті домовились.
Марія різко відвернулась, показуючи, що розмові кінець. Але він не йшов і його погляд був досить красномовний.
— Я стомилась, — сказала Марія. — Чому ти хоч цього не зрозумієш? Чому ви вс.і цього не розумієте? Так, мені подобаються інші люди, такі, як Петро. Чому ви не хочете дати мені спокій? Я не геніальна, але я маю право на індивідуальність. Марні твої сподівання. Я не можу змінитися. Я не робот…
Її рука тремтіла, коли вона вставляла пробірку в об’єктив спектроскопа.
— Ми незмінні, як наші гени, — спробував пожартувати Олег.
Марія підтримала його, але тоном, що виключав компроміс.
— Так, ми незмінні. І в цьому є сенс.
— Але немає містка через провалля…
Марія мовчала, зосереджено набираючи код програми. Вона не звернула уваги на те, як мляво, наче все ще розмірковуючи, підвівся Олег, як вийшов. Підвела голову, коли поряд пролунав інший голос — невиразний, скрипучий, немов зітканий лише з обертонів.
— І все ж принцесі доведеться стати поблажливішою.
Вона зіщулилась, немов чекаючи удару. Ця людина з нервовим довгастим обличчям і пронизливим поглядом була для неї недосяжним і жаданим володарем. Та він не потребував рабинь.
— Я мушу покохати його? — запитала Марія.
У її покірливому голосі був виклик.
— Ти не маєш права так зухвало поводитися з ним. Знаєш, я не боюся вимовляти слово “обов’язок”, хоча декому воно й не до вподоби. Отя;е, ти мусиш пам’ятати, скільки нас тут, на Базі, і як далеко ми від Землі й від космічних поселень.
Він міг би й не нагадувати про це. Краще б говорив про щось інше, — думала Марія. — Або мовчав. А вона б домислила за нього ті слова, які їй хотілося почути. О, вона зуміла б вигадати їх, вимовити його голосом і в його манері. Та він говорив про те, про що не хотілось думати і все одно думалось мимоволі. Він тільки розумів істини, які висловлював, а вона зцала їх напам’ять, відчула “на власній шкірі”, як сказав би віп, Петро. Довгі, надто довгі й безтурботні години відпочинку. І думки, думки про заборонене… Звичайно, були товариші, візор, передачі з Землі… І все ж цього замало. Кажуть, людині насамперед потрібне необхідне. Але “необхідність” — неоднозначне слово. Те, без чого легко обійдеться один, конче потрібне іншому.
Кажуть, що справді необхідне — це те, без чого не виживеш. Дурниці! Марія визначила б необхідне як те, що має більшість людей. Якщо ти не маєш цього, життя видається потворним. Ти починаєш заздрити одному, другому, третьому… Ти втрачаєш спокій, повагу до самого себе. Заздрість з одного боку ганебне почуття, але з другого — сильпий стимул. Воно підганяє, квапить. Без заздрощів можна задовольнятися дуже мізерним і поступово опуститися до рівня тварини.
Людині необхідно бути “не гіршою за інших” — і в цьому криється безжалісний, але глибокий зміст. Людині необхідно мати те, що мають інші. А в більшості жінок є “свій” чоловік. Хай там він хоч який, але “свій”. Йому можна розповідати про потаємне, ділитися жалями і турботами, навіть якщо він не слухає, навіть коли в цей час думає зовсім про інше. Ти не помічаєш цього, ти знаєш, що він зобов’язаний слухати і співчувати. Це почуття сягає корінням у глибину віків, коли чоловік був годувальником і захисником. Відтоді щось лишилося. Солоденькі рештки почуття власності на іншу людину. Ї чим більша відстань до Землі, до центрів цивілізації, чим менше у тебе розваг, тим необхідніший “свій” чоловік.
Отже, двоє — чоловік і жінка — нудьгують і страждають нарізно. Чи не ліпше їм нудьгувати і страждати разом? Чи стане ця знудженість кожного хоч трішечки менша? Чи навпаки — примножиться роздратуванням, злістю? І врешті перейде в ненависть?
Або ж, можливо, вони обоє зміняться, стануть схожі одне на одного, як патрульні роботи, що їх сконструював Олег?
…Крізь її думки, наче гострий промінь крізь туман, пробився погляд Петра, знайшов її зіниці, боляче заглибився в них. І тоді вона, щоб не зіщулитись від болю, підвела якнайвище свою золотаву голову на довгій гордій шиї і промовила:
— Склади рівняння, Арифмометре. (Вона не випадково назвала Петра шкільним прізвиськом.) Виведи закономірність залежності людинолюбства від відстані до Землі.
Петро не прийняв виклику й навіть не відповів жартом. Його голос був скрипуче-повчальним:
— Така залежність є, вона віддавна зветься сумісністю.
— Он як? Де ж і коли ми мусимо суміститись? Куточки його нервових губів стомлено онустились:
— Ти навіть не хочеш придивитися до нього.
“Я розумію, що ти хочеш сказати, Арифмометре, — подумки відповіла вона. — Він кращий за мене. Обдарованіший, цікавіший. Він сильна, красива людина. За давніми мірками, справжній мужчина. Та нині цього замало для людини. Недосить, щоб її покохали. Ти весь у минулому, Арифмометре. Власне кажучи, всі ви, чоловіки, мрієте повернути те, що минуло. Проте любов до чоловіка не може бути головним для мене. Сором, якщо таке кохання — головне в житті. Воно перетворює жінку на рабиню. Думаючи, що діє за своєю волею, жінка лише виконує одну з найжорстокіших програм природи. Вона уподібнюється вовчиці, тигриці, гадюці. Не гідно уподібнюватися тварині, Арифмометре! Це ти повинен вирахувати і зрозуміти. Я не підкорюся цій програмі. Нізащо. Я покохаю тільки того, кого поважатиму, перед ким схилиться мій розум. Такого, як ти. Не менше…”
М’яко клацнули репродуктори. Пролунав безбарвний голос автомата:
— Увага. Базу викликає ПУР Сьомий. Базу викликає ПУР Сьомий.
Патрульний робот не вийшов би на зв’язок через дрібниці.
Всі враз обернулися до екранів зв’язку. Блимнули, налилися світлом овальні вікна. На голубому екрані затанцювали знайомі різнобарвні символи — позивні ПУРа Сьомого. Патрульний робот доповів:
— У квадраті шістнадцять-А з’явився новий об’єкт. Дії його визнаю загрозливими. Передаю інформацію про нього…
Передача урвалась. Блакитні екрани світилися, але символів на них не було. Люди очікували…
Минула хвилина, друга…
Петро тихо вийшов, постояв за порогом. Потім його квапливі кроки почулись у коридорі. Він поспішав до командирської рубки.
Позаду Марії пролунали інші кроки — пружні, впевнені, без човгання. Вона не відривала погляду від екрана, не обернулася. Він завжди приходив, коли відчував небезпеку, волів бути поруч з нею. До того ж у наявній ситуації він мав підстави вважати себе головним на Базі, взяти на себе найбільшу відповідальність. Адже це його творіння — патрульні роботи — за складеною ним програмою гарантували безпеку Бази.
Тепер його прихід не дратував і не злив Марію. Вона відчувала, що всі їхні нерозв’язані проблеми, їхня туга за Землею, нудьга, приязнь і неприязнь одне до одного, навіть їхнє життя можуть розвіятись як дим залежно від того, що станеться в квадраті 16-А.
ІІІ
Минуло кілька секунд, перш ніж ПУР Сьомий виявив, що простір навколо нього змінився. Він борсався, наче в павутині, в якомусь невідомому йому силовому полі й був до того ж заекранований з усіх боків.
Поле йшло від об’єкта. Безперечно, це він був павуком, який зіткав електричну павутину.
ПУР одягнувся у нейтронну кольчугу, щоб вислизнути з поля. Але марно. Одні силові лінії ослабли, інші напружилися. Переплітаючись, вони утримували жертву.
“Доведеться запускати двигуни на всю потужність, — подумав ПУР. — Але тоді я можу ненароком завдати шкоди об’єктові. І я не дістав розпоряджень з Бази…”
“Ти не дістав розпоряджень, не дістав команд. Не дій самовільно!” — почулось у мозку ПУРа.
Патрульний запідозрив пастку. Діючи за інструкцією, він увімкнув СВК — систему вищого контролю — і спробував визначити, свої це думки чи нав’язані іззовні. У кристалічному мозку робота на контрольному екрані повільно вималювався трикутник, розкреслений на поділки і поцяткований цифрами. Це був конкретний символ, загальна схема роботи мозку в цей момент. Спершу видавалося, що рівнобедреність трикутника не порушено, а це свідчило’про неушкодженість основних блоків.
ПУР склав кілька рівнянь для перевірки нормальності процесів мислення. Перші п’ять відповідей цілком збіглися із запрограмованими зразками. Але шоста трохи відрізнялася від зразка. Це свідчило про порушення функцій шостого відділу мозку, який керує органами локації, інфрабачення та радіомовлення, й могло призвести до порушення психіки робота.
“Ет, чотири нулі на чотири нулі! — прикро подумав ПУР Сьомий. — Доведеться ремонтуватись”.
Він залишив увімкненою СВК, щоб мати можливість постійно контролювати роботу мозку. ПУР зрозумів, що на відповідь з Бази сподіватися марно, треба діяти самостійно. Він увімкнув підпрограму “Знайомство з невідомим об’єктом, що виявляє ознаки управління”. Відповідно до неї його передавачі надіслали об’єктові код-запит.
Об’єкт ворухнувся, змінив форму. Його хвіст вигнувся, як хвіст скорпіона, і вдарив у ПУРа мезонним променем.
На екрані СВК у мозку патрульного затанцювали цифри. Лінія основи трикутника в одному місці почала виправлятися, зазміїлась. ПУРа пронизали неприємні відчуття зразу в кількох місцях мозку й у вузлах, розташованих між фільтрами та датчиками. У людини це відповідало б нестерпному болю голови.
І все ж ПУР не наважувався увімкнути двигуни на всю потужність і вирватися з поля. Програма “Знайомство з невідомим об’єктом, що виявляє ознаки управління” забороняла будь-які дії, котрі могли б зашкодити живій матерії чи апарату, посланому розумними істотами. Однак тепер, після поранення, патрульний уже мав право змінити програму на “Знайомство з невідомим об’єктом, що виявляє ознаки агресивності”.
ПУР не забарився зробити це. Потім він випустив мезонний промінь і спробував дістати деякі відомості про структуру і напругу різних ділянок поля та про структуру самої оболонки об’єкта.
ПУР випустив другий промінь і за новою програмою — він мав на це право — сфокусував обидва промені на хвості об’єкта.
Тієї ж миті надійшла відповідь на код-запит. Аналізуючи її, можна було вважати, що об’єкт розумний. Тепер для ПУРа Сьомого виникли нові ускладнення. Програма категорично вимагала уникати будь-яких дій, що завдали б шкоди розумній істоті.
ПУР зменшив потужність променів. Він під’єднав акумулятори до інших відділів мозку й продовжував надсилати запити об’єктові.
Об’єкт почав швидко наближатись до ПУРа, водночас витягуючи хвіст. Патрульний спробував ухилитись, але його дістав мезонний промінь, підсилений у багато разів. Основа трикутника на екрані вигнулася, що свідчило про порушення кристалічних структур відразу в кількох відділах мозку. ПУР запустив додаткові двигуни, рвонувся з поля-павутини. Одночасно віп увімкнув програму “Захист Бази”.
Ця програма дуже відрізнялась від усіх інших, бо передбачала захист людей. Вона мала пункт про Головну зброю.