— Союзнички… — пробурмотів Ван-Деєрт. — Вони такі ж сімбу, як і всі чорні.
Вождь, одягнений в приношений піджак і старі штани — символ достатку і влади, — зустрів нас біля порога халупи. Та в халупу ми все одно не пішли б — звідти тхнуло прогірклою олією, якою натираються чорношкірі. Плоскі щоки і відвисла нижня губа вождя виражали байдужість і презирство…
— Джамбо! — привітав вождя капрал. — Помер білий. Він зустрів у джунглях чорного. Ми працюємо на Моїза Чомбе і хочемо знати, чому померла біла людина. Ти знаєш закон, — скажи!
Вождь помовчав, потім тричі вдарив у долоні.
На цей сигнал вилізли на курний майдан десятка півтора старих жінок і чоловіків, згорблених, висушених сонцем. З переляком і подивом вони позирали на нас, відразу опускаючи очі долу.
Капрал заперечливо хитнув головою:
— Ні. Чорний був молодий. Вождь ще раз плеснув у долоні.
До натовпу приєдналося ще кілька виснажених голодом чоловіків. Жебрацьке, голе як смерть село…
Вождь поглянув на капрала, і капрал знову заперечливо похитав головою.
Скоряючись сигналу вождя, з крайньої халупи, найбільше занедбаної, виповзла на світ страхітливо древня, кістлява, скарлючена стара. Маленька гола голова її тремтіла, шкіра була вкрита блідими плямами. А може, вона чимось натерлася, не знаю…
Глянувши на вождя, стара хижо кивнула чорною головою.
Вождь відповів тим же.
Розставивши ноги, пригнувшись майже до землі, нашіптуючи невиразні слова, водячи пронизливими, що не втратили блиску, глибоко запалими очима, стара увійшла в коло. Хтось подав їй довгу гнучку лозину. Опустивши її похило до землі, стара завмерла, і вождь повільпо і ритмічно почав постукувати по лозині маленькою паличкою. Гнітюче відчуття навалилося на кожного присутнього, і я побачив, як голландець обережно пересунув кобуру пістолета із стегна на живіт.
Вслухаючись у стукіт палички, чаклунка прикипіла поглядом до своєї лозини, затисненої в непорушно витягнутих руках. Темп ударів паличкою по лозині дедалі зростав. Руки й ноги старої наче задубіли, вона напружилася, закотила очі й почала в такт бити лозиною і рукою по землі. Дикі корчі звели її тіло, вона упала на бік і покотилася в пилюці, не випускаючи лозину. Удар! Іще удар!.. Курява летіла просто на негрів, але ніхто не ворухнувся, не відсунувся. І, коли француз машинально ухопив мене за лікоть, чаклунка’, вереснувши, стрибнула на одного з негрів і з силою шмагнула його прутом. Упавши обличчям в пилюку, нещасний прикрив голову тонкими худими руками.
Вождь байдуже змахнув куряву з піджака:
— Візьми! Він твій!
— Ахсанте! — подякував капрал. — Спасибі.
І, ошкірившись, ногою виштовхнув негра з кола.
— Кенда!
Негр не ворухнувся.
— Екокі то набакиса лісусу?
Тільки тоді негр піднявся і, похитуючись, приречено побрів до нашого джипа мимо племені, що зрадило його.
Поклавши руки на автомати, ми рушили слідом за ним.
Ми майже не розмовляли, стежачи за нашим бранцем. І тільки коли в таборі нас зустрів Ящик, капрал гидливо наказав:
— Прив’яжи негра до дерева, бо втече. І скажи бабінзі, щоб спиртне Шлосса було поділено на всіх. Хай кличе нас обідати. Ми втомились. У цьому чортовому кліматі втомлюєшся швидше, ніж будь-де…
Обідаючи, ми не могли не помітити, що бабінга наляканий.
— Ти чимось невдоволений? — на всякий випадок запитав капрал.
— Ні, бвана.
— То чому ти обминаєш його? — Капрал товстим пальцем ткнув у напрямку прив’язаного до пальми полоненого.
Бабінга злякано промовчав.
Споночіло. Голландець розпалив вогнище. Буассар вивів джип на галяву і ввімкнув фари. Вмостившись на плащі, я смоктав пиво з бляшанки і чекав, що будуть робити капрал та голландець.
— Помер білий, — сухо мовив капрал полоненому. — Ти про це знаєш.
— Ндіо, бвана, — слухняно згодився негр.
— Ти підстеріг білого в кущах і зробив з ним те, чого тебе навчили знахарі.
— Ні, бвана! — закричав негр.
— Ти хотів дочекатися нашого від’їзду і забрати собі тіло білого.
— Ні, бвана!
— Я можу простити тобі, — пообіцяв капрал. — Але, ти нам скажи, де ховаються дівчата і жінки твого села. Ми — твої друзі, ми можемо подарувати тобі ніж.
— Ні, бвана! — закричав негр.
Я скривився. Буассар помітив це і штовхнув мене в бік:
— Ходімо!
Я вліз за ним у намет і засвітив ліхтар. Буассар розв’язав рюкзак німця.
— У нас із ним один розмір, — заявив він. — Я беру сорочки. Тобі щось потрібне? Бери!
Я взяв ніж. Добрячий, круппівської сталі.
Грошей у німця було небагато. Щось близько трьохсот конголезьких франків. Ми поділили їх порівну.
З бокового, обшитого целофаном клапана Буассар дістав цупкий папір:
— Ну й новачок! Він тягав із собою угоду. Не зберігав її в банку!
І при світлі ліхтаря вголос прочитав:
— “Документ про зарахування на службу особи, зв’язаної угодою з Демократичною Республікою Конго… Між урядом Демократичної Республіки Конго, представленому прем’єр-міністром Моїзом Чомбе з. одного боку, і паном Т. Ф. Шлоссом з другого боку, що надалі іменується “Особа, зв’язана угодою”, укладається такий договір…”
Француз сьорбнув пива і читав далі:
— “Стаття перша. Особа, зв’язана угодою, зобов’язується нести службу як волонтер. Функції, що виконуватиме Особа, зв’язана угодою, не обов’язково повинні відповідати згаданій вище повинності…”
— Це так, — підтвердив я.
— “Стаття друга. Дана угода укладається терміном на шість місяців і може бути продовженою автоматично, якщо не надійде повідомлення про анулювання її, яке має бути пред’явлено Особі, зв’язаній угодою, за тридцять днів до закінчення даної угоди”.
— Це так.
— “Стаття третя. Щомісячний оклад Особи, зв’язаної угодою, виражається в зазначених нижче сумах (у конголезьких франках): волонтер — 41 148, унтер-офіцер — 49 928, фельдфебель — 66 438, молодший лейтенант — 99 662, лейтенант — 105 642, капітан — 126 236, майор — 148 321, підполковник — 177 321. Виплата окладу приводиться щомісячно і наперед. Щорічне підвищення — 3,5 процента”.
— Все так!
— “До основного окладу додаються надбавки для сімейних (у конголезьких франках): дружина — 9 975, дружина і одна дитина — 15 964, дружина і двоє дітей — 22 343, дружина і троє дітей — 29 518, дружина і четверо дітей — 37 889, з надбавкою понад це по 8 381 конголезький франк за кожну дитину”.
Буассар реготнув:
— Якби я одержував надбавку за кожну свою дружину, то ніколи не був би в накладі!
І читав далі:
— “Якщо Особа, зв’язана угодою, не влаштована в готель чи урядовий будинок для приїжджих, то вона має право на квартирні, відповідні її посаді, а також добові — 938 конголезьких франків на добу, і одержує ресторанну надбавку — 526 конголезьких франків… Якщо Особа, зв’язана угодою, перебуває в небезпечній зоні, вона має право на щоденну надбавку за ризик у сумі 2345 конголезьких франків”.
— В Конго немає безпечних зон…
— “Стаття п’ята. На випадок смерті Особи, зв’язаної угодою, правомочним родичам жертви виплачується 1000 000 бельгійських франків. Ця сума податками не обкладається і ніяким стягненням не підлягає. На випадок поранень з наслідками повної втрати зору, ампутації чи повної втрати функцій обох рук, обох ніг, або ж однієї руки чи однієї ноги, повної інвалідності чи невиліковного психічного захворювання, що робить неможливою всяку роботу, Особі, зв’язаній угодою, виплачується 1 000 000 бельгійських франків. Ця сума податком не обкладається і ніяким стягненням не підлягає… Для постійної часткової інвалідності встановлюються такі відшкодування: на випадок повної втрати, тобто ампутації, правої руки — 75 процентів, лівої руки — 60 процентів, правого передпліччя — 65 процентів, лівого передпліччя — 55 процентів, правої кисті — 60 процентів, лівої кисті — 50 процентів, ступні — 40 процентів, стегна — 60 процентів, ноги — 50 процентів, великого пальця правої руки — 20 процентів…” — Буассар позіхнув і читав далі: — “Для лівші, при умові, що заява була зроблена ним до поранення, оцінки, встановлені для правої руки, автоматично переносяться на ліву. За всі поранення, наслідком яких стала постійна або тимчасова інвалідність усіх інших органів, крім перелічених, належить відшкодування, що визначається аналогічно до установлених вище умов… Від імені Демократичної Республіки Конго — прем’єр-міністр Моїз Чомбе. Особа, зв’язана угодою, — пан Т. Ф. Шлосс, волонтер. Сімейний стан — неодружений. Поточний рахунок у закордонному банку — Солсбері, 15 067 111. Нормально користується правою рукою”.
— Давай угоду, — сказав я. — Передам капралові.
І, вилізаючи з намету, вперше раптом подумав, що кожен із нас, волонтерів Іноземного легіону, по суті, оцінений по частинах.
Чортова уява!
Я зненацька уявив собі тушу легіонера, акуратно оброблену вмілим роботодавцем. На кожному шматку почеплена бирка з ціною — в бельгійських і конголезьких франках… Годі!.. Врешті ми самі прийняли гру, а кожна гра має свої умови…
Кинувши капралові папери Шлосса, я пройшов до польової кухні, біля якої чимось займався схожий на могутнього бородатого чаклуна голландець.
Вода в казані кипіла, і в ній спливало і знову тонуло щось кругле, чорне.
— Долари, — підморгнув Ван-Деєрт. — Американські пілоти з бананів Сікорського дають п’ятдесят доларів за череп негра з кульовим отвором.
— То ось чого ти тягаєш з собою малокаліберку…
— Бельгійський карабін, я не кажу вже про автомат, залишає дуже великий вхідний отвір, — реготнув голландець.
“Недарма нас оцінюють на франки, — подумав я. — Іншого підходу й бути не може…”
Нерви… Не витримують нерви… Інакше чого б це мене почало раптом морозити?.. Я ж бо й раніше знав, що на кожного з нас у якійсь із країн, де ми залишили слід, готовий зашморг або куля. Але раніше мене це менше обходило… Нерви…
Та хай йому чорт! Живуть же такі, як я, в Аргентині, в Парагваї, в Бразилії… І непогано живуть! І совість не примушує їх не спати ночами! Чим же я гірший? Адже я теж хочу померти у власному ліжку, в чистій постелі, на білих простирадлах, а не в джунглях, задихаючись у судомах, як пан волонтер Т. Ф. Шлосс, і не в зашморзі югославів, як деякі з колишніх моїх друзів-усташів, і, звичайно, не від руки божевільного месника, що запам’ятав таких, як я, з днів останньої великої війни…
Я повинен виринути! Виплисти! Все інше — дурниця! Я повинен вхопити своє від конголезьких і бельгійських франків, які падають з рук Чомбе! Вони мені неабияк придадуться, ці франки, у майбутньому моєму спокійному, щасливому житті. Ця робота, мій легіон — останній шанс. Другого вже не буде!
“Ну, а оскільки це останній шанс, — сказав я собі, — використовуй його на всі сто процентів! Інакше навіщо було за нього хапатися?”
III. Отруйник Бабінга
Я прокинувся не виспавшись, розбитий, і француз змусив мене показати язик.
— Я так уже втрачав друзів, — сказав він, — в Індокитаї. Ні з того ні з сього у них раптом жовтів язик, розривалася від болю голова, очі починали світитися, як у п’яних орангутангів. Якщо не проковтнеш оце, — він витяг з кишені слоїк з таблетками, — я не поставлю на тебе і конголезького франка!
Лихоманило. Крутило кожну кісточку. Я ніяк не міг щось пригадати. Важливе щось… але що? Думки хаотично роїлися в голові і не бажали пов’язуватися одна з одною.
— Ти нічого такого не відчуваєш? — запитав я.
— Ні! — зареготав Буассар. — Якщо сімбу не спустять з нас шкіру, я і завтра нічого такого не відчую, бо стежу за собою, — і, підморгнувши, він проковтнув жовту таблетку з того ж слоїка.
— Ким був твій батько? — несподівано запитав я.
— У мене не було батька. З такою жінкою, як моя мати, ніколи не вживався жоден мужчина. Та я не засуджую її. Я взагалі нікого не засуджую. Хоча б тому, — знову підморгнув він, — що кожного з нас хтось напевне засуджує, це точно.
Слова француза зачепили за живе, і весь цей довгий і задушливий день я не міг позбутися спогадів про той папір, на якому колись чорним по білому виведено, що я, хорват Радован Мілич, активний член усташської організації, співробітник — одного з підрозділів СС, за зраду батьківщині засуджений до страти через повішення… Через повішення!.. Так вирішили ті, що перебудували Балкани і ввели Хорватію до складу Югославії, країни, відомої мені тільки зі слів.
Буассар визирнув з намету і сказав:
— Сніданок зіпсований. Подивись на капрала. Коли він кривиться і тре скроні, це значить — він не в гуморі. Не так уже й весело повідомляти про свої втрати, не показуючи при цьому втрат ворога.
— Помовч!
Та Буассар не вгавав.
— Може, думаєш, наш капрал — герой і безсребреник?.. Помиляєшся… Я не люблю говорити про начальство погане, але я бачив, як наш капрал припинив бій на озері Альберта тільки тому, що чек на п’ятсот конголезьких франків розмок у його кишені від поту. Якраз тоді спровадили на той світ Леслі Тортона.
Я пам’ятав Леслі Тортона.
Якщо Ван-Деєрт і я прибули в Конго із Стокгольма, то Тортон і Буассар — із столиці Південної Родезії, де працювали в одному з нічних барів у кварталі Хетфілд. Хтось порадив їм сходити в будиночок під вивіскою: “Лікар-дантист, приймає щоденно”. У приймальні цього дантиста юрмилися превеселі хлопці з міцнющими, як у акул, зубами. Худорлявий чоловік в золотих окулярах із задоволенням відповідав на їхні запитання. Наприклад:
— Як щодо надбавки за ризик?
— Вона входить у встановлену платню,
— А чи можна отримувати гроші не в конголезьких франках, а в справжній валюті?
— Третина суми перераховується в банки Солсбері у фунтах стерлінгів.
Тортона і Буассара це влаштовувало. Тільки шлях Тортона виявився недовгим — на озері Альберта, там, де капрал припинив бій через розмоклий у кишені чек, Тортон дістав кулю в спину…
— Чого вони метушаться? — зацікавився француз, знову визираючи з намету.
— Перевертень! — похмуро відказав голландець, підійшовши до нас. — Перевертень виліз із багажника джипа, зробивши діромаху в металевому днищі, і перепиляв ведучу вісь майже наполовину. Можна подумати, у нього є автоген… Капрал шукає винуватця… Здається, ти, Усташ, засунув перевертня в багажник?
Не відповівши, ми з Буассаром вилізли з намету.
— Якого дідька! — загорлав капрал. — Нас виріжуть, а ви даватимете хропака?
Буассар нерозуміюче знизав плечима.
— Гляньте на машину!
У днищі джипа зяяла кругла дірка а рівними, наче оплавленими, краями. І вісь було зіпсовано майже так само. Але хто й чим це міг зробити?
Я глянув на француза, він знову знизав плечима:
— Переходимо в піхоту… Як це ти, Усташ, умудрився?
Я вилаявся.
Перевертень лежав поряд, у траві, куди випав крізь дірамаху. Трава під ним почорніла й пожухла. Оболонка перевертня здавалася темною, майже зроговілою, і не було навіть найменшого натяку на пащу чи очі. Лантух лантухом, наповнений дивним слизом… Як він міг прогризти метал? І взагалі — чи жива це істота?
Наче відчувши нашу недовіру, перевертень ледь здригнувся, ворухнувся, і під його оболонкою знову запульсували, розпливаючись і змішуючись, сірі плями.
— І що може така твар? — здивувався Ван-Деєрт.
— Прогризати дірки в металі, і то краще за іржу! — вилаявся капрал. — Коли подамося в музей, ти, Усташ, особисто потягнеш цю тварюку на руках, інакше вона знову нам напаскудить!
Я не відповів.
У перевертні справді крилося щось незвичайне. Яку кислоту, з яких органів і скільки її треба випускати, щоб з’їсти металеву пластину?.. Я подумав про кислоту, бо нічого іншого в голову не прийшло… Нахилився… Перевертень чимось раптом нагадав медузу, і я уявив, як кілька таких тварюк, повиснувши з гілок, можуть лякати негрів своїми дивними переливами… Недарма той чорний у кущах стояв перед перевертнем на колінах, не помічаючи ні мене, ні голландця…
— Мніама мполе, — мовив я бабінзі. — Миле звірятко… Ти бачив тут таких?
— Ні, бвана.
Ван-Деєрту це не сподобалося.
— Нендо зако! — гаркнув він, і бабінга слухняно відступився.
Я став так, щоб затулити сонячний промінь, який падав на перевертня, і той, відчувши тінь, повільно, невагомо, як на повітряній подушці, змістився на освітлене місце.
— Пограйся, пограйся… — забурчав капрал. — А потім збери речі! Прогуляєшся до табору майора Мюллера. Сам! Приженеш джип із запасними частинами! — І розлючено копнув спущений скат: — Без машини ми тут у пастці!
Поки я збирався без усякого на те бажання, легіонери ділилися враженнями: