— В Африці не може таке водитися!
— В Африці водиться і не таке! Я сам знав одного чоловіка, який бачив на болотах Уганди створіння завбільшки із слона, але без хобота і…
— …з трьома правими йогами! — насмішкувато підсумував Ван-Деєрт.
— Кислота! — констатував капрал. — Таке можна зробити тільки кислотою! Автогену навіть у негрів нема. Ця тварина, напевне, й мочиться кислотою!
— Послухайте! — загорлав Буассар. — А на дотик ця скотина холодна, як могильний камінь!
— Може, він здихає?
— Та ні, йому бракує сонця. Ви застуєте. Йому, мабуть, треба багато тепла!
— А може, він харчується повітрям! У нього ж нема ні рота, ні зябер!
— Угу! — гмукнув Ван-Деєрт. — Скажи, Буассар, що це взагалі не тварина, а рослина.
— Досить! — наказав капрал. — Трясетесь, наче знахарі над дохлим пацієнтом… Якби я не сподівався збути цю скотину за долари, я б її на місці розпанахав ножем.
— Я стріляв у перевертня… Марно!
Та капрал не став вислуховувати голландця. Крикнув:
— Усташ! Іди сюди! І ти, Ящик!
Ми знову зібралися навколо перевертня. Я з надією, що моя подорож відкладається, Ящик з недовірою, решта — очікуючи. З надмірною увагою ми вслухалися в розмову капрала і Ящика. Говорили по-італійськи.
— Такого звіра, — переклав капрал, — можна віддати за десять тисяч доларів. Ящик у цьому переконаний. А він на таких справах розуміється.
— Звідки?
Капрал з презирством глянув на Буассара:
— Раз я сказав, значить, так воно і є!
— Так, капрале!
Мені знову стало погано. Біль різко ударив у скроні й потилицю. Мабуть, я похитнувся, тому що Буассар непомітно підштовхнув мене ліктем і кивнув на намет. Я слухняно побрів туди.
Біль напливав хвилями, раптовий, млосний. З мене зійшло сто потів, і я вицвів, як дохлий негр, що пролежав три дні на сонці. Тільки під вечір біль зменшився. Я навіть задрімав. Прокинувся від пістолетних пострілів.
Коли ми оточили намет капрала, — стріляли в ньому, — капрал лежав на спальному мішку долілиць, заткнувши вуха пальцями. “Вальтер” валявся поряд.
— Викиньте цю тварюку! — прохрипів капрал. — У мене лопнуть вуха!
— Але ж тут нікого нема! — озираючись, заперечив француз.
— Є, хай йому біс! Є!
І тут Ван-Деєрт витяг з-під запони кажана. Його шкіряні брижуваті крила здавалися прозорими, на потворній мордочці застиг сардонічний усміх. Капрал зіщулився.
“Невже вона, ця миша, могла налякати легіонера?” — вражений, подумав я.
— Збожеволіти можна! Ця тварюка свистіла, як паровоз! — з полегкістю звівся з мішка капрал.
— Але ж ми нічого не чули! — повторив Буассар.
— Ви взагалі ніколи нічого не чуєте! — гримнув капрал. — Ідіть геть!
— Але, капрале…
— Ідіть геть!
“На них можна тільки кричати, — подумав капрал. — Добре, що цей нестерпний свист зник… Але звідки такий безпричинний страх? І чому ніхто нічого не чув, а я все-таки чув свист і відчув болісний страх? Нерви, — вирішив капрал. — У мене, колишнього офіцера рейху, здають нерви… Я не повинен розкисати, наче якийсь слов’янин!”
Капралова рука намацала пошарпану газету… “Ось вони, мої ліки, — подумав він. — Мої ліки від усіх хвороб! Моє повернення в Європу, що б там не відбувалося…” Він, капрал, напам’ять знав замітку, що повідомляла: “Гуго Ройтхубер мертвий!”
“Ройтхубер — це я, — сказав собі капрал. — Ніхто не знає цього мого, справжнього, імені. Його знали тільки до 1945 року… “Понад вісімнадцять років, — нагадав собі текст замітки капрал, — розшукується як воєнний злочинець Гуго Ройтхубер, виконавець варварських акцій по знищенню мирного населення Франції, Данії і Голландії. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі засудив Гуго Ройтхубера заочно до страти. Гуго Ройтхубера шукали в найвіддаленіших закутках земної кулі, насамперед у Латинській Америці, але не знайшли. Днями прокуратура Франкфурта-на-Майні сповістила про смерть Гуго Ройтхубера і припинення його розшуків. Рішення прокуратури ґрунтується на свідченнях людей, які стверджують, що Гуго Ройтхубер був убитий під час одного з бомбардувань Берліна наприкінці.війни…”
“Ось він, сигнал до повернення! — подумав капрал. — Зараз, коли власті поставили на мені хрест, я можу зняти з поточного рахунку в Солсбері зароблені в легіоні гроші й повернутися до Європи. Звісно, під чужим іменем. А зовнішність… — Капрал неуважно провів рукою по обличчю… — Мене не впізнала б нині й рідна донька, якби не загинула під час безперервних травневих бомбардувань…
Гроші — ось що мені зараз потрібне! Гроші!.. І… обережність! Величезна обережність!.. У компанії покидьків він, Гуго Ройтхубер, колишній офіцер рейху, повинен вижити і стати на ноги… А далі — Швейцарія… Тиха ферма… Буковий ліс… І ніяких пальм, обплетених канатами рудих ліан!..
Як солодко думати про повернення! Нас, колишніх солдатів рейху, знищити неможливо. Іще настане наш час. Ми повинні зберегти духовну силу, щоб розпочати все заново!.. Ми не слов’яни й не французи… Слов’ян і французів ми заганяли у товарняки і відправляли у велику Німеччину як робочу худобу. Нічого іншого вони й не заслужили!”
Ця думка заспокоїла капрала. І до пізніх сутінків він лежав у наметі, посмоктуючи пиво з бляшанки, і до солодкого щему думав про Повернення…
Я прокинувся вночі. Прокинувся від різкого скрипучого болю в суглобах.
І француз не спав.
— Голова репається, — поскаржився він. — Увімкни ліхтар. Подивись — мабуть, мій язик теж обклало вапном.
Але його язик був чистий.
Заточуючись, я вибрався з намету.
Трава ледь сріблилася. Крізь віти, переплетені ліанами, пробивалися зорі. Далекі й чужі.
Я раптом спіймав себе на тому, що думаю про зірки якось зовсім по-іншому, не як завжди. Наче й сама ця думка була навіяна звідкись збоку…
Я прислухався.
У джунглях стояла тиша. Навіть нічні птахи вмовили, і це ще дужче впевнило мене в тому, що біля наметів хтось причаївся, стежить за мною. Це було не відчуття небезпеки, ні, — натренована людина таке відразу вловлює. Скоріше — відчуття присутності… Але — кого?
У неяскравому місячному сяйві я бачив кущі, намети, перехняблений джип, а потім у траві зненацька майнув легкий відблиск, наче хтось там увімкнув ліхтарик.
Вихопивши з-під спального мішка Шлосса ніж, я ковзнув у густу траву, інтуїція підказала мені, що поспішати не варто. Натиснувши кнопку ліхтаря, я зненацька освітив підозріле місце.
Це знову був перевертень.
Він лежав поруч із джипом, і трава навколо нього була чорною, наче її вибив заморозок.
Присівши навпочіпки, я торкнув перевертня, і там, де мої пальці зачепили його, народилося, розшшвлося під прозорою оболонкою райдужне сяйво. Я натис дужче — перевертень спалахнув весь, цілком, як гігантське радіооко.
Я відсахнувся.
Відчуття було таке, наче перевертень мені підморгнув.
“Це ж не людина, — заспокоїв я себе. — Людина ходить на двох ногах, має дві руки і навіть голову, байдуже яку. А це просто лантух із слизом, хоч і може калічити техніку…”
Я закурив. І тільки тепер з кущів висунувся Ван-Деєрт.
— Милуєшся? — запитав він.
— Ніяк не засну…
— Може, за мене відчергуєш?
Я усміхнувся і мовчки вернувся в намет…
А вранці всі прокинулися напівхворими.
— Мені снилося, — поскаржився француз, — що мене хотіли повісити… Може, Усташ, мене й варто повісити, але навіщо це робити у сні, коли людина безневинна, як немовля?
Я не відповів, тільки стиснув міцніше губи.
Сідаючи за стіл, капрал похмуро запитав:
— Що ми їли вчора?
— А це треба запитати в негра, — зловісно кинув Ван-Деєрт.
— Бабінга, ти нічого не переплутав? — запитав капрал. — Ти не поклав у наше м’ясо якусь шкідливу траву?
— Ні, бвана! — негр злякано виструнчився.
Та, судячи з його круглої, лискучої фізіономії, виспався він нормально. Це відразу насторожило всіх.
— Негри тільки й чекають нагоди, щоб нашкодити білим, — похмуро пробурчав Ван-Деєрт.
— Заткнись! Зараз я говорю! — обірвав голландця капрал.
— Хіба я не дотримуюсь дисципліни?
— Коли говорю я, інші повинні мовчати!
— Слухаюсь, капрале!..
Ми сиділи в затінку, але задуха й тут була нестерпною. Кров лунко, болісно пульсувала у скронях.
— Ван-Деєрт! — наказав капрал. — Вирушайте до табору майора Мюллера. Повідомте його про те, що сталося, приженіть джип і прихопіть лікаря.
— Слухаюсь, капрале!
Занадто твердими кроками Ван-Деєрт пройшов до намету, зник у ньому і хвилин за десять з’явився в повній похідній формі — малиновий берет, захисного кольору сорочка, такі ж шорти і грубі солдатські черевики. Ми стежили, як повільно віддалявся голландець, і в глибині душі заздрили йому…
“Між іншим, — подумав я, — мені до табору не дійти. Капрал правильно вчинив, що відмінив свій учорашній наказ. Я надто слабий, мені важко навіть дійти до столу… Голландець міцніший, він добереться, він прижене джип… Саме машина і лікар необхідні нам зараз…”
Мені раптом стало моторошно від думки, що ця наша хвороба, напевне, продовження історії, яка сталась із Шлоссом. Адже ми так і не дізналися, від якої хвороби він помер…
— Обід зварить Буассар, — похмуро мовив капрал. І покликав: — Негре!
Бабінга невпевнено наблизився до столу.
— У тебе не болить голова, бабінго?
— Ні, бвана.
— І суглоби не болять? І чуєш ти нормально?
— Так, бвана!
— Ти вчора поклав у м’ясо лісову траву. Тебе цьому навчили знахарі?
— Ні, бвана!
Капралова рука ковзнула до кишені, але негр виявився меткішим. Він кинувся вбік, до джипа. І найдивовижніше було в тому, що біг він через галявину найдовшим, найнезручнішим шляхом, наче вирішивши обов’язково перестрибнути через перевертня, що лежав у траві. Майже хвилину широка негрова спина правила за ідеальну мішень, однак ніхто не вистрілив, навіть капрал, хоча саме це він і збирався зробити.
Я подивився на француза. Той відвернувся. Ящик взагалі не підводив голови. Тільки капрал ошелешено крикнув:
— Негр перетнув галяву… Він не повинен був її перетинати… Чому ж він її перетнув?..
IV. Зоряний місіонер
На жаль, це було не єдине запитання.
Найбільше мене тривожив стан Буассара. Він часто тер очі, швидко й химерно посмикував головою, наче їй і справді набридло сидіти у нього на шиї.
— Що з тобою, Буассар?
Він знітився.
— Не хочеш казати — не треба! Але перестань крутитися і смикатись. У мене своїх болячок вистачає. Дочекайся голландця, він прийде з лікарем. А найкраще — ляж!
— Я не можу лягти, — сказав Буассар приголомшено.
— Чому?
Він не відповів і, не перестаючи посмикувати головою, фальшиво й високо затягнув:
— “Місто застигло в очах, давай завоюємо собі нові землі!..”
— Зміни платівку!
Він слухняно виправився:
— “Ми карбуємо крок, ми хочемо прочесати дальні країни!..”
— Буассар!
— “Вирушай-но, хлопче, — він дивився на мене невидющим поглядом, нервово посмикувався, і шрами на його обличчі побагровіли. — Вирушай-но, хлопче, на пошуки незнаної квітки в далекі краї, що лежать за океаном!”
— Заткнись, Буассар!
Пояснити таку незрозумілу поведінку француза тим, що він п’яний, я не міг. Алкоголь робив його просто дуже балакучим. Струснувши француза за плечі, я гаркнув:
— Ну, кажи! Що з тобою?
І тоді він сказав:
— Я осліп, Усташ!
— Ти мене не бачиш? — злякався я. — Зовсім не бачиш?
— Бачу, Усташ. Та мені треба, щоб ти рухався або щоб я не стояв на місці… Зрозумів?
— Ні.
— Коли все стоїть на місці, я нічогісінько не бачу. Суцільний туман, навіть сонце вгадую тільки через тепло…
— А потім?
— Коли ти починаєш рухатися, то відразу виступаєш із цього туману! А зупиняєшся хоч на секунду — тебе нема! — Буассар брутально вилаявся: — Ти не пристрілиш мене, Усташ? Я був тобі добрим прикриттям!.. Як ти гадаєш, я осліп назавжди?
— Побережи нерви! — гмукнув я, заспокоюючись. — Таке буває. Напевне, бабінга і справді підсипав нам у м’ясо якоїсь гидоти… Але це мине. Полеж. А я принесу тобі пива.
Здавалося, ще хвилина — і француз розплачеться. Я відразу згадав Шлосса… Може, і він зламався на тій же, що і в Буассара, хворобі?.. Але тоді… негр не міг отруїти нас!
Підійшовші до столу, я не відразу виклав новину Ящикові і капралові. Спочатку придивився і лиш потім, не побачивши нічого такого, що могло б викликати підозру, сказав:
— Буассар осліп.
— Осліп?!
— Не зовсім… Наполовину… Але нас тепер троє, і, якщо бабінга приведе сюди сімбу, нам капут.
Капрал вилаявся:
— Майор Мюллер правий. У цій країні насамперед треба повипалювати знахарів!
— Я думаю, цю хворобу нам підкинув не негр.
— Чого ти так думаєш?
— Згадайте Шлосса… Схоже на те, що він нічого не бачив… І сталося це не вчора. Ми їмо з одного казана, негр не міг отруїти тільки одну порцію… Зрозуміло, чому Шлосс зламався — він втратив зір, а потім…
— Від сліпоти не здихають!
Але капралові слова прозвучали непереконливо. Відкривши бляшанку, я відніс пиво Буассарові, і в ньому якось відразу прокинувся поспішливий ділок:
— Усташ, можна таку сліпоту вважати за повну втрату зору? Можуть мені виплатити сто процентів?
— Можуть, — сказав я, і це Буассара втішило…
А нудота підкочувалася до горла і відпустила мене тільки надвечір. Зате раптом прийшли запахи.
Я звівся — обережно, боячись зайвих рухів. Головного болю не відчув, і навіть налякався — так добре себе міг почувати лише хворий!.. Та вигляд француза, який і в сні посмикував головою, пригнічував. Невже він і в сні змушений рухатися, бідолаха?
І знову я відчув запахи.
Запахи…
Такого зі мною ще не було. Неначе всі дерева, трави, речі почали виділяти запахи! Потягнувши носом, я ввібрав у себе весь шал тропічної ночі — задуху, вологу, важкі запахи орхідей, плісняви, випарів… Ні, така чутливість не могла бути нормальною!
Але, думаючи так, я не переставав жадібно “вслухатися” в запахи, вловлюючи і розпізнаючи все нові й нові. Незважаючи на їхню жахливу різноманітність, я вільно відділяв один запах від іншого, навіть найслабшого… Ніби нове відчуття у мені народилося. І в цьому відчутті тепер, коли переляк минув, не лишилося нічого тривожного.
І ще я відзначив, що бачу в пітьмі. Але бачу не зовсім звичайно. Наприклад, я пам’ятав, що відразу за наметом орхідея вдень світилася білими, як сніг, квітами. А нині ці квітки здавалися мені голубуватими. А сині й фіолетові ліани раптом засяяли жовтими плямами… Кожна травинка, кожен листочок випромінювали світло, іскрилися, наче я потрапив у незнайомий мені світ, в якому речі жили своїм особливим, відділеним від людини яшттям.
— Іди до нас, Усташ! — почув я голос капрала.
Він сидів з Ящиком біля вогнища, посередині галяви. Запах консервованого розігрітого м’яса різко вдарив мене по ніздрях, але я легко заглушив його, відкинув, хоча й сам не розумів, як це мені вдалося.
— Поглянь на перевертня, Усташ.
Якщо вони бачили так само, як і я, то недаремно дивувалися.
Пагорбок, що світився яскравіше від вогню, — ось що являв собою перевертень. Він палав, як маякова фара, і світлячки іскристою хмаркою танцювали над ним, кружляли, мов планети довколо сонця. І я мало не заплакав, тому що я, усташ Радован Мілич, кіллер, професійний убивця, давно вже позбувся подібних захоплень, а нині свято життя знову входило в мене, примушуючи думати про життя саме так, як про свято — барвисте, яскраве, повне світла, барв і запахів.
Світлячки роїлися навколо перевертня, і я подумав: “А може, ця істота зовсім не земне створіння? Може, воно з’явилося до нас невідь-звідки?.. Так, напевне так!.. Тому що земні істоти з першого дня створення поспішають озброїтися іклами, кігтями, отруйними залозами — рвати, гризти, боронитися! А перевертень нічого не має. Він тільки світився, та й годі!”