— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.
— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.
І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.
Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.
— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.
На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.
Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.
— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!
— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.
— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.
— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!
— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?
Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.
— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…
— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?
— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.
— А про мою — ні?
— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.
— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.
Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.
— Раз, два, три!
— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.
— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.
— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.
— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.
— Ти сам сказав!
— Оце маєш!
— Що ж, часом і поміж королями трапляються…
— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…
— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.
— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.
— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.
— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.
Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:
— Ваша величність, я бачив злодія!
— Це, мабуть, він!
— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.
— Ні, ваша величність, це папуга!
Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.
В покої стало темно. Папуга репетувала:
— Кар-р-ра, кар-р-ра!
— Запізно, королю Цинамоне.
— Запізно, королю Бариле.
— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.
— Буду німий, як могила, як золота рибка!
І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:
— Виходить, війна.
— Так, війна.
Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші:
ВЕЛИКА І НЕСПОДІВАНА ВІЙНА З БАГАТЬОХ БИТВ,
ЗА УЧАСТЮ КОРОЛЯ БАРИЛА VII І КОРОЛЯ ЦИНАМОНА, А ТАКОЖ НАРОДІВ ТЮТЮРЛІСТАНУ І БЛАБЛАЦІЇ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО ЧЕТВЕРГА НА КОРДОНІ!
ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРИБУТИ І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ІСТОРИЧНОМУ ВИДОВИЩІ!
— О-о-ох! — злякано писнуло кілька голосів.
Обгоріла гілка тріснула, і рій іскор шугнув над розжевреним багаттям.
— Цитьте, — шепнула, нахиляючись, Хитруся, — цитьте, малята…
— З ким це ти розмовляєш? — спитав здивований капрал Пипоть.
— Ах, не звертай на мене уваги, це я так, від хвилювання, — і лапкою стріпнула шубку.
— Розказуй, розказуй далі, — попросив Мишібрат.
Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.
Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.
О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.
Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!
Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.
— Ти почав про зраду…
— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…
Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.
— Слухай, цапку, — почали вони, — зрада — то дрібниця, ми й без тебе знаємо те, що ти хочеш нам виказати… Найважливіше для нас — щоб завтра ви лишилися без командувача. Усунь улюбленця ваших солдатів графа Майонеза… Тільки він може нам перешкодити… Треба позбутись його за всяку ціну!
— Скільки дасте? — видихнув цапок.
— Ну… — обачливо шепнув посланець, — половину того, що ти думаєш.
— Мало, — мекнув цапок, —- дуже мало.
— Буде з тебе.
— Докиньте трохи, шляхетні панове, і присягаюсь рогами, що завтрашню баталію ми почнемо без графа!
Знову блиснув ліхтар, забряжчали срібняки, і постаті в низько насунутих каптурах пірнули в зарості ялівцю. Цап неквапно повернув назад до табору. На його запалих грудях випиналася торбинка з грішми, він любовно гладив її ратичкою. І почав цап кружляти поміж наметами, де стояла зброя, купами лежали палаші, грізно стриміли заткнуті в дерен алебарди. Він нахилявся, щось виливав з бутля, брязкав лезами і між сонними солдатами повз далі, в бік королівського намету.
Граф Майонез саме скінчив військову раду. Офіцери порозходились, а король Барило ласкаво кивнув йому.
— Спи сьогодні в моєму наметі, графе, чогось мене острах бере…
— Сором, ваша величність, ніколи ви не були в більшій безпеці, як зараз, серед своїх вірних солдатів!
— Так, я знаю, любий графе, але вдвох усе-таки веселіше.
Полягали спати. Король — на ложі, вимощеному подушками, а граф, прямий і суворий, як меч, — на голій землі, прикритій лише кількома килимами та ведмежою шкурою. Граф не роздягався, тільки скинув важкі чоботи, а що намет був невеличкий, його довгі ноги з вузькими й плоскими аристократичними ступнями висувалися з-під опущеної запони у прохолоду ночі. За мить обидва вже спали по цілоденних трудах, і в снах їхніх витала богиня перемоги Вікторія з лавровим вінком.
Цієї хвилини й чекав підступний цапок. Озирнувся — нікого. Скрізь тихо, тільки вдалині перегукувались вартові. Цапок присвітив ліхтарем. На Довгих ногах командувача, які цап, нахиляючись, полоскотав бородою, неспокійно ворухнулися пальці.
— Хе-хе-хе! — засміявся цап. — Завтра сам тікатимеш із табору, завтра тебе всі засміють, — шкірив він жовті зуби.
Витяг з-за пазухи бутель та й ну обливати графові ступні рідиною, що при світлі ліхтаря червоніла, як кров.
— Хе-хе-хе, завтра всі дізнаються, що цей непереможний полководець, такий суворий до солдатів, потай розкошує собі — вимочує ноги в малиновому соку… Самі подумайте, це ж ганьба — служити під рукою такого полководця. Ноги — в малиновому соку! Хе-хе-хе!..
Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.
— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.
— Н-нічого, я просто так…
— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.
І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.
Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.
— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?
Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.
— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.
Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.
— Го-го-го! —зареготав граф.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.
— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.
— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.
— Ха-ха-ха! — качався граф.
Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.
— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.