У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.
Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.
— А якби таке сталося на полі бою, уявляєте? Це ж катастрофа!
— Ах, це було б жахливо! — забідкались усі.
Приспаного графа поклали на воза й зверху навалили цілу гору ковдр.
— Коли упріє, буде здоровий, — мурмотів доктор Жостір. — А як це не поможе, дамо йому рицини!
— Панове! Про це ніхто не повинен знати!
— Ні, — заперечив лікар, — коли людина ковтне рицини, цього приховати не можна!
— Та я ж кажу про зраду!
— А, звісно, звісно… Але як ми пояснимо його відсутність?
— Пусте! Скажемо — втік!
— Не можна, це викличе паніку!
— Тоді скажемо правду — мовляв, хворий…
— Нічого це не дасть, зажадають відкласти битву…
— Ну то скажемо, що його викрали блабланці!
— Чудова думка! Завтра розпочинаємо битву! Я пишу послання до солдатів: «Тютюрлістанці! В нас викрали головнокомандувача, цю ганьбу можна змити тільки кров’ю, кров’ю розбитого ворога!..» А в ці останні години треба відпочити. Ідіть поспіть, панове… Завтра буде важкий день…
Король лишився в наметі один, і в сумній самоті потягло його написати листа королеві Плетунії. Отож він сів та й заходився писати, і що поставить кому, то шморгне носом, а як дійде до крапки, з очей йому капне сльоза, буйна й гірка…
— А що сталося з цапом?
— Цьому негіднику після битви присудили відтяти роги і як звичайнісіньку козу продали одному вбогому гончареві. Тепер діти пасуть його на мотузці біля міського валу і як згадають про зраду, луплять дрючком по спині, а цап мекає:
— Ой, сме-е-ерть! Не ве-е-езе-е-е!
Облога Блабони