Друзі сиділи, втупившись очима у тьмяне жевриво, коли це почулося тихе квиління.
Півень схилив голову набік, дослухаючись. Мишібрат пацнув себе по вусі.
— Хтось плаче, — шепнув.
Здавалося, десь поряд хлипають скривджені діти. І голос був не один. Видно, сльози текли з багатьох очей. Мишібрат нахилився; щось темне, не більше за макову зернинку, стрибнуло вгору і, відштовхнувшись від його носа, зникло в пітьмі. Такі самі чорні цятки мигтіли і праворуч, і ліворуч.
Хитруся неспокійно ворухнулась.
— Ходіть сюди, дурненькі, — покликала пошепки.
Пипоть і Мишібрат виразно чули, як плач стихає, немовби дитячі личка втулилися в її м’яку шубку.
А вона, делікатно прикривши мордочку лапкою, позіхнула, удаючи, ніби вже засинає.
— Признайся, Хитрусю, що ти там від нас ховаєш?
— Ох, вони в мене страх які жалісливі… тільки щось таке почують — одразу в плач…
— Та хто ж це?
— Ну… мої блохи, — зашарівшись, прошепотіла лисиця.
Капрал Пипоть здивовано сплеснув крилами, а Мишібрат почухав за вухом.