Гребер вийшов на вулицю.
— Ловити! — сичав услід йому черговий. — Вони судитимуть кожного з вас окремо…
Гребер уже не бачив чоловіка. Він чув лише його охриплий голос, що долинав з непроглядного туману.
— Бо те, що ви вчинили з останнім із моїх братів, ви вчинили зі мною, каже господь…
Гребер не озирався.
— Іди к бісу! — пробурмотів він. — Іди к бісу і зарийся сам у руїнах, на яких сидиш, немов зловісний крук.
Він ішов далі. «Мертві,— думав з гіркотою на серці.— Мертві! Мертві! Годі з мене мертвих, годі! Навіщо я сюди прийшов? Чи не для того, щоб переконатися, що в цій пустелі десь іще жевріє життя?»
Він подзвонив. Двері зразу ж відчинилися, немовби з того боку хтось чатував під ними.
— А, це ви, — здивовано промовила фрау Лізер.
— Так, я, — відповів Гребер. Він сподівався, що йому відчинить Елізабет. У цю мить вона вийшла зі своєї кімнати. Цього разу фрау Лізер, не сказавши ні слова, відступила з дверей.
— Заходь, Ернсте, — запросила Елізабет. — Я зараз буду готова.
Він пройшов слідом за нею.
— Це твоя найсвітліша сукня? — запитав, побачивши на ній чорний джемпер і чорну спідницю. — Ти забула, що сьогодні ввечері ми збиралися куди-небудь піти?
— Ти це серйозно казав?
— Звичайно! Поглянь на мене! Адже на мені парадний мундир унтер-офіцера. Мені його дістав один товариш. Я ладен піти на обман, аби лише попасти з тобою в ресторан «Германія». Хоча туди, можливо, пускають, починаючи з лейтенанта. Мабуть, це залежатиме від тебе. Ти що, іншої сукні не маєш?
— Маю, але…
Гребер побачив на столі Біндінгову горілку.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Забудь про це. Забудь про фрау Лізер і всіх сусідів. Ти нікому не завдаєш шкоди, і це єдине, про що слід пам’ятати. А куди-небудь піти тобі просто треба, а то ти збожеволієш. На, ковтни горілки.
Він налив чарку і простягнув її Елізабет. Вона випила й сказала:
— Гаразд. Я миттю зберуся. Правду кажучи, я чекала на тебе, хоча не певна була, чи ти не забув. Вийди на хвилинку з кімнати, я переодягнусь. Не хочу, щоб фрау Лізер донесла, нібито я повія.
— Е, ні, цей номер у неї не пройде! З солдатами це вважається патріотичним вчинком. Але я все-таки вийду. Зачекаю тебе на вулиці, не в передпокої.
Він походжав сюди-туди перед будинком. Туман трохи розвіявся, але все ще клубочився серед стін будинків, немов у пральні пара. Раптом дзенькнуло вікно. У світлому прямокутнику з’явилася Елізабет з оголеними плечима, в руках вона тримала дві сукні. Одна була золотисто-коричнева, друга якогось непевного, темного кольору. Вони маяли на вітрі, немов прапори.
— Яку? — запитала дівчина.
Гребер показав на золотисту. Вона кивнула і причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.
Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.
У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.
— Фрау Лізер тебе бачила? — запитав Гребер.
— Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила совість.
— Совість мучить лише нещирих людей.
— Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…
— Ні,— перебив Гребер. — Я зовсім нічого не думаю. І давай сьогодні ввечері ні про що не думати. Був час, коли ми надто багато думали і самі себе залякували. Тепер спробуємо взяти від життя хоч трохи радощів…
Готель «Германія» стояв між двома розбитими будинками, немов багата родичка між двома бідними. Щебінь обабіч готелю було ретельно підібрано, й обидві руїни не мали більше дикого, смертельно-холодного вигляду; тепер вони виглядали навіть пристойно.
Портьє прискіпливим поглядом окинув мундир Гребера.
— Де тут винний погрібець? — різко запитав Гребер, не даючи тому отямитись.
— В кінці вестибюля, праворуч, пане. Спитаєте старшого кельнера Фріца.
Вони пройшли через вестибюль. Їх поминули майор і два капітани. Гребер віддав честь.
— Тут, мабуть, і генералів до біса, — сказав він. — На першому поверсі кілька канцелярій військових комісій.
Елізабет зупинилась.
— Ти не занадто ризикуєш? А раптом хтось зверне увагу на твій мундир?
— А на що тут звертати увагу? Мені зовсім не важко вдавати з себе унтер-офіцера. Я ним уже колись був.
Цокаючи шпорами, увійшов підполковник з невеличкою, худорлявою жінкою. Він поглянув, через голову Гребера.
— А що тобі буде, якщо на тебе звернуть увагу? — поцікавилась Елізабет.
— Нічого особливого.
— Тебе не розстріляють?
Гребер засміявся.
— Гадаю, цього вони не зроблять, Елізабет. Надто ми їм потрібні на фронті.
— А що вони можуть з тобою вчинити?
— Та так. Може, посадять на кілька тижнів. Це були б кілька тижнів перепочинку. Майже відпустка. Коли через два тижні на людину чекає фронт, з нею нічого не може трапитись!
Старший кельнер Фріц вийшов з коридора праворуч. Гребер тицьнув йому в руку гроші. Той заховав їх і не став довго церемонитися.
— Винний погрібець, вечеря, все ясно! — промовив він з гідністю і рушив першим.
Він запропонував їм столик за колоною і поважно пішов. Гребер обвів поглядом приміщення.
— Це саме те, чого я бажав. Мені треба тільки трохи звикнути. А тобі? — Він поглянув на Елізабет. — Тобі, напевне, ні,— мовив вражено. — Можна подумати, що ти буваєш тут щодня.
Підійшов невеличкий старий кельнер, схожий на марабу. Він приніс меню. Гребер узяв його, Поклав усередину кредитку і повернув кельнерові.
— Нам хотілося б чогось такого, чого немає в меню. У вас, гадаю, щось знайдеться?
Марабу байдуже подивився на нього.
— Окрім страв, зазначених у меню, нічого немає.
— Гаразд. Тоді принесіть нам поки що пляшку «Йоганнісбергер Кохсберг-37», з погребів Мумма. Але не дуже холодного.
Очі марабу пожвавішали.
— Все зрозуміло, шановний пане, — відповів він з несподіваною повагою і нахилився. — У нас випадково є трохи остендської камбали. Щойно одержали. До неї можна подати салат по-бельгійському і картоплю з петрушкою.
— Добре. А що ви запропонуєте на закуску? Ікра, звичайно, до вина не годиться.
Марабу пожвавішав ще більше.
— Певна річ, ні! Але в нас залишилася страсбурзька гусяча печінка з трюфелями…
Гребер схвально кивнув головою.
— На завершення рекомендую голландський сир. Він немовби підкреслює букет вина.
— Чудово.
Збуджений марабу зник. Очевидно, він спершу прийняв Гребера за солдата, що випадково потрапив до цього ресторану; тепер же він бачив у ньому знавця, який випадково став солдатом.
Елізабет слухала їхню розмову з подивом.
— Ернсте, — озвалась вона, — звідки тобі все це відомо?
— Від мого товариша Ройтера. Сьогодні вранці я ще нічого цього не знав. А він такий гурман, що навіть подагру собі нажив. Та саме вона тепер рятує його від повернення, на фронт. Гріхи, як завжди, винагороджуються!
— А ці трюки з чайовими й меню?
— Теж Ройтерова наука. Він у цих справах дока. Звелів мені триматися з гідністю і впевненістю світського завсідника ресторанів.
Елізабет раптом розсміялася. В її сміхові була якась невимушеність, теплота, лагідність.
— Я тебе, їй-богу, пам’ятаю зовсім іншим! — мовила вона.
— Я тебе теж не такою, яка ти тепер!
Він пильно подивився на неї. Такою він її ніколи не бачив. Сміх цілком міняв її образ. Здавалося, ніби в якомусь темному приміщенні раптом розчинилися всі вікна.
— У тебе дуже гарна сукня, — сказав він трохи ніяково.
— Це сукня моєї матері. Я лише вчора ввечері перешила й підігнала її.— Вона розсміялася. — Коли ти прийшов, я була не така вже й непідготовлена, як здавалося.
— Хіба ти вмієш шити? Подивившись на тебе, цього не скажеш.
— Раніше я зовсім не вміла, але потім навчилась. Тепер я щодня по вісім годин шию військові шинелі.
— Невже? Ти мобілізована?
— Звичайно. Я сама цього захотіла. Можливо, хоч цим допоможу батькові.
Гребер похитав головою.
— Це тобі не пасує. Так само, як і твоє ім’я. Хто його тобі дав?
— Його вибрала моя мати. Вона була родом з Південної Австрії, скидалася на італійку і думала, що я вдамся блондинкою з голубими очима, якій личитиме ім’я Елізабет. Так вона мене й назвала, хоча й була розчарована.
З’явився марабу з вином. Він тримав пляшку, немовби велику дорогоцінність, і обережно почав наповнювати чарки.
— Я приніс вам дуже тонкі й прості кришталеві чарки, — сказав він. — У них краще видно барви вина. Чи, може, вам подобаються келихи?
— Ні. Тонкі, прозорі чарки.
Кельнер кивнув і зняв серветку зі срібного підноса. В густому желе лежали рожеві шматочки гусячої печінки з чорними трюфелями.
— Свіжина. З Ельзаса, — гордо сказав старий.
Елізабет засміялась.
— Яка розкіш!
— Так, розкіш! — Гребер підняв чарку. — Розкіш, — повторив знов. — Ось за це ми, Елізабет, і вип’ємо. Два роки я їв із бляшаного казанка і ніколи не був певен, чи пощастить доїсти обід. Тому це — не просто розкіш. Це щось більше. Це мир і безпека, радість і свято — все, чого немає на фронті.
Він смакував вино і дивився на Елізабет — вона теж була святом. Святом нежданим, яке несло з собою полегкість і бадьорість, переповнювало чашу необхідного, було чимось вигаданим, немовби непотрібним, бо належало до іншого світу, яскравішого, щедрішого, до світу безтурботності і мрій. Після стількох років, проведених поруч зі смертю, вино було не лише вином, срібло не лише сріблом, музика, що звідкись долинала до зали, не лише музикою, і Елізабет не лише Елізабет. Все це були символи іншого життя, життя без убивств і руйнувань, життя в ім’я життя, яке вже майже перетворилося в міф, у безнадійну мрію.
— Інколи зовсім забуваєш, що живеш, — промовив Гребер.
Елізабет знов розсміялася:
— Я, власне, ніколи про це не забуваю. Але це мені не допомагає…
Підійшов кельнер.
— Ну, як вино, пане?
— Мабуть, воно дивовижне. А то мені раптом не спали б на розум речі, про які я вже давно й думати забув.
— Це саме сонце, пане! Сонце, під яким восени достигав виноград. Тепер вино повертає людям його проміння. Таке вино на Рейні називають дароносним.
— Дароносним?
— Авжеж. Воно, мов золото, посилає своє проміння в усі боки.
— Це справді так.
— Воно дає про себе знати вже після першої чарки. Чи не так? Просто сонячний сік!
— Навіть після першого ковтка. Воно не попадає в шлунок. Воно підступає до очей і змінює навколишній світ.
— Ви розумієтесь на вині, пане. — Марабу довірливо нахилився над столиком. — Он там, праворуч, — це саме вино. Але люди хлепчуть його, як воду. Їх цілком задовольнило б звичайне сухе вино.
Він пішов, кинувши зневажливий погляд на сусідній столик.
— Сьогодні, по-моєму, щасливий день для брехунів, Елізабет, — сказав Гребер. — А якої ти думки про це вино? Тобі воно теж здається дароносним?
Вона відхилилась назад і стенула плечима:
— Я почуваю себе так, немовби щойно вирвалася з в’язниці. І немовби за брехню мене знову скоро запроторять туди.
Він засміявся:
— Авжеж, ми обоє такі! Боїмося власних почуттів. І коли вони раптом виникають, здаємося самі собі брехунами.
Марабу приніс рибу й салат. Гребер спостерігав, як кельнер розставляє тарілки. Вій цілком заспокоївся і тепер ночував себе людиною, котра випадково наважилася ступити на тонку кригу і раптом, на превеликий свій подив, побачила, що не провалюється. Він знав, що ця крига тонка і, мабуть, не протримає його довго, але поки що вона тримала, і цього було досить.
— Повалятися якийсь час у лайні теж корисно, — сказав він. — Після цього все здається новим і хвилює, немовби бачиш світ вперше. Все — навіть чарка і біла скатертина.
Марабу відкоркував ще одну пляшку. Він скидався тепер на турботливу матір.
— Взагалі, до риби подають мозельське, — пояснив він. — Але камбала — це зовсім інша річ. Її м’ясо на смак нагадує горіхи. До неї пляшка рейнгауерського — це просто казка. Чи не так?
— Безперечно.
Кельнер кивнув і зник.
— Послухай, Ернсте, — звернулася до нього Елізабет, — а в нас, власне, буде чим розрахуватися? Тут, певно, все надзвичайно дорого?
— Розрахуємось. Я привіз гроші за два роки війни. А надовго вони мені не потрібні.— Гребер засміявся. — Лише на одне коротеньке життя. На два тижні. На цей час їх вистачить.
Вони стояли перед дверима будинку. Вітер ущух, і на землю знов опустився туман.
— Коли тобі від’їжджати? — запитала Елізабет. — Через два тижні?
— Десь так.
— Це скоро.
— Це й скоро, й водночас ще дуже далеко. Кожної миті все міняється. У війну час минає зовсім не так, як за мирного життя. Ти, певно, теж збагнула цю істину; тепер тут також фронт.
— Це не те саме.
— Ні, те саме. І сьогодні ввечері був мій перший день відпустки. Хай бог благословить цього марабу, і Ройтера, і твою золотисту сукню, і вино.
— І нас, — додала Елізабет. — Нам це не зашкодить.
Вона стояла перед ним. Туман заплутався у її волосся, і слабке світло відбивалося від нього. Тьмяно блищала її сукня, від туману обличчя Елізабет було вологе, наче вкритий росою плід. Гребер раптом відчув, що йому буде важко піти від неї, розірвати ту павутинку ніжності, спокою, тиші й схвильованості, яка так неждано оповила цей вечір, і повернутися у смердючу казарму з її заяложеними дотепами до тужливого очікування і роздумів про майбутнє.
Різкий окрик розпанахав тишу:
— Ви що, осліпли, унтер-офіцере?
Перед Гребером стояв низенький і товстий майор зі схожими на білу щіточку вусами. Мабуть, у нього були гумові підошви, бо він підійшов нечутно. Гребер відразу збагнув, що це старий запасник, який уже відслужив своє, а тепер виліз із коробки нафталіну й хизується своїм мундиром. Найрадніше Гребер узяв би старого за комір, підняв і добре трусонув, але ризикувати не варто було. І рін зробив так, як роблять у таких випадках бувалі солдати: промовчав і виструнчився. Майор освітив його кишеньковим ліхтариком. Саме це Гребера чомусь обурило найбільше.
— Парадний мундир! — прогарчав старий. — Пригрілися в тепленькому закутку! Тиловик, а дозволяєте собі розгулювати в парадному мундирі! Цього ще тільки бракувало! Ви чому не на фронті?
Гребер нічого не відповів. Він забув перечепити бойові нагороди зі свого мундиру на цей чужий.
— Ви тільки й умієте, що вештатися по кав’ярнях, еге ж? — гарчав майор…
Елізабет раптом поворухнулась. Промінь кишенькового ліхтарика впав на її обличчя. Вона подивилась на старого й, уникаючи світла, ступила крок до нього. Майор кашлянув, іще раз з-під лоба глянув на неї і пішов собі далі.
— Я йому мало не сказала кілька теплих слів, — пожартувала вона.
Гребер знизав плечима.
— Нічого не вдієш! Ці старі козли тиняються вулицями й вимагають, щоб їм козиряли. Це для них усе. Природа витратила кілька мільйонів років, щоб нарешті створити отаке опудало!
Елізабет весело перепитала:
— Ти чому не на фронті?
Гребер засміявся.
— Це мені кара за те, що я морочив людям голову своїм парадним мундиром. Завтра я одягнуся в цивільне. Я знаю, де можна дістати костюм. З мене досить козиряння. Тоді можна буде спокійно посидіти і в «Германії».
— Тобі ще хочеться туди?
— Так, Елізабет. Це те, про що потім згадують на фронті. Не про буденне. Я зайду по тебе о восьмій. А зараз мені пора. Чого доброго, старий йолоп ще вернеться і зажадає мою солдатську книжку. На добраніч.