Гребер пригорнув дівчину, і вона не опиралась, його рука лягла на її стан, і раптом усе навколо зникло. Він прагнув її, нічого, крім неї. Він міцно обняв її й поцілував, і вже не міг відпустити, і все-таки відпустив.
Він ще раз зайшов на Гакенштрасе. Перед будинком батьків зупинився. Місячне світло пробилося крізь туман. Він нахилився; потім рвучко вихопив з-поміж камінців записку. Скраю товстим олівцем було щось написано. Він дістав кишенькового ліхтарика. «Головпоштамт, звернутися у 15 віконце», — стояло в записці.
Гребер мимоволі поглянув на годинник. Було вже пізно; вночі поштамт не працює, але завтра вранці він нарешті що-небудь довідається. Він склав записку і заховав до кишені, щоб завтра показати її на пошті. Потім рушив через мертве місто до казарми, і в нього було таке враження, неначе він раптом став невагомим і рухається в безповітряному просторі, не наважуючись вирватися з нього.
XIII
Частина приміщення поштамту ще стояла. Решта згоріла, й обвалилася. Повсюди, товпилися люди. Якийсь час Гребер мусив стояти в черзі. Нарешті підійшов до п’ятнадцятого віконця й показав записку.
Службовець повернув йому папірець.
— Ви маєте з собою посвідчення?
Гребер просунув під решітку солдатську книжку та відпускне посвідчення. Службовець уважно їх прочитав.
— Що там? — не витерпів Гребер. — Є якась звістка?
Чоловік нічого не відповів. Він підвівся з-за столу і кудись вийшов. Гребер чекав, утупившись поглядом у свої папери, що лежали на столі розкритими.
Службовець повернувся з невеличкою пом’ятою посилкою в руках. Він ще раз звірив адресу з відпускним посвідченням Гребера. Потім подав у віконце посилку.
— Розпишіться ось тут.
Гребер побачив на посилці почерк матері. Вона надіслала її на номер його польової пошти, а звідти її переслали сюди. Він поглянув на адресу відправника. Там була зазначена ще Гакенштрасе. Він узяв посилку і підписав квитанцію.
— Це все? — спитав у службовця.
Той звів на нього очі:
— Гадаєте, ми залишили щось для себе?
— Я не про це. Я думав, що ви, можливо, уже одержали нову адресу моїх батьків.
— Ми цим не займаємось. Запитайте на другому поверсі у відділі доставки.
Гребер пішов нагору. Другий поверх був лише наполовину вкритий дахом. Решта приміщення була під відкритим небом з хмарами і сонцем.
— У нас немає нової адреси, — відповіла жінка, що сиділа за віконцем. — Інакше ми не надсилали б посилку на Гакенштрасе. Поцікавтеся ще в свого листоноші.
— А де він?
Жінка поглянула на свій годинник.
— Він саме розносить пошту. Зайдіть сьогодні після обіду, годині о четвертій. Він буде тут. Ми розкладатимемо пошту.
— А чи може знати адресу він, коли вона не відома вам?
— Звичайно, ні. Він одержує її в нас. Але є люди, які все-таки питають і в нього. Це їх заспокоює. Так уже людина влаштована. Хіба ні?
— Так, очевидно.
Гребер узяв посилку і пішов сходами вниз. Поглянув на дату. Посилку було відправлено три тижні тому. На фронт вона йшла довго, а назад повернулась швидко. Він став у кутку і розгорнув бурий папір. Там лежало сухе печиво, пара вовняних шкарпеток, пачка сигарет і лист від матері. Він прочитав листа: в ньому не було жодного слова про переїзд чи бомбардування. Гребер поклав листа в кишеню, трохи постояв, щоб заспокоїтись. Потім вийшов на вулицю. Він переконував себе, що незабаром прийде ще один лист з новою адресою; але на серці стало важче, ніж він сподівався.
Гребер вирішив піти до Біндінга. Можливо, у того є якісь новини.
— Заходь, Ернсте! — гукнув Альфонс. — Ми саме заходилися коло пляшки першокласного вина. Можеш нам допомогти.
Біндінг був не сам. На великій канапі, якраз під картиною Рубенса, напівлежав якийсь есесівець із таким виразом на обличчі, немовби він щойно впав і не має більше сил підвестися. Це був худорлявий чоловік з блідим обличчям і таким білим волоссям, що, здавалось, у нього немає ні брів, ні вій.
— Це Гайні,— сказав Альфонс з неабиякою повагою. — Гайні — приборкувач зміїв. А це мій товариш Ернст, він приїхав у відпустку з Росії.
Гайні вже був напідпитку. Він мав безбарвні очі і невеличкий рот.
— Росія! — промимрив він. — Я теж там побував. Непогано пожили! Не те, що тут.
Гребер запитливо глянув на Біндінга.
— Гайні вже осушив пляшку, — відповів той. — У нього горе. Будинок його батьків знищено бомбою. З сім’єю нічого не сталося, всі були в бомбосховищі. Але квартиру зруйновано.
— Чотири кімнати! — проревів Гайні.— Всі нові меблі. Піаніно теж… Який звук! Мерзотники!
— За піаніно Гайні помститься, — сказав Альфонс. — Іди сюди, Ернсте! Ти що питимеш? Гайні вживає коньяк. Але є ще горілка, тминова настоянка і все, чого тільки душа забажає.
— Не хочу нічого. Я просто був поблизу і вирішив зайти, щоб спитати, чи не довідався ти чогось нового.
— Нічого нового, Ернсте. В місті твоїх рідних немає. В кожному разі, вони ніде не зареєстровані. В селах їх теж немає. Можливо, вони виїхали і ще не прописалися на новому місці, а може, їх куди-небудь вивезли з біженцями. Ти ж знаєш, як тепер буває. Ці мерзотники бомбардують усю Німеччину; треба чимало часу, щоб навести якийсь порядок і налагодити зв’язок. Випий трохи. Чарчину можеш собі дозволити…
— Добре. Чарку горілки.
— Горілка… — промимрив Гайні.—Ми дудлили її відрами! Потім наливали в пельки отим тварюкам і підпалювали. Робили з них вогнемети. Хлопці, як вони стрибали! Можна померти від сміху.
— Що? — перепитав Гребер.
Гайні не відповів. Він дивився осклянілими очима перед собою.
— Вогнемети, — промимрив нарешті.— Геніальна ідея.
— Про що він говорить? — звернувся Гребер до Біндінга.
Альфонс знизав плечима.
— Гайні був у бувальцях. Він служив у СД.
— СД в Росії?
— Авжеж. Ще по одній, Ернсте?
Гребер узяв зі столика для куріння пляшку й почав її роздивлятись. Чиста горілка переливалася в ній сюди-туди.
— Скільки в ній градусів?
Альфонс розсміявся.
— Чимало! Напевно, всі шістдесят. Івани люблять міцну.
«Люблять міцну, — повторив подумки Гребер. — А міцна горілка горить. Її заливають у горлянки й підпалюють». Він поглянув на Гайні. Гребер багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних їй людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже знав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове.
— Чого ти вшнипився в пляшку? — спитав Альфонс. — Вона не кусається. Наливай ще.
Гребер поставив пляшку на стіл. Йому захотілося встати і піти геть, але він сидів. Зусиллям волі він примусив себе залишитися. Надто часто він відводив погляд і нічого не хотів знати. Та й не тільки він — так чинили і сотні тисяч інших, сподіваючись хоч цим заспокоїти свою совість. Він не хотів більше відводити погляд. Не хотів викручуватись. Через це він і не йшов досі у відпустку.
— Хочеш ще по одній? — запитав Альфонс.
Гребер кинув погляд на Гайні, що саме задрімав.
— Він ще й досі в СД?
— Уже ні. Тепер він тут.
— Де?
— Обершарфюрер у концтаборі.
— В концтаборі?
— Атож. Випий іще трохи, Ернсте! Такими молодими ми більше не зустрінемося! Побудь з нами. А то завжди відразу тікаєш!
— Ні,— мовив Гребер, і далі розглядаючи Гайні.— Я більше не тікатиму!
— Нарешті я почув від тебе розважливе слово. Що ти питимеш? Знов горілку?
— Ні. Налий тминової або коньяку. Горілки годі.
Гайні поворухнувся.
— Яка там горілка, — пробелькотів він. — Таке добро переводити! Горілку ми самі хлебтали. Ні, ми наливали бензин. Він і горить краще…
Гайні блював у ванній кімнаті. Альфонс із Гребером стояли біля дверей. На світлому небі купчилися білі, баранці хмар. У березняку співав дрозд — невеличкий чорний клубочок з жовтим дзьобиком і голосом, у якому бриніла сама весна.
— От урвиголова цей Гайні, га? — озвався Альфонс. Він мав вигляд хлопчика, що говорив про кровожерного вождя індіанів — з жахом, але, захоплено.
— Урвиголова з людьми, які не можуть захищатися, — відповів Гребер.
— У нього пошкоджена рука, Ернсте. Саме тому його не взяли па фронт. Його покалічили в тридцять другому році під час однієї сутички з комуністами в залі. Того він такий шалений. Боже мій, що він нам розповів, га?!
Альфонс знову затягнувся догорілою сигарою, яку закурив ще тоді, коли Гайні почав вихвалятися своїми подвигами. Від захоплення він просто забув про неї.
— От здорово, еге ж?
— Авжеж, здорово. Ти хотів би подивитися на таке?
Біндінг на мить задумався. Потім замотав головою.
— Мабуть, ні. Хіба що один раз, аби побачити. Правду кажучи, я людина іншої вдачі. Надто романтичної, Ернсте.
У дверях з’явився Гайні. Він був блідий, наче з хреста знятий.
— Служба! — проревів він. — Вже пізно! Якраз пора! Ну, сьогодні ця свинота одержить на горіхи!
Спотикаючись, він побрів стежкою через сад. Дійшовши до хвіртки, поправив кашкета, випростався і, мов чапля, подибав далі.
— Не хотілося б мені зараз бути на місці того, хто попаде у концтаборі в руки Гайні,— сказав Біндінг.
Гребер підвів погляд. Він подумав про те саме.
— Ти вважаєш, що все це правильно, Альфонсе? — спитав він.
Біндінг стенув плечима.
— Це зрадники народу, Ернсте. Недаремно ж вони опинилися там.
— Бурмайстер теж був зрадником народу?
— Альфонс засміявся.
— То були особисті рахунки. Та й потім, з ним нічого не сталося.
— А якби сталося?
— Тоді йому не пощастило б. У наші дні, Ернсте, не щастить багатьом. Наприклад, тим, що потрапляють під бомби. П’ять тисяч убитих тільки в нашому місті. Це люди кращі від тих, що сидять у концтаборі. То чому мене має обходити те, що там діється? Я за це не відповідаю. Ти також ні.
Кілька горобців, цвірінькаючи, прилетіло до басейну для птахів на лужку. Один з них сів на воду й затріпотів крилами, і в ту ж мить решта зробили те саме. Альфонс уважно стежив за горобцями. Здавалося, він уже забув про Гайні.
Гребер дивився на задоволене, незрушне обличчя і раптом збагнув, які безнадійні справедливість і співчуття: їм судилося завжди розбиватися об байдужість, егоїзм і страх. Він зрозумів також, що й сам він не виняток, що й він заплутаний у все це якимсь таємним, нез’ясовним і страшним чином. У нього було таке враження, ніби його з Біндінгом єднає щось, незриме, незбагненне, хоч рій і намагався не думати про це.
— Щодо відповідальності, Альфонсе, то не так це просто, як здається, — промовив похмуро Гребер.
— Але ж, Ернсте! Годі просторікувати! Кожен несе відповідальність лише за власні вчинки. До того ж якщо вони не були передбачені наказом!
— Розстрілюючи заложників, ми стверджуємо протилежне: що вони несуть відповідальність за вчинки інших.
— А ти розстрілював заложників? — спитав Біндінг, зацікавлено повернувшись до Гребера.
Гребер не відповів.
— Заложники — це виняток, Ернсте. Це необхідність.
— Все необхідність, — гірко проказав Гребер. — Тобто все, що ми робимо самі. Звичайно, не те, що роблять інші. Коли ми бомбардуємо якесь місто — це викликано стратегічною необхідністю; а коли це роблять інші — то вже підлий злочин.
— Саме так! Нарешті ти в усьому розібрався! — Альфонс хитро примружився і поглянув на Гребера. На його обличчі з’явилася задоволена усмішка. — Саме це й називається сучасною політикою! «Справедливе те, що корисне для німецького народу», — сказав імперський міністр юстиції. А йому й карти в руки. Ми лише виконуємо свій обов’язок. Відповідальності ми не несемо. — Він нахилився. — Ось, ось він — дрозд! Вперше купається! А горобці тікають.
Несподівано Гребер побачив перед собою Гайні. Вулиця була безлюдна; крізь огорожі в садах виднілися плями сонця, жовтий метелик пурхав над самісінькими піщаними доріжками, що обрамляли брукований тротуар, а попереду, метрів за сто, за ріг повертав Гайні. Гребер пішов піщаною доріжкою. Хоча навколо панувала глибока тиша, кроків його не було чути. «Якби кому-небудь здумалося порішити Гайні, кращої нагоди й не треба, — подумав Гребер. — Навколо жодної душі. Вулиця наче вимерла. Можна майже нечутно підкрастись до нього по піску. Гайні нічого не помітить. Його не важко повалити на землю, а потім задушити чи заколоти. Постріл зчинить багато шуму і приверне увагу людей. Гайні слабак, його легко задушити».
Гребер помітив, що сам мимоволі наддав ходи. Навіть у Альфонса не виникло б жодної підозри. Той подумав би, що хтось просто помстився Гайні. Підстав для цього достатньо. Це надзвичайна нагода помститися. Вдруге вона навряд чи й трапиться. Це також нагода без помсти знищити вбивцю, який через годину знущатиметься над заляканими, беззахисними людьми.
Гребер відчув, що в нього спітніли долоні, йому раптом стало дуже жарко. Він дійшов до рогу і побачив, що відстань між ним і Гайні скоротилася метрів на тридцять. Кругом усе ще було безлюдно. Якщо він швидко наздожене його по піску, за хвилину з усім буде покінчено. Він заколе Гайні і втече.
Гребер відчув, як його серце гупає, немов молоток. Воно гупало так голосно, що на мить йому здалося, ніби Гайні чує його удари. «Що це зі мною діється? — подумав Гребер. — Яке мені діло до всього цього? І як мені могло прийти таке в голову?» Але думка, що хвилину тому виникла випадково, вже перетворилася в якусь темну силу, і Гребер раптом зрозумів, що тепер все залежатиме від неї, що це може виправдати багато чого з минулого, його власне життя, те, що йому хотілося б забути, що він зробив і що не зробив. «Помста», — подумав він нерішуче. Але ж це людина, яку він майже не знає, яка особисто йому не заподіяла нічого поганого і мститися на якій просто немає потреби. Проте, можливо, батько Елізабет став жертвою саме Гайні або стане нею не сьогодні-завтра. А кому і яке зло заподіяли заложники чи тисячі інших невинних жертв? В чому гріх і де спокута?
Гребер не відривав погляду від спини Гайні. В роті у нього пересохло. За ворітьми саду загавкав собака. Гребер злякано озирнувся. «Я забагато випив, — подумав пін. — Я повинен зупинитися, все це мене не обходить, це якесь божевілля». Але він ішов далі, нечутно й дедалі швидше, гнаний якоюсь грізною і справедливою необхідністю, спокутою і виправданням багатьох смертей, що були на його совісті.
Він скоротив відстань ще на двадцять метрів, і досі не знаючи, що вчинить. Потім побачив у кінці вулиці жінку, яка вийшла з воріт. Вона була в оранжевій кофті, в руках несла кошика і простувала йому назустріч. Він став. Серце завмерло. Тоді повільно рушив далі. Розмахуючи кошиком, жінка неквапно поминула Гайні й наближалася до Гребера. Вона йшла спокійно, у неї були великі груди, широке, засмагле обличчя і гладенько зачесане на проділ темне волосся. Бліде небо над її головою тьмяно мерехтіло і розпливалося. Цієї миті чітко було, видно тільки жінку, все інше немовби розтануло в тумані. Лише жінка була реальністю, самим життям, вона несла його на своїх широких плечах, несла в собі, і воно було велике й гарне, а позад неї була пустеля і смерть.
Порівнявшись із Гребером, жінка глянула на нього.
— Добридень! — мовила приязно.
Гребер кивнув. Він не міг розтулити рота. Він чув у себе за спиною її кроки, і перед ним знов постала мерехтлива пустеля. В мінливому світлі він побачив темну постать Гайні, що завертала за ріг, і вулиця спорожніла.
Гребер озирнувся. Жінка спокійно і безтурботно пішла своєю дорогою. «Чому я не біжу? — думав він. — Ще є час зробити це». Але він уже зрозумів, що нічого не зробить. «Жінка мене бачила, — міркував він далі.— Вона зможе мене впізнати, тепер уже пізно». Та чи зробив би він це, якби жінка не з’явилася? Чи не знайшов би він якогось іншого виправдання? Цього Гребер не знав.