— Про мене!
На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, — думав він. — Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»
— Якої ви думки про Рае? — запитав він Штайнбреннера.
Той здивовано поглянув на нього:
— Адже він наш ротний командир, чи не так?
— Звичайно. А взагалі?
— Взагалі? Що — взагалі?
— Нічого, — невдоволено буркнув Мюкке.
— Глибше не треба? — запитав найстаріший з росіян. Було йому років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.
— Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, — гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав. Його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.
— Треба глибше, — сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.
— Для нас? — поцікавився росіянин.
Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.
— Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткав пельку. По-твоєму, тут що, базар? — І всміхнувся, його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.
— Ні, це могила не для вас, — промовив Гребер.
Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть; і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу, людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.
Росіянин не ворушився. Кров з розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці — кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.
Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрілити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.
— Лягай униз! — скомандував він.
Росіянин кинув мотику і ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.
— Не коротка? — запитав Штайнбреннер Гребера.
— Ні. Райке був невисокий.
Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:
— Вилазь!
Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.
— Так, — сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. — А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.
Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг; уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.
— Прокляття, — обізвався Зауер. — Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.
Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.
— Для СД в тилу вистачає роботи.
Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано, його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.
— Послухайте, — промовив він. — Там серед них ота корова. Залиште її для мене.
— Тобто як це для тебе? — запитав Зауер. — Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.
— Він і думав, — уставив Іммерман.
Штайнбреннер обернувся й визвірився:
— А тобі звідки відомо?
— Вона його не пустила.
— Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.
— А може, й ділася б.
— Годі вам теревенити, — Зауер відкусив шматок жувального тютюну. — Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.
— І мені теж, — додав Гребер.
Інші промовчали. Посвітлішало. Штайнбреннер сплюнув і люто промовив:
— Розстріляти — це надто велика честь для бандитів. Патронів на них жаль! Їх слід повісити!
— А де? — Зауер оглядівся навколо. — Може, ти бачиш хоч одне дерево? Чи накажеш робити шибеницю? Але з чого?
— Ось і вони, — сказав Гребер.
З чотирма росіянами з’явився Мюкке. Два солдати конвоювали їх спереду, два ззаду. Першим ішов дід, за ним жінка, потім два молодших чоловіки. Всі четверо, не чекаючи наказу, вишикувались перед могилами. Перш ніж стати до могили спиною, жінка заглянула вниз. На ній була червона вовняна кофта.
Лейтенант Мюллер з першого взводу вийшов з хати ротного командира. Він заступав Рае при виконанні вироку. Це було смішно, але формальностей нерідко ще дотримувалися. Кожний розумів, що четверо росіян, можливо, були партизанами, а можливо, й ні. Але їх все одно допитали за всталеною формою й винесли вирок, не залишивши їм жодних реальних шансів. Та й що тут було з’ясовувати? Вони нібито переховували зброю. Тепер їх мали розстріляти з дотриманням усіх формальностей, в присутності офіцера. Наче для них це мало якесь значення.
Лейтенант Мюллер мав двадцять один рік, його прислали в роту лише півтора місяця тому. Він оглянув засуджених і прочитав вирок.
Гребер подивився на жінку. Вона спокійно стояла в своїй червоній кофті перед могилою. Молода, міцна, здорова, створена, щоб народжувати дітей. Вона не розуміла того, що читав Мюллер, але знала, що це смертний вирок і що за кілька хвилин життя, яке так нестримно пульсує в і її жилах, буде обірване назавжди. І все-таки жінка стояла спокійно, немовби нічого особливого не сталося і вона лише трохи промерзла на ранковому морозі.
Гребер помітив, як Мюкке багатозначно щось прошепотів Мюллеру, Той звів брови.
— А не можна зробити це потім?
— Краще зараз, пане лейтенант, так простіше.
— Гаразд. Робіть, як знаєте.
Мюкке ступив наперед.
— Скажи он тому, щоб скинув чоботи, — звернувся він до діда, що розумів німецьку, й показав на молодого полоненого.
Старий виконав його наказ. Говорив він тихо, майже співучим голосом. Той другий — худий чоловік, до якого він звернувся, спершу нічого не збагнув.
— Ану швидше! — гримнув Мюкке. — Чоботи! Скидай чоботи!
Старий повторив те, що сказав раніше. Молодий нарешті зрозумів, чого від нього хочуть, і, як людина, котра усвідомила свою помилку, почав квапно скидати чоботи. Стоячи на одній нозі й незграбно підстрибуючи, він стягав чобіт з другої. «Чому він так поспішає? — думав Гребер. — Щоб померти хвилиною раніше?» Чоловік узяв чоботи в руки й покірно простягнув їх Мюкке. Чоботи були добрячі. Мюкке щось пробурмотів і показав рукою вбік. Чоловік поставив чоботи і повернувся назад у ряд. Він стояв на снігу в брудних онучах, з них виглядали жовті пальці ніг, і він ніяково їх ховав.
Мюкке уважно оглядав інших. Побачивши в жінки хутряні рукавиці, звелів покласти їх поряд з чобітьми. Червона кофта теж привернула його увагу. Вона була міцна й добротна. Штайнбреннер нишком посміювався, але Мюкке так і не наказав жінці роздягнутися. Чи то остерігався Рае, який міг усе бачити з вікна; чи то не знав, що йому з тією кофтою робити потім. Він одійшов убік.
Жінка щось швидко заговорила російською мовою.
— Запитайте, що вона хоче, — сказав лейтенант Мюллер. Він був блідий. Він уперше брав участь у страті.
Мюкке перепитав старого росіянина.
— Вона нічого не хоче. Вона лише проклинає вас.
— Що? — крикнув Мюллер, нічого не зрозумівши.
— Вона проклинає вас, — повторив старий голосніше. — Вона проклинає вас і всіх німців, які ходять по російській землі. Вона проклинає ваших дітей! Вона мріє про той день, коли її діти розстріляють ваших дітей, як зараз ви розстрілюєте нас.
— Ну й гадюка! — Мюкке оторопіло втупився в жінку.
— У неї двоє дітей, — сказав дід. — І в мене три сини.
— Досить, Мюкке! — нервово гукнув Мюллер. — Ми ж не пастори!
Відділення стало струнко. Гребер стиснув у руці гвинтівку. Він знову скинув рукавиці. Сталь обпікала пальці холодом. Поруч стояв Гіршман. Він завмер і весь аж пожовтів. Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч. Раніше, коли його призначали в таку команду, він стріляв у повітря, але тепер уже давно цього не робив. Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші чинили так само, і часом мало не всі навмисне не влучали в ціль. Тоді процедура повторювалась, і таким чином полонених страчували двічі. Щоправда, був випадок, коли жінка, яку не вбили одразу, кинулась на коліна і слізно дякувала їм за подаровані кілька хвилин життя. Він не любив згадувати про ту жінку. Але таке більше й не повторювалось.
— На приціл!
Крізь проріз Гребер бачив росіянина. Це був той самий старий з бородою і синіми очима. Мушка розділяла його обличчя навпіл. Гребер прицілився нижче; останнього разу він комусь зніс пострілом підборіддя. В груди стріляти надійніше. Він помітив, що Гіршман занадто підняв цівку і стрілятиме вище полонених.
— Мюкке стежить! Візьми нижче. Ліворуч! — пробурмотів він.
Гіршман послухався.
— Вогонь! — пролунала команда.
Росіянин немовби став навшпиньки, збираючись ступити до Гребера. Потім вигнувся, наче відображення в кривому дзеркалі ярмаркового балагана, і впав навзнак. З ями стирчали його ноги. Інших двоє попадали одночасно, там, де стояли. Той, що без чобіт, в останню мить підняв руки, щоб затулити обличчя. Одна його рука повисла на сухожиллі, наче ганчірка. Росіянам не скручували рук і не зав’язували очей. Про це просто забули.
Жінка впала долілиць. Вона була ще жива. Спершись на лікоть і підвівши голову, дивилася на солдатів. На обличчі Штайнбреннера відбилося задоволення. Крім нього, в неї ніхто не цілився.
З могили почувся голос старого; потім стало тихо. Тільки жінка все ще лежала, спираючись на лікті. Повернувши до солдатів своє вилицювате обличчя, вона щось прохрипіла. Старий росіянин був мертвий, і ніхто вже не міг перекласти, що вона каже. Вона лежала, спираючись на лікті, неначе велика строката жаба, що не може зрушити з місця, і хрипіла, не відводячи погляду. Здавалося, жінка не бачить, як збоку до неї підходить роздратований її хрипінням Мюкке. Вона все хрипіла й хрипіла, і лише в останню мить побачила пістолет. Відкинувши голову, вона вп’ялася зубами в руку Мюкке. Той вилаявся і лівою рукою з розмаху вдарив її в підборіддя. Коли зуби розціпились, він вистрілив їй у потилицю.
— Нікчемні стрільці,— гаркнув Мюкке. — Цілитись не вмієте!
— Це Гіршман, пане лейтенант, — доповів Штайнбреннер.
— Ні, не Гіршман, — заперечив Гребер.
— Тихо! — крикнув Мюкке. — Вас не питають! — Він поглянув на Мюллера. Той стояв страшенно блідий, заціпенілий. Мюкке нахилився, щоб оглянути інших росіян. Приклавши пістолет до вуха одного з молодших, вистрілив. Голова сіпнулася і знову впала. Мюкке заховав пістолета й подивився на свою руку. Потім дістав носовичка й перев’язав рану.
— Помажте йодом, — порадив Мюллер. — Де фельдшер?
— В третій хаті праворуч, пане лейтенант!
— Негайно йдіть туди!
Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись, на мокрій землі.
— Покладіть її в яму й закопайте, — звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.
II
Вночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.
Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.
Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.
— Гарна погода для відпускників, — промовив хтось поруч. Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.
— Чого так рано підхопився? — запитав Іммерман. — До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?
— Так.
— Ну от.
— Я виспався.
— Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? — Іммерман пильно подивився на Гребера. — Хіба не свинство? Відпустка!
— Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.
— Все може статися. З якого числа тобі належить?
— Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу — легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.
— Так, не везе, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось — ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.
Гребер озирнувся довкола.
Іммерман розсміявся:
— Типовий погляд німця! Не бійся! Всі хропуть. Штайнбреннер також.
— А я про нього й не думав, — сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.
— Тим гірше! — Іммерман знову засміявся. — Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?
Гребер якусь мить помовчав.
— Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, — промовив він нарешті.
— Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я не обережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?
Гребер похукав на руки.
— Холодно, — сказав по тому. Вій не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного — одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почувати себе в безпеці. А коли не почуваєш себе в безпеці, то краще тримати язика за зубами.
— Коли ти востаннє був дома? — спитав Іммерман.
— Десь років два тому.
— Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!
Гребер не відповів.
— А таки надивуєшся, — повторив Іммерман. — Як там усе змінилося!
— А що там, власне, могло змінитися?
— Геть усе. Сам побачиш.
На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який вже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.
— Звідки ти знаєш? — спитав він. — Ти ж не був у відпустці.