— Не був, але знаю.
Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут — там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.
— Пора змінюватись, — сказав він. — Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.
Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже на правду. Восени 1942 року він заявив так удруге, і ще й тоді це скидалось на правду. Але потім під Москвою і Сталінградом сталося щось незбагненне. Просування вперед раптом припинилося. Немовби з волі якогось чародія. В росіян знову десь узялася артилерія. З’явився оцей гуркіт на горизонті і заглушив усі фюрерові промови. Відтоді він не стихає і жене поперед себе німецькі дивізії в зворотному напрямку. Ніхто не розумів, що воно діється, але раптово поширились чутки, нібито цілі армійські корпуси потрапили в оточення і здалися в полон. А незабаром уже кожен побачив, що перемоги обернулися на поразки і втечу. Втечу, так само як і в Африці, коли Каїр був так близько.
Гребер обходив село. Бліде нічне сяйво спотворювало перспективу. Сніг десь перехоплював розсіяне світло і відбивав його. Хати віддалялися, а ліс наближався. Все було не так, як насправді. Пахло чужиною і небезпекою.
Літо 1940 року у Франції. Прогулянки до Парижа. Рев штукасів над знетямленою країною. Дороги, забиті евакуйованими та залишками розбитої армії. Середина червня, поля, ліси, марш через зруйновану країну, потім міста, залиті яскравим світлом, вулиці, кав’ярні, що відчинялися без жодного пострілу. Чи задумувався він тоді про що-небудь? Чи відчував тривогу? Ні. Все здавалося правильним. На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися. Це було все. Те, що противник був погано підготовлений, ледве оборонявся, Гребера не дивувало.
А пізніше, в Африці, на вирішальних етапах наступу, в пустелі, ночами, сповненими зорями та ревом танків, чи задумувався він у той час? Ні, він не задумувався навіть тоді, коли армія відходила. Це була Африка, чужа країна, за нею лежало Середземне море, далі Франція, а вже потім Німеччина. Про що там було дуже задумуватись, навіть коли й доводилося щось утрачати? Не можна ж скрізь лише перемагати!
А потім — Росія. Росія, і поразки, і втеча. Та за нею вже не лежало море, відступати доводилося до Німеччини. Й відступало не кілька розбитих корпусів, як це було в Африці. Назад котилося все німецьке військо. Тоді він раптом задумався. Він і багато інших. Було над чим помізкувати. Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав? Скільки разів виникали сумніви, вагання і скільки разів він їх уперто відкидав!
Він почув кашель Зауера і, обминувши кілька зруйнованих хат, пішов йому назустріч. Зауер показав на північ. Могутня заграва розгоралася на горизонті. Чулися вибухи, яскраво спалахували снопи вогню.
— І там уже росіяни? — запитав Гребер.
Зауер похитав головою.
— Ні, це наші сапери. Висаджують у повітря якесь село.
— Виходить, ми відступаємо далі.
Вони замовкли й прислухались.
— Давно вже мені не доводилось бачити цілої хати, — промовив Зауер.
Гребер показав на ту, в якій мешкав Рае.
— Ось ця майже ціла.
— По-твоєму, вона ціла? А сліди кулеметних черг, а обгорілий дах і розвалений сарай?
Зауер важко зітхнув.
— А нерозбитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.
— Я теж.
— Скоро побачиш. Удома.
— Так, дякувати богові.
Зауер задивився на відсвіти пожежі.
— Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?
— Ні.
— А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.
— До кордону ще далеко.
— Це як складеться. Все може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?
— Ні. Я тоді був у Африці.
Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, й долинуло кілька важких вибухів.
— Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме у нас? Що там залишиться?
— Не більше, аніж тут.
— Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? В голову мимоволі лізуть всякі думки.
— Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.
— Все то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.
— Чому?
— Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми з ними. Добрав нарешті?
— Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?
— Хто?
— Росіяни.
Зауер здивовано поглянув на Гребера.
— Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир — це мир! Війна одразу закінчиться — і ми врятовані.
— Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують всю Німеччину, і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?
Зауер на мить розгубився.
— Звичайно, спадало, — нарешті відповів він. — Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати. — Він примружив очі і раптом став схожим на хитрого селянина. — У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.
Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову? — думав він. — І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебалакалося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. А оте величезне, грізне й непевне тим часом наближалося — повільно І непомітно. Розмовлялося про службу, харчі, холоднечу. І ніхто не згадував про оте страшне. Ні про нього, ні про мертвих».
Назад він пішов через село. Там, де сніг порозтавав, лежали кладки. Дошки прогиналися, мало не провалюючись у баговиння.
Він поминув церкву. Вона була маленька, зруйнована, і в ній лежав лейтенант Райке. Двері стояли навстіж. Увечері знайшли ще двох мертвих солдатів, і Рае розпорядився поховати всіх трьох наступного ранку з військовими почестями. Особу одного із солдатів, єфрейтора, так і не вдалося встановити. Його обличчя було спотворене, розпізнавального знака при ньому не виявилось.
Гребер зайшов у церкву. Пахло селітрою, гнилизною і трупами. Він освітив кишеньковим ліхтариком кутки. В одному стояли дві розбиті статуї святих, а поряд валялося кілька розірваних лантухів з-під зерна; при більшовиках це приміщення служило, видно, зерносховищем. Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга і шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, в суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.
Гребер зачинив двері й рушив через село далі; серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена — солдатів вирішили ховати разом з ним.
Він прислухався до тихого дзюрчання води, що стікала в яму. Викопана земля тьмяно відсвічувала. Зверху лежав хрест з іменами. Коли кому-небудь забагнеться прочитати цей напис через кілька днів, він ще довідається, хто тут похований. Пізніше — ні. Незабаром село знову стане полем бою.
Гребер оглянув місцевість з пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Все безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні і всередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.
З купи викопаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у цій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на метровій глибині? І що вони там знаходять для життя? Після завтрашнього дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.
«В останні роки черв’яки мали що їсти, — думав він. — Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них ділі армії мертвих. В перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».
Він одвернувся. Мертві… Їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні власні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював з початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один — Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші — хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом — це кому пощастило — до Німеччини. Все це колись мало інший вигляд і називалось інакше.
Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.
— Щось сталося? — запитав Гребер.
— Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.
Зауер подивився на пагорб, на схилі якого було закопано партизанів.
— Цим хоч яка-небудь яма дісталася.
— Так. Вони її самі собі викопали.
Зауер сплюнув.
— Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.
Гребер звів очі на товариша. Вночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка і не дуже сентиментальний.
— Як це ти до такого додумався? — запитав Гребер. — Тому, що відступаємо?
— Звичайно. А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять з нами.
Гребер хвилю помовчав. «Я не ліпший від нього, — міркував він. — Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг».
— Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце, — сказав у відповідь. — А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?
— Звичайно. Це кожному відомо.
— Атож. Але гордитися тут нічим.
— Гордитися? Які там гордощі, коли йдеться про власну шкуру? — Зауер дивився на Гребера здивовано і водночас сердито. — Ваш брат з вищою освітою завше щось намудрує! Не ми з тобою затіяли цю війну і не ми за неї відповідаємо. Ми тільки виконуємо свій обов’язок. А наказ є наказ. Чи, може, ні?
— Авжеж, — стомлено підтвердив Гребер.
III
Залп одразу захлинувся в сірій ваті безкрайого неба. Навіть ворони, що сиділи на мурах, не встигли злетіти. Вони лише відгукнулися кількома криками, які пролунали голосніше, ніж постріли. Птахи не звикли до такого шуму.
Три плащ-намети були наполовину залиті талою водою. Той, що належав людині без обличчя, був зав’язаний. Райке лежав посередині. Розмоклий чобіт із рештками ноги поклали на місце, але дорогою від церкви він зсунувся і тепер звисав. Ніхто більше не мав бажання його поправляти. Всім раптом здалося, ніби Райке хоче якомога глибше заритися в землю.
Вони закидали тіла мокрими грудками. Яму вже загорнули, але поруч ще залишилася купа землі. Мюкке поглянув на Мюллера:
— Може, втоптати?
— Що?
— Втоптати, пане лейтенант. Могилу. Тоді можна буде згорнути туди решту землі й покласти зверху кілька каменів. Від вовків та лисиць.
— Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…
Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так вдосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.
— Дурниці,—мовив він. — Звідки ви це взяли?
— Траплялося.
Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки, — промайнуло в нього. — Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як от Райке».
Мюллер похитав головою.
— З решти землі нагорніть могилку, — звелів він. — Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.
— Слухаюсь, пане лейтенант!
Мюллер наказав роті шикуватись І рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.
Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.
— Хрест тут довго не встоїть, — сказав Зауер. — Земля надто м’яка.
— Звичайно, ні.
— І трьох днів не втримається.
— Тобі Райке що, рідня? — поглузував Іммерман.
— Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?
— То будемо ставити хреста? — спитав Гребер.
Іммерман обернувся:
— А, наш відпускник. Поспішає!
— А ти б не поспішав, га? — втрутився Зауер.
— Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!
— Звичайно. Бо назад ти не повернешся.
— А може, й повернуся?
Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:
— Можливо, я повернуся навіть добровільно.
— Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?
Зауер підняв хреста. Внизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.
— От бачиш, — звернувся він до Гребера. — Не простоїть і трьох днів.
— Трьох днів цілком достатньо, — відгукнувся Іммерман — Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста І поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.
— Російського хреста?
— А чом би й ні? Бог — явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?
Зауер відвернувся.
— А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!
— Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом — це твоя вигадка. Вчора ти сам запропонував.
— Вчора! Вчора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!
Гребер узяв свою лопату.
— Я піду, — мовив він — Здається, ми тут упорались, чи не так?
— Так, відпускнику, — відповів Іммерман, — Так, обережнику! Тут ми впорались.
Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.
Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.
Зайшов Штайнбреннер.
— Ви чули останні вісті?
— Радіо вдавилося.
— Неподобство! Воно мусить працювати!
— Ну то полагодь його, молокососе, — кинув Іммерман. — Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.
— А що там зіпсувалося?
— У нас просто немає батарей.
— Батарей?
— Авжеж. — Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. — А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!
Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.
— Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.
— Не говори так таємниче, Максе, — спокійно відповів Іммерман. — Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда — я прекрасний механік і непоганий кулеметник. В даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?
— Стули писок!
— Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш за євреями та зрадниками народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише за дівчатами.