Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина.
— Послухай, друже, — сказав він. — Я хочу лише одного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозволь мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?
— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?
— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиною напевне все буде гаразд.
Черговий замотав головою.
— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти сам господь бог?
Він зайшов у свою будку, потім повернувся.
— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?
— П’ять днів.
Черговий раптом ошкірився:
— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.
Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті якусь опору, — подумав він. — Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».
Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там виднілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.
— Смолоскипи, — сказав хтось поруч з Гребером. — Їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.
— А чому її не можна погасити?
— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!
— Краще їх попристрілювати, якщо не можна врятувати.
— Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! В тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь розгоряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а вітер роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг до голови.
Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці, з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.
— Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?
— Теоретично це було б краще. Стояти на місці або спробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але в кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? І хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?
— Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?
— Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених, ми, звичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось, і наш транспорт. Нарешті!
Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену сивим конем.
— Стривай, Густаве! — гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв. — Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?
— Двоє.
Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні,— подумав він. — Ні, не як на бойні — на бойні існує хоч якийсь порядок; тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають усе зсередини». А тут трупи валялися розтерзані, розчавлені, роздерті, обвуглені, спалені. На них іще висіли клапті одягу: рукав вовняного светра, спідниця в горошок, коричнева штанина з вельвету, бюстгальтер, а в ньому чорні, закривавлені груди. Збоку лежала купа мертвих дітей. Їхнє бомбосховище виявилося ненадійним. Відірвані руки, ступні, розчавлені голови з рештками волосся, повикручувані ноги, а поряд — шкільні портфелі, кошик з мертвим котом, страшенно блідий хлопчик, білий, мов альбінос, без жодних ознак смерті, так наче душа в нього ще жива і він чекає, що в нього хтось удихне життя. Поруч почорнілий від вогню труп, обвуглений, хоч і не дуже, але рівномірно, за винятком однієї ступні, червоної і вкритої пухирями. Тепер важко було впізнати — чоловік це чи жінка; все згоріло. Золота каблучка яскраво світилась на чорному обвугленому пальці.
— Очі,— сказав хтось. — Очі теж згорають!
Трупи були повантажені.
— Ліндо, — промовила якась жінка, ступаючи за ношами. — Ліндо! Ліндо!
Показалося сонце. Мокра від дощу вулиця блищала. Дерева, які вціліли, зеленіли свіжо і яскраво. Після дощу світло було особливо ясне.
— Цього не можна пробачити, — сказав хтось позад Гребера.
Він обернувся. Якась жінка в гарному червоному капелюшку дивилася на дітей.
— Ніколи! — додала вона. — Ніколи! Ні тут, ні на тому світі!
Підійшов патруль.
— Розійтись! Не затримуйтесь! Швидше! Вперед!
Гребер рушив далі. «Чого не можна пробачити? — міркував він. — Ця війна залишить після себе багато чого такого, що треба буде і не можна буде пробачити. Одного життя для цього не вистачить». Він бачив більше мертвих дітей, ніж тут. Бачив їх скрізь — у Франції, Голландії, Польщі, Африці, Росії. І всі вони— не тільки німецькі — мали матерів, які плакали за ними. Та навіщо він про це думає? Хіба не він ще півгодини тому, звертаючись до неба, в якому гули літаки, кричав: «Мерзотники! Мерзотники!»?
В будинок Елізабет бомба не влучила, але на один із сусідніх будинків упала запалювальна бомба, полум’я перекинулося на два інших і тепер горіли дахи вже на всіх трьох.
Двірник стояв на вулиці.
— Чому ніхто не гасить? — запитав Гребер.
Двірник показав широким жестом на місто.
— Чому ніхто не гасить? — перепитав він. — Немає води?
— Та води ще трохи є. Але немає тиску. Вода лише капає. А дістатися до вогню не можна. Дах із хвилини на хвилину впаде.
На вулиці стояли крісла, валізи, картини, лежали клунки з одягом, у пташиній клітці сиділа кішка. З вікон нижніх поверхів спітнілі, схвильовані люди викидами на вулицю загорнуті в перини і ковдри речі. Інші бігали сходами вгору і вниз.
— Ви гадаєте, що згорить увесь дім? — поцікавився Гребер у двірника.
— Очевидно, якщо скоро не під’їдуть пожежники. Дякувати богу, хоч вітру немає. На верхньому поверсі ми повідкривали всі крани і поприбирали речі, що легко займаються. Більше нічого не вдієш. Де ж, власне, ті сигари, які ви мені обіцяли? Я б закурив.
— Завтра, — сказав Гребер. — Завтра неодмінно принесу.
Він поглянув на вікна Елізабет. Поки що квартирі нічого не загрожувало. Від вогню її відділяли два поверхи. У сусідньому вікні він помітив фрау Лізер, що розгублено бігала по кімнаті. Вона клопоталася білим клунком, у якому, мабуть, була постіль.
— Я теж зберу деякі речі,— вирішив Гребер. — Це не завадить.
— Не завадить, — підтвердив двірник.
Якийсь чоловік у пенсне, спускаючись сходами, боляче вдарив важкою валізою Гребера по коліну.
— Вибачте, будь ласка, — мовив він ввічливо і водночас ні до кого й помчав далі.
Двері квартири стояли розчинені. В коридорі лежало повно клунків. Фрау Лізер, прикусивши губу і зі сльозами в очах, пробігла повз Гребера. Він увійшов до кімнати Елізабет і зачинив за собою двері.
Сівши у крісло біля вікна, він обдивився навколо. Кімната раптом видалася йому на диво затишною. Хвилину Гребер сидів непорушно, ні про що не думаючи. Потім заходився шукати валізи. Знайшовши дві під ліжком, замислився, що в них покласти.
Він почав з одягу Елізабет. Брав із шафи ті речі, які вважав за потрібні. Потім відчинив комод і дістав білизну та панчохи. Невеличкий пакунок з листами поклав між туфлями. Час від часу з вулиці долинали окрики й шум. Він виглянув у вікно. Це були не пожежники, а мешканці, що виносили речі. На протилежному боці вулиці перед розбитим будинком сиділа в червоному плюшевому кріслі якась жінка в норковому манто і притискала до грудей невеличку валізу, «Мабуть, там її коштовності», — подумав. Гребер і почав шукати в шухлядах коштовності Елізабет. Знайшов кілька дрібних речей, тонесенький золотий браслет і старовинну брошку з аметистом. Узяв і золотисту сукню. Його поймала якась особлива ніжність, коли він торкався речей Елізабет. Ніжність і легкий сором, немовби він робив щось недозволене.
Поклавши фотографію батька Елізабет зверху на речі в другу валізу, він замкнув її. Потім знову сів у крісло і обдивився ще раз. Дивовижний спокій, що панував у кімнаті, знову заполонив його. По хвилі йому спало на думку, що треба взяти з собою й постіль. Він загорнув ковдри й подушки в простирадло і зв’язав його так, як фрау Лізер. Поклавши вузол на підлогу, помітив за ліжком свій ранець. Він забув про нього. Коли Гребер дістав ранець, з нього на підлогу випала сталева каска і загриміла так, немовби хтось загупав знизу. Він довго дивився на каску. Потім підсунув її ногою до речей, що лежали біля дверей, і позносив усе вниз.
Будинки повільно догорали. Пожежники не прибули; кілька жилих будинків нічого не важили. В першу чергу гасилися фабрики. Крім того, чверть міста було охоплено полум’ям.
Мешканці будинків врятували стільки своїх речей, скільки змогли, і тепер не знали, що з ними робити. Вони не мали ні транспорту, ні притулку. Поодаль від палаючих будинків вулицю перегородили. Кругом валявся домашній скарб.
Гребер побачив плюшеве крісло, шкіряну канапу, стільці, ліжка, дитячу колиску. Якась сім’я врятувала чотири стільці та кухонний стіл і тепер сиділа навколо нього. Інші відгородили собі закуток і захищали його, як свою власність, від кожного, хто на нього зазіхав. Тут же в шезлонгу, обтягненому матерією з турецьким візерунком, лежав двірник і спав. Під стіною будинку стояв величезний портрет Гітлера, який належав фрау Лізер. Вона сиділа на власному ліжку, тримаючи на колінах свою дитину.
Гребер виніс із кімнати Елізабет крісло в стилі бідермайєр і тепер сидів у ньому; валізи, ранець та інші речі лежали поруч. Він спробував був віднести їх в один із вцілілих будинків. У двох квартирах йому просто не не відчинили, хоча він дзвонив і бачив у вікнах обличчя. В третю його не впустили, бо там було вже переповнено. В останній якась жінка нагримала на нього: «Ще чого! А потім ще й залишитеся тут жити, еге ж?» Після цього Гребер облишив пошуки. Повернувшись до своїх речей, він побачив, що пакунок з хлібом та іншими продуктами зник. Пізніше він помітив, як сім’я, що сиділа за столом, щось нишком їсть. Люди повідверталися і похапцем запихали роти; але це могли бути і їхні власні харчі, якими вони просто не бажали ні з ким ділитися.
Раптом Гребер побачив Елізабет. Вона пробралася через загорожу і тепер стояла серед вулиці, освітлена полум’ям.
— Я тут, Елізабет! — гукнув він і підхопився. Вона обернулась. Але помітила його не зразу. Її темна постать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся світилося.
— Я тут, — гукнув він ще раз і помахав рукою.
Вона підбігла до нього:
— Це ти?! Слава богу!
Він міцно обняв її.
— Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе мусив стерегти речі.
— Я подумала, що з тобою щось сталося.
— Що зі мною могло статися?
Вона важко дихала у нього на грудях.
— Прокляття, а я про це й не подумав, — мовив він приголомшено. — Я боявся тільки за тебе.
Вона підвела очі.
— Що тут таке?
— Будинок почав горіти з даху.
— А як ти? Я боялася за тебе.
— А я за тебе. Сідай. Відпочинь.
Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав води і подав Елізабет.
— Випий трохи.
— Ей, ви! Це наша вода, — гукнула якась жінка.
— А наша чашка, — додав хлопчак років дванадцяти в ластовинні.
— Пий, — сказав Гребер Елізабет і обернувся. — А як щодо повітря? Воно теж ваше?
— Віддай їм їхню воду й чашку, — сказала Елізабет. — Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.
Гребер підніс чашку їй до рота.
— Ні. Випий. Ти бігла?
— Так, всю дорогу.
Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.
— Свині! — гукнув двірник до людей за столом.
Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.
— Тут речі, які я спакував для тебе, — сказав Гребер. — Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.
— Не треба. Хай горять.
— Чому? Ще є можливість.
— Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.
— Чому настане кінець?
— Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати з початку. Все інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.
— Ти могла б продати меблі.
— Тут? — Елізабет озирнулася. — Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.
Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок з квітами і задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.
Гребер відстібнув від ранця шинель і плащ-намет. Шинель він накинув на плечі Елізабет, а плащ-наметом накрив клунок з постіллю.
— Треба подумати, де ми ночуватимемо, — сказав він.
— Може, дощ погасить пожежу? А де ж спатимуть усі ці люди?
— Не уявляю собі. Таке враження, ніби цю вулицю зовсім забули.
— Ми зможемо переночувати і тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.
— Ти справді зможеш?
— Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.
— У Біндінга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?
Елізабет похитала головою.
— Тоді є ще Польман, — сказав Гребер. — Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.
— Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить.
Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.
— Мені хотілося б випити, — промовила вона. — Я маю на увазі не води.
— У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.
Гребер розв’язав клунок з постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не попала на очі злодієві. Там же лежала склянка.
— Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося над національним горем.
— Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю. — Елізабет узяла склянку і випила. — Чудово, — сказала вона. — Саме те, чого я хотіла. Майже, як у літній кав’ярні. Ти маєш сигарети?
— Я взяв усі, що в нас були.
— От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.
— Може, я все-таки винесу дещо з меблів?
— Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні ночуватимемо.
— Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.
Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.
— Наш поверх ще цілий, — проказав Гребер.
— Не довго ще йому залишилося, — відповів якийсь чоловік позад нього.
Гребер обернувся.
— Чому?
— А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?
Гребер оглянув чоловіка; той був худий і лисий.
— Я гадаю, це справа випадку, а не моралі.
— Це — справедливість. Коли вам відомо, що це таке!
— Не зовсім точно. Але це не моя вина. — Гребер усміхнувся. — У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.