— Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!
Гребер поставив пляшку.
— Б’юсь об заклад, що не загориться!
— Що?
— Я пропоную побитися об заклад!
Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.
— Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!
— А чому б їй не засміятися? — спитав Гребер. — Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те й те нічого не допомагає.
— Ви повинні молитися!
Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх від дощу. Дитина в колисці заплакала.
— Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на два тижні,— сказав Гребер.
— Справедливість! — задоволено відповів лисий.
— Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.
— Я не матеріаліст, юначе!
— Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?
— Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.
— Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене у мандри по всьому світу.
— За це ви повинні йому дякувати. — Лисий затулив рота рукою, немовби силкуючись щось проковтнути. — До речі, тепер я не відмовився б від горілки.
— Тепер ви її не одержите. Краще помоліться!
З вікна фрау Лізер вирвалося полум’я.
— Це горить письмовий стіл, — прошепотіла Елізабет. — Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.
— Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?
— Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.
— На вулиці або в парку. — Гребер поглянув на небо. — Від дощу у мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?
— Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.
Гребер надів ранець і закинув на плече клунок з білизною. Елізабет узяла валізи.
— Дай їх мені,— сказав він. — Я звик носити важке.
Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом пропалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася; одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.
Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.
— Тепер можна йти, — мовила Елізабет.
Гребер подивився на вікно.
— Це були гарні дні,— проказав він.
— Найкращі. Ходімо.
Обличчя Елізабет було червоне від відблисків вогню. Кони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділо мовчки і пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, пригорнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана.
— Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися, — сказала Елізабет.
Гребер оглянувся ще раз. Хлопчак у ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.
— Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала, — повідомив Гребер. — У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, це когось урятує від доносу, Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.№№№
Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.
— Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.
— Можливо, він тут уже не живе.
— Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… — Гребер ще раз підійшов до дверей. — Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?
— Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?
Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.
— Тут є трохи стелі,— сказав він. — Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий — шинеллю.
Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.
— Це вхід. Шинель повісимо з другого боку і матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?
— Тобі допомогти?
— Ні. Стережи речі, і цього досить.
Гребер прибрав з підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину валізи і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.
— Тепер ми маємо притулок, — сказав він. — Мені доводилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.
— Пора й мені звикати.
Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку і пляшку зі спиртом.
— Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.
— А в чому ми її розігріємо? Є який-небудь горщик?
— У мене є казанок. А дощової води тут скрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою сякий-такий грог. Від простуди.
— Дай мені самої горілки.
Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.
— Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? — запитав Гребер.
— Ляжемо спати. Я стомилася.
— Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?
— Я така зморена, що зможу.
Елізабет скинула туфлі і поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула і сховала в кишеню, Гребер укрив її.
— Ну як? — спитав він.
— Як у готелі.
Він ліг поруч.
— Ти не жалкуєш за квартирою? — спитав по хвилі.
— Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.
— Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?
— Не знаю, — пробурмотіла Елізабет у нього на плечі.— Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер все має інший вигляд.
Вона заснула і дихала спокійно й тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це — притулок, ліжко, жінка і спокійна ніч.
XXI
Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він тихо виліз із-під ковдри! Елізабет уві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо — воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому.
Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.
— Тут хтось є? — пролунало запитання. Це був Польман.
Гребер випростався.
— Це я, пане Польман. Ернст Гребер.
— Гребер? Що сталося?
— Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.
— Кого?
— Мою дружину і мене. Кілька днів тому я одружився.
— Звичайно, звичайно. — Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. — Ви мене бачили, коли я прийшов?
Гребер на мить завагався з відповіддю.
— Так, — сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. — Так, — повторив Гребер. — І ви можете на мене покластися.
Польман потер рукою чоло.
— Авжеж, звичайно, — нерішуче промовив він. — Ви бачили, що я був не сам?
— Так.
Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.
— Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу, ходімо звідси.
Вони завернули за ріг будинку.
— Все в порядку, — кинув Польман у темряву.
З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері і впустив Гребера і незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.
— Де ваша дружина? — запитав він у Гребера.
— Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.
Польман стояв, не запалюючи світла.
— Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.
— Я це знаю.
Польман прокашлявся.
— Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.
— Я так і думав.
— А ви думали про свою дружину?
— Так, — відповів Гребер по хвилі.
Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори і засвітив невеличку лампу.
— Прізвища називати не треба, — сказав він. — Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йозеф, цього досить.
Польман мав змучений вигляд, Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.
— Залишатись тут тепер небезпечно, — сказав Польман і сів. — Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Вдень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.
— Я розумію, — відповів Йозеф. Голос у нього був куди нижчий, ніж можна було сподіватися.
— А ви, Ернсте? — запитав Польман. — Я під підозрою, ви знаєте. Знаєте також, що це означає, якщо вночі вас знайдуть у такої людини, як я, та ще й з іншим чоловіком, котрого розшукують.
— Знаю.
— Можливо, цієї ночі нічого не станеться. В місті такий шарварок! Але хто його знає. Ви не боїтеся ризикувати?
Гребер мовчав. Польман і Йозеф перезирнулися.
— Самому мені нема чого ризикувати, — відповів Гребер. — Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Про це я не подумав.
— Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.
Я знаю.
— Ви зможете як-небудь переночувати надворі? — спитав Йозеф.
— Так. Від дощу ми маємо захисток.
— Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катаріни. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні і зможете підшукати собі житло.
— Я гадаю, він має рацію, Ернсте, — сказав Польман. — Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.
Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім’я.
— Я теж такої думки, — відповів він — Мені шкода, що я вас налякав.
— Приходьте завтра вранці, якщо вам щось буде треба. Постукайте двічі повільно і двічі швидко. Але не голосно, я почую.
— Гаразд. Дякую.
Гребер пішов назад. Елізабет ще спала. Коли він ліг поруч, вона тільки поворухнулась і відразу знов заснула.
Вона прокинулася о шостій ранку. Вулицею з гуркотом промчав автомобіль. Елізабет солодко потягнулась.
— Я чудово виспалася, — сказала вона. — Де це ми?
— На Янплац.
— Добре. А де ми спатимемо сьогодні?
— Вдень щось знайдемо.
Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє, світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.
— Циганське життя, — промовила Елізабет. — Коли подивитися на нього збоку. Сповнене пригод.
— Авжеж, — згодився Гребер. — Ми на нього саме так і дивитимемося. Вночі я бачився з Польманом. Він просив його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.
— Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?
— Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Але це ще нічого не значить. Ми — цигани.
Елізабет почала розчісувати волосся.
— За будинком я бачив миску з дощовою водою, — сказав Гребер. — Її цілком вистачить умитися.
Елізабет одягла жакет.
— Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?
Гребер засміявся.
— Порівняно з отим багном у Росії для мене і це романтика. Все залежить від того, з чим порівнюєш.
Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку і поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. В цей час повернулась Елізабет. Її обличчя було свіже і юне.
— Твої талони в тебе? — спитав він.
— Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. В маленькій шухляді.
— Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.
— Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.
— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.
Елізабет розсміялася.
— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.
— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.
— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.
— Я спалив би цю прокляту фабрику.
— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.
— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.
— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі. Хто звідти повертається, той більше не прогулює.
Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.
— Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, — сказала вона. — Я не можу вимагати надто багато.
Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.
— Ну й банда, — сказав він. — Що тільки вони з усіма нами зробили!
— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.
— В тім-то й річ, Елізабет!
Вона кивнула.
— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.
— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.
Вона поцілувала його.
— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, — промовила вона. — А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?
— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.
— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?
Гребер задумався.
— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.
— А вона відчинена вночі?
— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?
— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.
— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?
— Так.
Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.
— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людяна надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.