— Я хочу беретика, — сказала Елізабет. — Звичайного беретика з золотистої тканини, який щільно облягав би голову.
XIV
Зорі зазирали у вікно. Дикий виноград обвивав його невеликий прямокутник, а кілька лоз розгойдувались на вітрі, немов чорні маятники німих годинників.
— Я плачу не по-справжньому, — сказала Елізабет. — І коли я плачу, ти про це не думай. То не я, то щось у мені проситься назовні. Буває, що в людини нічого не лишається, крім сліз. Але це не смуток. Я щаслива.
Вона лежала у нього на руці, поклавши голову йому на плече. Широке ліжко було зі старого й темного горіхового дерева. Спинки високі, гнуті. В кутку стояв горіховий комод, а біля вікна — стіл і два стільці. На стіні висіла скляна коробка, в якій лежав вицвілий весільний вінок із паперових мирт, і дзеркало; в ньому відбивалася темна виноградна лоза і тьмяне, хистке світло, що падало з вулиці.
— Я щаслива, — знов проказала Елізабет. — За ці тижні сталося стільки подій, що я навіть не можу всіх їх сприйняти. Просто не можу. Мені це не вдається. Ти повинен сьогодні мати зі мною терпіння.
— Я хотів би вивезти тебе з міста куди-небудь у село.
— Мені однаково, де я буду, коли ти поїдеш.
— Це зовсім не однаково. Сіл не бомбардують.
— Але ж коли-небудь нас перестануть бомбардувати. Від міста вже майже нічого не залишилося. Поки що я не можу виїхати, я мушу працювати на фабриці. Я дуже рада, що маю тепер цю чарівну кімнату. Кімнату і фрау Вітте.
Елізабет дихала вже спокійніше.
— Зараз я візьму себе в руки, — сказала вона. — Не подумай, що я істеричка. Я щаслива. Але моє щастя якесь непевне. Воно не схоже на одноманітне коров’яче щастя.
— Коров’яче щастя, — повторив Гребер. — Кому воно потрібне?
— Не знаю. Але гадаю, що могла б досить довго витримати його.
— Я теж. Тільки я не хотів зізнаватись, все одно у нас його поки що не буде.
— Десять років надійного, гарного, одноманітного міщанського щастя… Мені здається, для нього й цілого життя було б замало.
Гребер засміявся.
— Це через те, що ми живемо страшенно цікавим життям. Наші предки думали інакше, вони шукали пригод і ненавиділи своє коров’яче щастя.
— А ми ні. Ми знову стали звичайними людьми зі звичайними бажаннями. — Елізабет подивилась на нього. — Ти вже хочеш спати? Цілісіньку ніч спати? Хто знає, коли в тебе буде така можливість, адже завтра ввечері ти від’їжджаєш!
— Я зможу досхочу виспатись і в дорозі. Доведеться ж їхати кілька днів.
— А ти матимеш хоч коли-небудь справжню постіль?
— Ні. Найбільше, на що я можу розраховувати від завтрашнього дня, це нари або солом’яний матрац. До цього звикаєш швидко. Та це й не погано. Вже повернуло на літо. В Росії взимку жахливо.
— Очевидно, тобі доведеться ще раз перезимувати там?
— Якщо ми й далі так відступатимемо, то взимку будемо в Польщі або у Німеччині. А тут не так холодно. Та ми й звикли до цього холоду.
«Зараз вона спитає, коли я знов одержу відпустку, — подумав Гребер. — Хоч би вже швидше запитувала. Вона повинна запитати, а я мушу відповідати і хочу, щоб це сталося скоріше. Я тут уже не весь, а те, що лишилося від мене тут, скидається на створіння без шкіри, яке все одно не можна поранити. Воно стало просто чутливішим, ніж відкрита рана».
Він дивився на вусики виноградної лози, які ворушилися за вікном, і на плями срібного світла, що мерехтіли в дзеркалі, і йому здавалося, немовби над усім цим нависла якась таємниця, яка ось-ось відкриється.
Потім завила сирена.
— Давай залишимося тут, — сказала Елізабет. — Я не хочу одягатись і бігти у сховище.
— Гаразд.
Гребер підійшов до вікна. Він відсунув стола вбік і виглянув надвір. Ніч була ясна і тиха. В місячному світлі листя в саду блищало. Це була якась примарна ніч — ніч для солодких снів і повітряних нальотів. Він побачив, як з будинку вийшла фрау Вітте. Її обличчя було бліде. Він розчинив вікно.
— Я вже зібралася вас будити, — гукнула вона крізь шум.
Гребер кивнув.
— Сховище на Лейбніцштрасе, — почув він. Гребер махнув рукою. Потім побачив, що жінка вернулася в будинок. Він почекав ще хвилину. Вона не виходила. Отже, фрау Вітте лишилася вдома. Це його не здивувало.
Все було так, як і мало бути. Жінка не бачила потреби йти в бомбосховище, якась таємнича магія охороняла її сад і будинок. Вони, як і раніше, спокійно стояли собі серед страшенного завивання. Під застиглими деревами блідим сріблом поблискувала трава. Кущі не ворушилися. Навіть вусики винограду за вікном перестали погойдуватись. Невеличкий острівець миру лежав у світлі місяця, немов у скляному сховищі, навколо якого вирувала руйнівна буря.
Гребер обернувся. Елізабет сиділа в ліжку. Її плечі біліли, а там, де вони заокруглювались, лежали м’які тіні. Її груди, тугі й високі, здавалися більшими, ніж були насправді. Рот темнів, а очі були на диво прозорі і майже безбарвні. Вона сиділа, обіпершись руками позад себе на подушку, немов людина, що опинилася тут цілком несподівано. На мить вона стала такою ж чужою, тихою і таємничою, як оцей залитий місячним світлом сад перед кінцем світу.
— Фрау Вітте теж залишилася вдома, — промовив Гребер.
— Іди сюди.
Він ступив крок і в срібно-сірому дзеркалі угледів своє обличчя. Він його не впізнав. Це було обличчя іншої людини.
— Іди сюди — сказала Елізабет ще раз.
Він нахилився над нею. Вона обняла його.
— Все одно, хоч би що сталося, — прошепотіла вона.
— Нічого не станеться, — відповів він. Цієї ночі ні.
Гребер і сам не знав, чому вірить у це. Його віра була пов’язана з садом, світлом, дзеркалом, плечима Елізабет і великим, глибоким спокоєм, який раптом заполонив його.
— Нічого не може статися, — повторив він.
Елізабет стягнула ковдру і кинула її на підлогу. Вона лежала гола, випроставши міцні й довгі ноги; від плечей і грудей її тулуб поступово звужувався до ледве помітної западини на животі, а досить широкі, округлі стегна, здавалося, сходилися на трикутнику її лона. Це було тіло вже не дівчини, а молодої жінки.
Він відчув її в своїх обіймах. Вона пригорнулася до нього, і йому здалося, що тисячі рук обвили його, стисли і кудись понесли. Ніщо більше їх не розділяло. Це було вже не збудження перших днів, а повільне, безперервне піднесення, яке заглушало і поглинало все, — слова, межі, обрій, а потім і їх самих…
Гребер підвів голову. Він ніби повернувся в кімнату. Прислухався. Він не пам’ятав, скільки часу його тут не було. Надворі стояла тиша. Він подумав, що це йому тільки здається, і знову прислухався. Але нічого не почув — ні вибухів, ні стрілянини зеніток. Він заплющив очі і знов упав у сон. Потім прокинувся.
— Вони не прилетіли, Елізабет? — промовив він.
— Прилетіли, — пробурмотіла вона.
Вони лежали поруч. Гребер бачив ковдру на підлозі, дзеркало, відчинене вікно. Він уже подумав, що ця ніч не матиме кінця, коли раптом відчув, як час знову почав рухатися серед цієї тиші. Вусики винограду за вікном гойдалися на вітрі, їхні тіні перебігали по дзеркалу, десь далеко почувся шум. Гребер поглянув на Елізабет. Очі в неї були заплющені, губи трохи розтулені, вона дихала глибоко і спокійно. Вона ще не повернулася в цю кімнату. А він уже повернувся. Він знову думав. Вона завжди поверталася пізніше. «Я б теж хотів повертатися пізніше, — думав він. — І розчинятися зовсім і надовго». Він заздрив їй у цьому, за це її любив, і це його трохи лякало. Вона перебувала десь там, куди він не міг попасти, а коли й міг, то лише ненадовго. Мабуть, це його й лякало. Гребер раптом відчув, що він самотній і в чомусь поступається перед нею.
Елізабет розплющила очі.
— Де літаки?
— Не знаю.
Вона прибрала з очей волосся.
— Я голодна!
— Я також. У нас багато всілякої їжі.
Гребер устав і дістав консерви, що він їх приніс із Біндінгового погреба.
— Тут є курка телятина, навіть шматок зайця, А ось компот.
— Візьмемо зайця і компот.
Гребер відкрив банки. Йому подобалося, що Елізабет не допомагає, а лежить і чекає. Він не міг терпіти жінок, які, ще перебуваючи в полоні темряви, відразу ж перетворюються у заклопотаних домогосподарок.
— Мені щоразу стає соромно, коли я бачу все, що взяв у Альфонса, — сказав Гребер. — Я був несправедливий до нього.
— А він, можеш не сумніватися, був несправедливий до когось іншого. Отже, ви квити. Ти був на його похороні?
— Ні. Там було надто багато членів партії у формі. Я не пішов. Я лише послухав промову оберштурмбанфюрера Гільдебрандта. Він казав, що всі ми повинні брати з Альфонса приклад і виконати його останнє бажання. Він мав на увазі нещадну боротьбу з ворогами. Але останнє бажання Альфонса було зовсім інше. Адже його знайшли в піжамі разом з блондинкою в нічній сорочці.
Гребер виклав м'ясо і компот у дві тарілки, які їм дала фрау Вітте. Потім нарізав хліба і відкоркував пляшку вина. Елізабет підвелась. Вона стояла гола біля горіхового ліжка.
— Ти не схожа на людину, яка місяцями, згорбившись, шиє шинелі,— сказав Гребер. — У тебе вигляд людини, котра щодня займається гімнастикою.
— Гімнастикою? Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.
— Справді? А я про це ніколи не думав.
— Авжеж, — відповіла Елізабет. — Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.
— І це допомагає?
— Лише на передостанній стадії відчаю. Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.
— А потім?
— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя. Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.
Гребер підняв склянку.
— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.
— А також маємо чималий досвід забувати, — додала Елізабет. — Давай і це забудемо.
— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!
— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!
Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.
— Любий мій, — мовила Елізабет. — Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.
— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.
— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.
— Можливо. — Гребер поглянув на зайця, компот і хліб. — З усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.
— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.
— І п’ємо.
— І п’ємо, — повторила Елізабет, подаючи йому склянку.
Гребер засміявся:
— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!
— Так краще. Чи ні?
— Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.
— Ти навчився цьому на фронті?
— Ні, тут.
— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?
— Авжеж. А до цього треба ще трохи щастя.
— Ми його мали?
— Так. Ми мали все, що можна мати.
— Тобі не сумно, що все минуло?
— Воно не минуло. Лише змінило свій вигляд.
Елізабет подивилася на нього.
— Сумно, — провадив далі Гребер. — Мені сумно. Мені так сумно, що, здається, коли завтра розлучуся з тобою, то помру. Але коли я думаю, що ж мені потрібно, щоб не сумувати, то бачу лише одне: краще було б не зустрічати тебе. Тоді я не сумував би, а поїхав спустошений і байдужий, яким був до цього. І коли я про це думаю, сум мій перестає бути сумом. Він стає потьмареним щастям. Зворотним боком щастя.
Елізабет устала.
— Я, мабуть, неправильно висловився, — сказав Гребер. — Але ти розумієш, що я хотів сказати?
— Розумію, І ти висловився цілком правильно. Краще не можна сказати. Я знала, що ти це скажеш.
Вона підійшла до нього. Він відчув її. Вона раптом втратила своє ім’я і прибрала всі імена на світі. На мить у ньому спалахнуло і пропалило всього його якесь нестерпно сліпуче світло, й він збагнув, що розлука і повернення, володіння і втрата, життя і смерть, минуле і майбутнє — невіддільні, й що завжди і скрізь присутнє кам’яне обличчя вічності. І тоді йому здалося, що земля під ним вигинається, і він відчуває під ногами опуклість, з якої повинен стрибнути, кинутися вперед, і він, стиснувши в обіймах Елізабет, кинувся з нею і в неї…
Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.
— Я сподіваюся, що в мене буде дитина, — раптом сказала Елізабет.
Гребер вражено глянув на неї.
— Дитина? Навіщо?
— А чому б ні?
— Дитина? В такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?
— Я сподіваюсь.
Він знову подивився на неї.
— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Все це занадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.
— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.
— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки страждань чекає на неї!
Кицька з’явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.
— Щодня народжуються діти, — промовила Елізабет.
Гребер подумав про «гітлерівську молодь» та дітей, які доносять на своїх батьків.
— Навіщо про це розмовляти? — сказав він. — Адже поки це тільки твоє бажання. Правда ж?
— Хіба ти не хотів би мати дитину?
— Не знаю. Можливо, в мирний час. Я ще не думав про це. Навколо нас усе так отруєно, що земля ще багато років буде насичена цією отрутою. Хіба можна, знаючи це, хотіти дитину?
— Саме тому, — відповіла Елізабет.
— Чому?
— Щоб виховати її противником усього цього. Що ж буде, якщо противники того, що зараз діється, не захочуть мати дітей? Хіба лише варвари повинні мати дітей? Хто ж тоді наведе у світі порядок?
— І тому ти хочеш дитину?
— Ні. Це мені щойно спало на думку.
Гребер мовчав. Він не мав чого заперечити. Вона мала рацію.
— Ти надто спритна для мене, — сказав він. — Я ще не звик до того, що одружений, а тут уже маю вирішувати, хочу дитину чи ні.
Елізабет засміялася і встала.
— Ти не помітив найпростішого: я не просто хочу дитину, а хочу її від тебе. Ну, а тепер я піду побалакаю з фрау Вітте про вечерю. Це має бути витвір мистецтва з консервів.
Гребер сидів сам на стільці в саду. Небо було вкрите хмарами, осяяними рожевуватим світлом. День згасав. Це був украдений день. Він сам продовжив свою відпустку на двадцять чотири години. Знявся з обліку і залишився. Та настав вечір, і через годину Гребер мусив від’їздити.
Він ще раз побував в адресному бюро, але від батьків ніяких звісток не надходило. Він владнав усе, що можна було владнати. Фрау Вітте дозволила Елізабет жити в неї. Гребер оглянув підвал; він був не досить глибокий, щоб його вважати надійним, але побудований на совість. Відвідав він і громадське бомбосховище на Лейбніцштрасе; воно було таке саме, як більшість бомбосховищ у місті.
Гребер спокійно відхилився на спинку стільця. На кухні чувся дзвін посуду. У нього була довга відпустка. Не три тижні, а три роки. Щоправда, інколи вони здавалися йому несправжніми, надто стрімкими, і під ними був хисткий грунт; але він хотів вірити, що вони були справжні.
Він почув голос Елізабет і задумався над тим, що вона казала про дитину. У нього було таке відчуття, немовби перед ним розступилася стіна. З’явився пролом, а крізь нього невиразно, немов сад, прозирнув шматок майбутнього. Гребер ніколи не намагався заглянути за цю стіну. Правда, коли він приїхав сюди, йому хотілося щось знайти, взяти його, заволодіти ним, щоб залишити його після себе, перш ніж знову поїхати, залишити як частину свого імені і заразом відбиток себе самого. Але думки про дитину в нього ніколи не виникало. Він дивився на сутінки, що спадали на кущі бузку. Яке безмежне життя, коли про нього задуматись, і як дивно відчувати, що воно може тривати і за стіною, перед якою досі обривалося, і що те, про що він досі думав як про наспіх схоплену здобич, може перетворитися в надійне надбання, і що можна передати це життя невідомій істоті, яка ще не існує, передати в майбутнє, що не має кінця-краю і сповнене ніжності, якої він ніколи не знав. Який простір, яка далина розкривалася перед ним, скільки мрій народжувалося в нього, і як сильно щось усередині в нього бажало і не бажало і, все-таки бажало цієї жалюгідної й цілющої ілюзії безсмертя.