— Поїзд відходить о шостій, — повідомив він. — Я все владнав. Мені пора. Не проводжай мене на вокзал. Я хочу взяти з собою твій образ таким, який він тут, а не у вокзальній метушні і тисняві. Останнього разу на вокзал мене проводжала мати. Я не міг її відрадити. Це було жахливо і для неї, і для мене. Довго ввижалися мені ті проводи, а потім я завжди пригадував тільки заплакану, зморену, спітнілу жінку на пероні, а не матір, якою вона була насправді. Ти це розумієш?
— Так.
— Добре. Тоді давай так і зробимо. І ти не повинна бачити мене, коли я знов стану тільки номером таким-то, навантаженим, як осел, солдатом. Я хочу, щоб ми розсталися такими, які ми тут. А тепер візьми ці гроші, що в мене залишились. Там вони мені не потрібні.
— Мені вони теж не потрібні, Я заробляю достатньо.
— А там їх немає на що витрачати. Візьми і купи собі сукню. Непотрібну, безглузду, гарну сукню до твого невеличкого золотистого беретика.
— Я тобі надсилатиму на них посилки.
— Не треба. На фронті їжі більше, ніж у вас тут. Краще купи собі сукню. Я багато чого зрозумів, коли ти купляла беретик. Обіцяй, що купиш сукню. Зовсім непотрібну, непрактичну. Чи, може, цих грошей мало?
— Вистачить. Навіть на туфлі.
— Чудово. Купи собі золотисті туфлі.
— Гаразд, — сказала Елізабет. — Золотисті туфлі на високих каблуках, легенькі, мов пір’їни. Я в них вибіжу тобі назустріч, коли ти повернешся.
Гребер дістав із ранця потемнілу іконку, яку хотів подарувати матері.
— Цю річ я знайшов у Росії. Візьми.
— Ні, Ернсте. Віддай її комусь іншому. Або візьми з собою. Це надто… назавжди. Залиш у себе.
Гребер поглянув на іконку.
— Я знайшов її в зруйнованому будинку, — сказав він. — Мабуть, вона не принесла б щастя. Я про це не думав.
Він знову сховав іконку. На золотому тлі був зображений святий Миколай, оточений сонмом ангелів.
— Якщо хочеш, я можу віднести її в церкву, — сказала Елізабет. — В ту, де ми з тобою ночували. В церкву святої Катаріни.
«В ту, де ми з тобою ночували, — подумки повторив Гребер. — Вчора це ще була реальність, сьогодні все відійшло в далеке минуле».
— Вони її не візьмуть, — сказав він. — Інша релігія. Намісники бога на землі не дуже терпимі.
Потім він подумав, що можна було б покласти іконку разом з прахом Крузе в могилу члена капітула Блюмера. Але й це, певно, було б святотатство.
Гребер не озирався. Він ішов і не повільно, і не швидко. Ранець був важкий, а вулиця дуже довга. Повертаючи за ріг, він повертав не лише за цей ріг. Якусь мить він відчував запах волосся Елізабет, потім його перебив запах давніх згарищ, надвечірньої задухи, солодкуватий дух гнилі та розкладу, який тепер, коли потеплішало, йшов із руїн.
Він перебрався через насип. Один бік липової алеї був чорний від обгорілих дерев, другий зелений. Засмічена річка ліниво повзла по щебеню, соломі, мішках, залишках перил та ліжок. «Якби зараз почався наліт, — подумав Гребер, — мені довелося б спуститися в бомбосховище, і це був би привід запізнитись па поїзд. Що сказала б Елізабет, якби я раптом з’явився перед нею?» Він замислився. Хто знає? Але все добре, що було досі, мабуть, обернулося б у біль. Як на вокзалі, коли поїзд відходить із запізненням і треба ще півгодини чекати, видавлюючи з себе слова, а час тягнеться неймовірно повільно. Та й що б він виграв? Адже під час нальотів поїзди не відходять, і йому довелося б знову поспішати, щоб устигнути на свій.
Він вийшов до Брамшерштрасе. Звідси він після приїзду вирушив у місто. Автобус, який привіз його тоді, уже стояв і чекав. Гребер увійшов у нього. Через десять хвилин автобус рушив. Вокзал знов перенесли в інше місце. Його вкрили гофрованим залізом і замаскували. З одного боку було напнуте сіре полотно, а поруч, також для маскування, стояли штучні дерева і сарай, з якого виглядала дерев’яна корова. На лузі паслося двоє старих коней.
Ешелон уже стояв біля перону. На багатьох вагонах виднілися написи: «Тільки для військових». Патруль перевіряв документи. Ніхто не зауважив, що Гребер на день запізнюється. Він зайшов до вагона і сів біля вікна. Згодом увійшло ще троє: унтер-офіцер, єфрейтор зі шрамом і артилерист, який зразу ж почав їсти. На перон викотили польову кухню. З’явилися сестри милосердя, дві молоденькі й одна старша, з металевою свастикою замість брошки.
— Дають каву, — сказав унтер-офіцер. — Погляньте!
— Це не для нас, — відповів єфрейтор. — Це для команди новобранців, що їдуть уперше. Я вже питав. Буде ще й промова. Для нас цього вже не влаштовують.
Привели групу біженців. Їх перерахували і вишикували в дві шеренги. Вони стояли з коробками й валізами і не відводили очей від котла з кавою. Десь узялося кілька офіцерів-есесівців у франтівських чоботях і галіфе. Вони почали прогулюватись, мов лелеки, вздовж перону. В купе зайшли ще три відпускники. Один відчинив вікно і виглянув. На пероні стояла його дружина з дитиною. Гребер подивився на дитину, потім на жінку. У неї була зморшкувата шия, підпухлі повіки, худі, обвислі груди; її вилиняла літня сукня була вся в голубих вітряках. Греберу здавалося, що тепер він бачить усе значно виразніше, ніж раніше, — і світло, і все інше.
— Ну, прощавай, Генріху, — мовила жінка.
— На все добре, Маріє. Вітай усіх.
— Гаразд.
Вони дивилися одне на одного і мовчали. Кілька чоловік з музичними інструментами вишикувалося посеред перону.
— Благородно, — сказав єфрейтор. — Свіже гарматне м’ясо відсилають під музику. А я думав, що це вже давно скасували.
— Могли б дати трохи кави і нам, — зауважив унтер-офіцер. — Зрештою, ми старі вояки і теж їдемо туди ж!
— Почекай до вечора. Тоді й ти одержиш її замість супу.
Почулися карбовані кроки і слова команди. Підійшли новобранці. Майже всі вони були зовсім молоді. Серед них виділялося кілька старших і міцніших, — очевидно, з штурмовиків або есесівців.
— Не багатьом з них треба голитися, — кинув єфрейтор. — Ви тільки подивіться на цю зелень! Діти! І на них доведеться покладатися на фронті.
Новобранці шикувалися. Унтер-офіцери горлали. Потім настала тиша. Хтось виголошував промову.
— Зачини вікно, — сказав єфрейтор чоловікові, дружина якого стояла біля вікна.
Той нічого не відповів. Промовець торохтів далі, немовби голосові зв’язки у нього були металічні. Гребер відхилився на спинку і заплющив очі. Генріх все ще стояв біля вікна. Він просто не почув, що сказав єфрейтор. Збентежений, очамрілий і смутний, дивився він на свою Марію. А Марія дивилася на нього.
«Добре, що тут немає Елізабет», — подумав Гребер.
Нарешті голос замовк. Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес», а потім пісню «Хорст Вессель». Обидві речі вони грали швидко, по одній строфі з кожної. В купе ніхто навіть не поворухнувся. Єфрейтор колупався в носі й байдуже розглядав результати своїх розкопок.
Новобранці зайшли у вагони. Котел з кавою повезли за ними. Через якийсь час він з’явився вже порожній.
— От б… — вилаявся унтер-офіцер. — А старі вояки нехай здихають від спраги.
Артилерист у кутку на мить перестав жувати.
— Що? — перепитав він.
— Я сказав б… Що ти там наминаєш? Телятину?
Артилерист знову вп’явся зубами в бутерброд.
— Свинину, — відповів згодом.
— Свинину… — Унтер-офіцер окинув поглядом усіх, хто сидів у купе. Він чекав співчуття. Але артилериста нічого не обходило. Генріх і досі стояв біля вікна.
— Передай привіт тітці Берті,— сказав він Марії.
— Передам.
Вони знову замовкли.
— Чому ми не їдемо? — спитав хтось. — Вже минула шоста.
— Мабуть, чекаємо якого-небудь генерала.
— Генерали літають.
Вони прождали ще півгодини.
— Ну, йди вже, Маріє,— час від часу казав Генріх.
— Я ще почекаю.
— Хлопчика пора годувати.
— Ще встигне, вечір довгий.
Вони знову помовчали.
— Передай привіт і Йозефу, — сказав нарешті Генріх.
— Добре, передам.
Артилерист гучно видихнув повітря, глибоко зітхнув і відразу ж заснув. Поїзд, здавалося, тільки цього й чекав. Він повільно рушив.
— Ну, передавай привіт усім, Маріє.
— І ти теж, Генріху!
Поїзд пішов швидше. Марія бігла поруч з вагоном.
— Бережи малого, Маріє.
— Добре, добре, Генріху. А ти бережи себе.
— Звичайно, звичайно.
Гребер дивився через вікно на засмучене обличчя жінки, що бігла за вагоном. Вона бігла, немов бачити Генріха ще десять секунд було для неї питанням життя. І тут він побачив Елізабет. Вона стояла за станційними складами. Поки поїзд стояв, її не було видно. Він сумнівався лише якусь мить, потім розгледів її обличчя. Воно було таке розгублене, що здавалося мертвим. Він зірвався з місця і схопив Генріха за комір.
— Пусти мене до вікна!
Вмить усе було забуто. Він уже не міг збагнути, чому пішов на вокзал сам. Він нічого не розумів. Він повинен був побачити її. Гукнути її. Адже він не сказав їй найважливішого.
Гребер усе смикав Генріха за комір, але той висунувся з вікна дуже далеко. Він розставив лікті і вперся у віконну раму.
— Передавай привіт Лізі! — намагався він перекричати стукіт коліс.
— Пусти мене! Відійди! Он моя дружина!
Гребер схопив Генріха за плечі і рвонув до себе. Генріх почав відбиватись і вдарив Гребера по нозі.
— І дивись добре за всім! — кричав він.
Жінки вже не було чути. Гребер ударив Генріха під коліно і потягнув за плечі назад. Генріх не піддавався. Він махав однією рукою, а ліктями і другою рукою тримався за вікно. Поїзд робив поворот. З-за спини Генріха Гребер бачив Елізабет. Вона була вже далеко, стояла сама перед складами і здавалася зовсім маленькою. Гребер махав їй рукою над Генріховим чубом солом’яного кольору. Може, вона ще побачить його руку, хоч і не знатиме, хто махає. Промайнуло кілька будинків, і вокзал залишився позаду.
Генріх повільно відійшов від вікна.
— Ти, чорт забирай… — почав був Гребер, але стримався.
Генріх обернувся до нього. Великі сльози котилися по його обличчю. У Гребера опустилися руки.
— От падлюки!
— Чоловіче, тихіше! — сказав єфрейтор.
XXV
Він розшукав свій полк через два дні і з’явився в ротну канцелярію. Фельдфебеля не було. Господарював писар. Село лежало за сто двадцять кілометрів на захід від того місця, звідки поїхав Гребер.
— Як тут справи? — спитав він.
— Гірше нікуди. Як провів відпустку?
— Так собі. Багато було боїв?
— Було. Ти бачиш, де ми тепер.
— А де ж рота?
— Один взвод риє окопи. Другий закопує мертвих. До обіду повернуться.
— Є які-небудь зміни?
— Сам побачиш. Я не пам'ятаю, хто був ще живий, коли ти поїхав. Ми одержали велике поповнення. Діти. Падають, як мухи на холоді. Про війну не мають уявлення. У нас новий фельдфебель. Колишній загинув. Товстун Майнерт.
— Хіба він був на передовій?
— Ні. Його накрило в нужнику. Злетів у повітря разом з усім добром. — Писар позіхнув. — Сам бачиш, що тут діється. Чому ти не дістав собі на батьківщині в зад такий собі невеличкий, симпатичний осколок бомби?
— Авжеж, — промовив Гребер. — А й справді, чому? Найкращі думки завжди приходять пізно.
— Я спокійнісінько на кілька днів затримався б. В цій веремії тебе ніхто не розшукував.
— Я й до цього вчасно не додумався.
Гребер ішов селом. Воно скидалося на те, де він був останнього разу. Всі ці села були схожі одне на одне. І скрізь панувала пустка. Різниця полягала лише в тому, що весь сніг розтанув. Повсюди стояла вода й грязюка; чоботи зав’язали, і земля тримала їх міцно, немов хотіла скинути. На головній вулиці лежали кладки. Під ними хлюпала вода, і коли хтось наступав на один кінець, другий рвучко злітав угору.
Світило сонце, і було досить тепло. Греберу здалося, що тут куди тепліше, ніж в Німеччині. Він прислухався до гуркоту фронту. Важка артилерійська канонада накочувалася хвилями, які то спадали, то знов наростали. Гребер знайшов погріб, який йому вказав писар, і поклав свої речі на вільне місце. Він був страшенно злий на себе за те, що не продовжив собі відпустку на кілька днів. Здавалося, він і справді тут нікому не потрібний. Гребер знову вийшов надвір. За селом тягнулися окопи, в них стояла вода, і їхні краї пообсипалися. Подекуди виднілися бетонні вогневі точки. На тлі мокрого ландшафту вони скидалися на надмогильні плити.
Гребер рушив назад. На головній вулиці він зустрів командира роти Рае. Він балансував, йдучи по кладках, і був схожий на лелеку в рогових окулярах. Гребер доповів йому про своє прибуття.
— Вам пощастило, — сказав Рае. — Відразу ж після вашого від'їзду всі відпустки було скасовано. — Він звів на Гребера свої світлі очі.—Гадаєте, варто було їхати?
— Так, — відповів Гребер.
— То й добре. А ми тут сидимо по вуха в багні. Та це лише тимчасова позиція. Ми відійдемо, очевидно, на запасну, яку тепер укріплюють. Ви її бачили? Ви мали там проїжджати.
— Ні, не бачив.
— Не бачили?
— Ні, пане лейтенант, — відповів Гребер.
— Це кілометрів сорок звідси.
— Мабуть, ми там проїжджали вночі. Я весь час спав.
— Може, й так. — Рае знову допитливо глянув на Гребера, немовби хотів спитати ще щось. Потім сказав: — Ваш взводний загинув. Лейтенант Мюллер. Тепер у вас лейтенант Мас.
— Так точно.
Рае колупнув палицею мокру глину.
— Поки стоїть грязюка, росіянам важко буде просунутися вперед з артилерією і танками. А ми встигнемо переформуватись. У всьому є свої плюси і мінуси, еге ж? Добре, що ви повернулися, Гребере. Нам потрібні ветерани, щоб учити молодь. — Він знов колупнув глину. — Ну, як там, у тилу?
— Приблизно так, як і тут. Багато повітряних нальотів.
— Невже? Це правда?
— Не знаю, як в інших містах, але в нас через кожні два-три дні був наліт.
Рае глянув на Гребера, немов чекав, що той скаже ще щось. Але Гребер мовчав.
Всі повернулись опівдні.
— А-а, відпускник! — сказав Іммерман. — Чоловіче, якого біса ти приїхав назад у це лайно? Чому ти не дезертирував?
— Куди? — запитав Гребер.
Іммерман почухав потилицю.
— В Швейцарію, — мовив нарешті.
— А я про це й не подумав, розумнику! Адже в Швейцарію щодня йдуть спеціальні вагони-люкс для дезертирів. На дахах у них червоні хрести, і їх не бомбардують. А вздовж усього швейцарського кордону стоять арки з написами: «Ласкаво просимо!» Ти більше нічого не придумав, телепню? І відколи ти взагалі набрався хоробрості так розмовляти?
— У мене її завжди не бракувало. Ти просто забув про це в тилу, де всі розмовляють пошепки. Крім того, ми відступаємо. Можна сказати, даємо драла. З кожною сотнею кілометрів назад наші розмови стають усе більш незалежними.
Іммерман заходився чистити свій мундир.
— Мюллера нема, — сказав він. — Майнеке і Шредер — у госпіталі. Мюке дістав кулю в живіт. Здається, він помер у Варшаві. Хто ж іще був із старих вояк? Ага, Бернінг. Йому відірвало праву ногу. Стік кров'ю.
— Що поробляє Штайнбреннер?
— Штайнбреннер живий і здоровий. А що?
— Та просто так…
Гребер зустрів його після вечері. Той мав вигляд загорілого на сонці готичного ангела.
— Ну, який настрій? — спитав Штайнбреннер.
Гребер поставив свій казанок на землю.
— Коли ми доїхали до кордону, — сказав він, — нас зібрав один капітан СС і пояснив, що ніхто з нас, під загрозою суворої покари, не має права жодним словом обмовитися про становище на батьківщині.
Штайнбреннер зареготав:
— Мені ти можеш розповідати все спокійно.
— Я був би просто віслюком. Сувора покара — це розстріл за саботаж оборони рейху.
Штайнбреннер уже не сміявся.
— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!
— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.