Твердиня - Кидрук Максим Иванович 11 стр.

– Круто… – Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

– А тому, чуваки, – Семен склав долоні на столі перед собою, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? – Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. – Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

– За!

– Я за!

– Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що прострелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

– Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

…Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торкаючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламутила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому – не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити досвідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне – химерне й незрозуміле – відчуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм – проказували як найстрашніший прокльон – за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебуває за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.

Прокляття Паїтіті

XII

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здогадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аромат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шансів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» – подумав Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти майстерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвернувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

– Ти? – Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спортивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілесні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плавальну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою – не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи краплини поту з його тіла.

– Як поживаєш, Ґуннаре? – Рудоволосий промовляв з окресленим шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

– Холодно у вас тут у березні. – Рудий крутив між пальцями гелеву ручку. – Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?… Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чоловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин.

– Можна я… – почав був художник, але затнувся. Хотів виблагати хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась – вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто щоб попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору call-центру з «Tele2» чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, – це налякає її. Хоча головна причина полягала в іншому – художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

– Ти комусь розповів? – спитав рудий.

– Ні, – опустивши голову, відповів Ґуннар.

– Я знайшов у тебе фотокартку. – Чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки спаленої фотографії. – Хтось її бачив?

– Ніхто. – «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити інформацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лишалось останнє запитання.

– Вчора у тебе були студенти… – Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

– Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, не рухаючись.

– Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

– Я нічого не розповідав. – Художник з усіх сил старався говорити твердо. – Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

– Джейсон просив передати вітання, – посміхаючися, сказав чоловік.

Щось сухо клацнуло, і Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова стальна голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самісінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.

– Що… – Ґуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла на всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув:

– Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає скоріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійна отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…

Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перевернув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. По тому дістав з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт Ґуннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутрощі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку вдалося вирвати його і видобути на поверхню.

Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі і видряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милувався роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно сподівався, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґуннара Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би й сказав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік отримував задоволення від того, що робив.

Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, він сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть…

Ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Вони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кримінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новинні сайти, але, наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остермальмі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, відправили на той світ.

XIII

Левко тупцяв посеред другого поверху супермаркету «ІКЕА» біля металевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мішечках з білими мотузяними затяжками, і телефонував Семену. Пролунало клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.

– Старий, здоров! Говорити можеш?

– Валяй, – відгукнувся росіянин.

– Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.

– І?

– Легкі, в нейлонових мішечках, дешево коштують.

– Температура? – поцікавився Сьома.

Левко зиркнув на етикетку.

– Мінімальна, на яку розраховані, – + 7 °C.

– Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві температура падатиме нижче від + 20 °C.

– Я б і так узяв, але дзвоню не через те. Тут акція: один спальник коштує сто двадцять крон, а п’ять штук віддають за п’ятсот.

– Тобто п’ятий спальник дають за двадцять крон, – мигцем порахував Сьома.

– Істинно! Купляти п’ять?

– Звісно! Чого ти вагаєшся?

Єдине, через що Левко не любив капіталізм, – це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно непотрібні їм речі.

– Та думаю: нас же четверо…

– Менше думай, Лео, – рубонув Сьома. – Де ти ще купиш спальник за два євро?

– Але ж він нам не потрібен… – кволо опирався українець.

– Бери!

Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, що стягували горловини чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.

Всю дорогу додому Левко думав про те, на хріна їм здався п’ятий спальник…

XIV

У четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі купили квитки.

Дешевих з однією пересадкою не виявилось. Довелося викопувати найкращі варіанти серед перельотів з двома пересадками. Найдешевшим виявився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Airways» і «LAN Peru»: Стокгольм – Лондон – Маямі – Ліма. Назад у зворотному порядку: Ліма – Маямі – Лондон – Стокгольм. Коштувало це задоволення тисячу двісті шістдесят американських доларів.

Виліт запланували на 24 липня (відправлення з аеропорту Арланда о 7:35, прибуття в кінцевий пункт – Ліму – о 5:40 ранку наступного дня, 25 липня). Весь переліт, враховуючи час на пересадки, займе трохи більше ніж двадцять дев’ять годин.

Насамкінець Левко і Семен докупили чотири квитки на літак з Ліми до Куско, що потягнуло ще на триста сімнадцять доларів.

…Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самі. Один візьмуть Лео з Семеном, інший – Ґрем і Ян. По тому замовили через Інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin GPSmap 78s» (пристрій з доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладенням). «Garmin» дозволяв записувати двісті треків, фіксувати в пам’яті координати двох тисяч точок, мав вбудований цифровий компас і альтиметр, не тонув у воді і, найголовніше, – живився від літієвих АА-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постійної підзарядки, яку в джунглях, звісно, не зробиш.

Покінчивши з квитками, українець із росіянином взялися за детальне опрацювання маршруту. План був такий: після прильоту в Ліму вони зразу вирушають у Куско, де пробудуть два-три дні, щоб акліматизуватись і подивитись на Саксайуаман та інші інкські руїни, після чого автобусом добираються до містечка Пуерто-Мальдонадо, де лишаються на день, щоб докупити все необхідне для походу й орендувати човен з провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, розташована скеля Голова Папуги (таким чином, більшу частину шляху пропливуть на човні). Далі їм залишиться діяти за інструкціями старого художника і довідатись, куди вони заведуть.

Уважно продивившись карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурхнув ліктем Сьому:

– Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із маршрутом.

Семен невдоволено підняв праву брову (як це так: хтось помічає щось таке, чого не помітив він?).

– Кажи.

– До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному човні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо…