Твердиня - Кидрук Максим Иванович 10 стр.

Але Семен не міг відповісти. Він повзав по підлозі, навперемінки корчачись від сміху та охкаючи від спалахів болю в шиї і плечі. Левко сердито відкинув книжку і заторочив:

– Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розкритими вікнами.

– Ага.

– Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б прикривай його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку і чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так – попискує про допомогу. Заходжу і бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як той жук у Кафки, і пихтить, аж слина з рота пре. Скрутило його – злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, поки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

– До чого тут тазик? І чого ти голий?

– Не перебивай мене! – цвіркнув Левко. – Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього. – Останні слова прозвучали пафосно і не пасували до картинки, яку бачили перед собою Ґрем із Яном. Гості посміхнулися. – Коротше, виявилось, що в Сема є «Фастум гель». Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я…

Цієї миті Сьома зареготав як ненормальний. Лео спалахнув.

– Щоб ти здох, скотина! – прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, але ні на сантиметр не висуваючись із тазика, і тут же погамував себе: – І я погодився.

– Натер?

– Натер.

– Потім що?

– Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, включив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою – тою, що натирав, – за звичкою… почухав «помідорку».

– Яку «помідорку»? – не втямив мулат.

Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, опустившись на підлогу поряд із Семеном.

– Ліву.

Ґрем прискіпливо подивився на тазик:

– І що? – Він усе ще не в’їжджав у тему.

Левко шумно видихнув і нахмурився. Зморщився так, що складки аж на ніс полізли.

– Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фастум гель» і як він діє?

– Е… в загальних рисах. – Американець затих. І тут до нього почало доходити: – О, фак… – Кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися – він уже ледве стримував сміх. – О, б-а-адді, ти… тією самою рукою?

– Та-а-ак.

– Чому ти не помив її?

У відповідь Левко загорлав що було сили:

– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

– Ха-ха-ха! – Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьоми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

– Перших п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу жарило так, що, думав, очі полопають…

– А ви уявіть мене. – Семен дореготався до сліз. – Лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки клигаю до вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» – і побіг назад у ванну.

Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:

– І довго ти так сидиш?

– Та десь із годину. Трохи менше…

Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:

– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу і буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.

– Обмотай «помідорки» вогким рушником, – порадив чех. – Ефект той самий буде.

– Так і зроблю.

Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.

– З чого почнемо? – розчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

– «Bud», – випалив чех.

– «Bud», – луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.

– Мені «Paulaner»!

– О’кей, баддіс, замовлення прийнято. – Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі – планування.

XI

– Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, – почав Сьома. – Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.

– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію. – Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…

– …і там скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. – Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

– Пф-ф… – фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були проблемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан – помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

– Почекайте. – Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант. – Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

– Ти гадаєш, це Паїтіті існує? – Мулат із недовірою покосився на Семена.

– Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, – ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водночас – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

– Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, – лише легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьому листку. – Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. – Продовжувати?

Він обвів Левка, Ґрема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, в реальних умовах раптом переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

– Так, – коротко відказав Ґрем.

– Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

– У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різними оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свободу. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки потяглися каравани індіанців, навантажених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота відразу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.

– Що сталося з Атауальпою? – поцікавився Ґрем.

– Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауальпи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але… нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби.

– Паїтіті? – встряв Левко.

– Можливо. – Сьома знизав плечима. – А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:

– Ти відключив відображення доріг та об’єктів?

– Ні, – заперечив Сьома.

– Тоді що це? – Мулат тицьнув пальцем на екран.

– Мадре-де-Діос.

Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.

Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

– Це ще не все, – вів далі Сьома. – Я ввів координати, які дав Ґуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика притока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. – Ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера: одне на півночі, друге – на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґуннаром на карті.

– Не може бути! – Левко витягував шию так, що ледь не впав з лави. – Озера! – Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

– Ні. – Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав брову. Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйомку. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Проґресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.