Твердиня - Кидрук Максим Иванович 14 стр.

Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.

«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».

Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини. Ґрем, як і більшість його сусідів, дверей не зачиняв.

– Ґреме, це я, Лео!

Тиша.

– Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з невеликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кімнати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.

– Ґреме? – Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пускав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він… Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

– Розтуди мою маму, – прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися – з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «Porsche». Ян був спітнілий, наче щойно зліз із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Перед ліжком валявся одяг. Яна і Ґрема.

– Ви… – витиснув Левко. – Як це? – І все. Відібрало мову.

Ґрем ковтнув слину, облизав губи і забубонів:

– Лео… Лео… чувак… ти не… це не… не те, що ти… ти не дивись… ми… ні-ні…

– О, так, – млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.

Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.

(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ванній, двері до якої були за спиною хлопця.)

– Вибачте, – зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квартири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити побачене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщався на Левка.

– Сьомо, що ти тут робиш?

– Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…

– Ти знав? – Українець обхопив голову руками. – Як давно?

– Та недавно. Практично вчора дізнався. – Вдивляючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема і Яна? – Я хотів тобі сказати, але не знав як…

Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

– Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу. – Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу. – Ти як, брате?

– Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подумати не міг. – Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над вухом Семена. – Вони були такі… зіпрілі. А ще у Яна – уявляєш? – на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… – Він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому напівперевареного тіста зі шлунка. – Боже, який кошмар, Сьомо.

– Поїхали додому, Лео. – І Семен повів шокованого товариша в напрямку станції.

XXIII

Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них у вагоні їхало троє шведських тинейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.

Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.

Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:

– Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?

Сьома подавив смішок.

– Ти гомофоб?

– Та нє. – Левко кумедно насупився. – Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?

– А що не так? – підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

– Як ти не розумієш, вони ж… вони… – Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.

– А може, вони й не педерасти… – обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

– Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! – Лео скривився. – Що це таке, якщо не педерастія?

– Ти справді це бачив?

– Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий, як квач. А ще – ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

– І ще знаєш що? – стишив голос українець, подаючись уперед.

– Що?

– Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

– Правда? – зобразив здивування Семен.

– Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер – через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

– Думаю, це було просто прикриття. – Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». – Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді… уф!

– Може, це сталося вперше і востаннє, – знизав плечима росіянин. – Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.

– Дай Боже. – Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «Näckrosen», наче прокинувся: – Якщо що, то я з тобою в наметі ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

– Гаразд. За це можеш не переживати. – Витягши з кишені кубик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.

Куско

XXIV

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалась зоря, з іншого боку – на заході – чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на неспокійному вітрі, сунув до землі.

Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів безпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і побудив товаришів.

– Ну що? – забуркотав Семен.

– Дивись.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’а». З ілюмінаторів відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кволому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шерехатий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників – навантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.

– Що це? – Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.

– Тихий океан, – прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмінатор. – Сідаємо.

Лайнер труснуло. Сьома несвідомо торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверхня насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився достатньо, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

– Який же він великий, – позіхнув українець, коли водяний обшир закрив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто – востаннє.

XXV

Рейс АА7268 прибув вчасно. Друзі поквапно залишили літак, пройшли паспортний контроль і почесали на стійку реєстрації трансферних пасажирів – отримувати посадочні квитанції на рейс LA2011 компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відлітав до Куско.

Менш ніж через півтори години, о 9:25, вони вже стояли в аеропорту високогірного Куско, очікуючи багаж. У зоні прильотів їх чекав Девід Ренцо, власник хостела, в якому хлопці вирішили зупинитися. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» і через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулась поміж глухих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового котеджу, який тулився до схилу гори. То був «Samay Wasi Youth» – заброньований ними хостел.

Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Ґрем схотів показати, який він герой, і після обіду вибрався до центру міста. Спроба завершилась фіаско: на першому ж підйомі американець видихався, назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля всіх, хто прибуває в Куско з низинної Ліми. Місто розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, перепад тиску спричиняє гірську хворобу і для адаптації іноді необхідно два-три дні. Сьома й Левко, знаючи про те, як гори ставляться до новачків, навмисне лишили два дні на акліматизацію перед тим, як полізти на Саксайуаман і їхати далі на схід.

У четвер 26 липня друзі нарешті спромоглися вибратись на обід у піцерію і погуляти центром Куско. Ввечері вони почувались достатньо добре, щоб наступного ранку податись на Саксайуаман та інші руїни, що кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни були по сусідству з «Samay Wasi Youth», відразу за північною околицею Куско. Попри ілюзорну близькість дістатися до Саксайуамана виявилось непросто. Споруда розташувалась на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище за центр Куско, і попри те, що на карті фортеця за малим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким і тривалим.

Гірська хвороба, до якої мандрівники встигли трохи адаптуватися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Низький тиск, розріджене повітря викручували їх на всі лади. Погана прохідність гірських стежок підливала масла у вогонь, висмоктуючи останні сили. Що п’ять хвилин хлопці і дівчина спинялися і присідали обабіч широких, подзьобаних часом сходів, що нескінченним полотном здіймалися до таємничих мурів. Кожен рух, найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавався гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Хоча Саксайуаман був вартий того. Наблизившись упритул, Сьома з Левком роздивлялись височенний мур, Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна збудована так, що між окремими брилами не можна просунути листок паперу. Все – як описував Ґуннар…

27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Саксайуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен бачили на фотографіях Ґуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).

Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.

XXVI

– Айк Мітчелл, – простягнув долоню високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

– Ґрем Келлі. – Мулат потиснув руку. – Ти звідки?

– Броктон, Массачусетс.

– Чикаго, – випереджаючи запитання, повідомив Ґрем.

– Круто, – кивнув Айк.

У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись. Ніч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з відкритої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.

Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге… Перед Левковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американці. Як і всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем – зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

Левко сидів відособлено.

– Це моя дівчина, Меґан. – Айк представив Ґрему худюще плоскогруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: – А це мої друзяки Ленс та Едді. – На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.

– Здоров, чуваки! – підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить супутницю.

– Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. – Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміжній залі і нерозбірливо доказав: – Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.

– Привіт, Сатомі! – гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.

– Привіт, хлопці! – з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.

У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих VHS-відеокасет, доступних у хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підлозі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох – Ян Фідлер – писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржившись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.

– Чим займаєшся? – поцікавився Ґрем у Айка.

Левко несамохіть слухав розмову.

Айк кілька разів знизав плечима.

– Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ, навіть за перший курс заплатив, але воно мені… – Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. – Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку дома не був.

– Ти не схотів до МІТ? – Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.

– Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера», але старий все одно впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? – Айк сьорбнув чаю. – Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів.

– Патентів на що?

– На ліки. «Bextra». Чув таке?

– Ні.

– Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інакше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?