– Розумію… – протягнув Ґрем. – А зараз із бабками як?
– Надсилають. – Айк самовдоволено хмикнув. – Куди вони дінуться? Це ж предки.
Левко заскреготів зубами сильніше.
– Щастить тобі, – зморщив лоба мулат.
– А в тебе що?
– Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, але на життя вистачає.
– Геморою менше, – вставив ремарку Айк.
– Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський технологічний інститут у Швеції.
– А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?
– Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.
– І? – очікувально вигнув брову Айк.
Тепер уже Ґрем розвів руками.
– І грошей мені більше не дають, – зітхнув.
– За що ж ти живеш? – здивувалася Меґан.
– Викладаю англійську.
Дівчина хіхікнула:
– Добре бути американцем.
– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.
– Я все чую! – Вона вліпила хлопцю потиличника.
Айк втиснув шию і засміявся.
– Божественні! – прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс загикали). – Але японки кращі. – Мулат покосився на Сатомі.
Сатомі зашарілася.
– Де Нейт? – нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.
– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди по пійло.
– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком перезирнулися.
– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптувались.
– І ти не знаєш Нейта, – прищурившись, доказала чорноока американка. – Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.
– Він завжди скажений, – пробасив з-за її спини Ленс.
Решта відповіли одностайним реготом.
Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.
Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкреслювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна – раз, тепла – два. Все решта не має значення.
Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.
– А це хто? – Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.
– Що? – не розчув Айк.
– Вони з вами?
Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею:
– Кануки.
– А-а. – Ґрем багатозначно посміхнувся.
– Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу-Пікчу.
Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кануків було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.
Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення.
Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двометрового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик від картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром трохи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.
– Калебе, я думав, ти глузував! – гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.
– Ха-ха! Він крейзі! – сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, нащадок мігрантів з Індії.
– Ви ще мені подякуєте, – незворушно гудів здоров’як.
Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя – кругле, плечі – вузькі, руки – без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.
– Що там? Що то таке? – Не всі з гурту розуміли, над чим потішаються їх приятелі.
– Ось. – Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставив його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: – Газовий балончик проти ведмедів.
– Га-га-га-га-га! – розреготалась уся зала.
– Ти приволік його з Канади? – знову кучерявий.
– В Андах немає ведмедів, Калебе, – гримнув через стіл Айк Мітчелл.
– Зате є пуми, – ображено прогундосив здоровань.
Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводились, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхувались до ковпачка, – проте сміх поволі затихав, і збудження влягалось. Інцидент так би й завершився, якби цієї миті у кімнату не ввалився «скажений» Нейт.
– Ола, аміґос! Комо естас? – У правій руці він стискав коричневий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині була літрова пляшка. Мабуть, віскі. Або щось інше, що горить.
– Друзяко! – в один голос викрикнули Едді з Ленсом. – Ми вже зачекались!
Нейт був яскравим блондином із закаляним веснянками гостроносим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.
– Щось роздобув? – спитав Айк.
– Тс-с… – Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: – А то! – І під столом передав пляшку Айку. В «Samay Wasi» заборонялося приносити і розпивати щось «важче» за пиво.
– Айку, любий, тільки не треба, як учора, – невдоволено муркнула Меґан.
– А що було вчора? – зобразив дурника американець. Узяв пакет, поставивши його на стілець собі між ноги. З обгортки виткнулось горлечко, і Левко по пляшці впізнав віскі «Jameson».
На лихо, саме в цю мить противедмежий спрей опинився біля веснянкуватого Нейта.
– Що за штука? – Хлопець потягнувся за балончиком.
– Газовий балончик проти ведмедів, – повідомив Едді.
– You’ve got to be kiddin’ me!
– Я тобі серйозно кажу, – замахав Едді.
Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступної секунди в його очах заграв шалапутний полиск.
– Чий це? – Веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от вибухне.
– Мій, – потупившися, сказав Калеб.
– Будь обережний, не сплутай зранку з дезодорантом.
Дружній вибух реготу.
– А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, – підхопила нову хвилю Меґан.
– Ха-ха-ха!
– Ото комусь буде сюрприз! – хтось із канадців.
– А тебе ведмежа морда не насторожує? – Нейт труснув балончиком.
– Тоді треба замалювати етикетку, – Меґан.
– Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.
Меґан показала Нейту язик:
– Я не користуюсь лаком для волосся у подорожах, телепню.
Несподівано до розмови підключився один з товаришів Калеба. Покрутивши в руках рештки упаковки, він надибав цінник:
– Калебе, ти заплатив за цей лайномет тридцять п’ять баксів? Бодай тебе розірвало, друже!
– А що? – буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повернулося. Зрештою, він не зробив нічого ганебного – надмірна обережність ніколи нікому не заважала. Проте вдіяти нічого не міг. Не його вина, що галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання. В іншій ситуації ніхто не звернув би уваги на його балончик.
– Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя – ефект був би той самий! – набирав обертів Нейт. – Ще й на пральному порошку зекономив би.
– Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, – пробасив Ленс.
Новий, ще більший спалах реготу. Едді з Айком не могли заспокоїтися цілу хвилину. Ґрем реготав з усіма.
– Маєш рацію. – Веснянкуватий кумедно зімітував голос Калеба: – Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.
Пропорційно з жалем до Калеба росла Левкова ненависть до Нейта. Нейт був з тих, про кого ірландці говорять: «Деякі люди живі лише тому, що пристрелити їх протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Ґрема, дівчина проказала:
– Він такий милий.
О, так! Звісно! Десь у Габоні серед орангутангів Нейт був би першим хлопцем на селі.
– Давайте його випробуємо! – несподівано викрикнув веснянкуватий, по-бойовому махнувши балончиком над головою.
– Не треба! – сполохано підхопився Калеб. – Віддай мені.
– Не дрейф, канадцю, я не буду випускати все – лишу й тобі на разок пальнути по клишоногих.
– Ги-ги! – Інші кануки, замість підтримати співвітчизника, приєдналися до глуму.
– Це може бути н-небезпечно. – Калеб почав заїкатися. – Д-дай сюди.
Нейт відсмикнув руку.
– Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.
– Я К-калеб, а не К-кайл. – Здоровань почервонів від злості… і від сорому. Він був не готовий до надмірної уваги з боку сторонніх.
– От уяви, – веснянкуватий пропустив зауваження, – швендяєш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його-маму цілий грізлі і репетує на тебе, а ти такий – хопа! – чувак, йди гуляй, у мене bear spray, і дістаєш свою прискавку. – З Нейта міг вийти чудовий стенд-ап-комік: народ, пирхаючи, сповзав під стола. – Направляєш її на ведмедя, і тут – клац! клац! – а воно не стріляє. І що тоді, друже? – Американець скорчив скорботну міну. – Гівнобаласт у штанцях буде найменшою твоєю проблемою на той момент.
Сміх, сміх, сміх. Тільки Калеб, мов гора, мовчки стримів з іншого боку стола. Нейт глумливо правив далі:
– А так я все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балончик справний. Натисну один разок, і все – зразу поверну твою смертоносну зброю. Не парся!
Левко напружився – Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один захвилювався: кілька дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти й носики. Вони не усвідомлювали, що такою реакцією тільки розпалюють веснянкуватого американця.
Широко посміхаючись, Нейт запхав балончик за пояс джинсів і відступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.
– Едді, ану зроби нам грізлі, – змахнув рукою американець.
– Едді, не треба, – промовив хтось.
«Зупиніть його! – загорлав Левко (правда, лише подумки). – Він же напідпитку».
Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу і перейшов у протилежний куток кімнати, тримаючись на безпечній віддалі від Нейта. Між хлопцями пролягло сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до рецепції, Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців, що сиділи за комп’ютерами.
Калеб зробив останню спробу:
– Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.
Оте «юначе» тільки насмішило інших. Веснянкуватий різко повернувся, виставивши ліву руку вперед, а праву, неначе стрілець із епохи Дикого Заходу, поклавши на запхнутий за пояс балончик:
– Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!
І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; кілька чоловік, що сиділи поряд нього, похапцем перемістились на інший бік стола – подалі від зони обстрілу.
Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ведмедя. Махаючи руками і розхитуючись на напівзігнутих ногах, хлопець смішно, по-дитячому заричав:
– В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!
– Oh my gosh, – награно зойкнув Нейт, – подивіться, який страшний грізлі.
Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив з-за пояса балончик і витягнув руку в напрямку «грізлі» (після цього Едді й балончик усе ще розділяло шість з лишком метрів)…
Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він просто хотів жартівливо продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурдним і абсолютно нешкідливим засобом, який у реальних умовах нізащо не зупинить ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну). Дійсно, що може вдіяти спрей-балончик завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посміються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення – витягувати грошву з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.
– А зараз він мене атакує, – фальцетом проспівав американець (Едді випростався, замахав «лапами» і загрозливо загудів «У-У-У-У!», втім, ні на сантиметр не підсунувшись до веснянкуватого). – І я…
І Нейт несильно натиснув на кнопку.
Пш-с-с-с!
Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявився з біса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподівалися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Вона витягнулась метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула точно в обличчя Едді. Едді, навіть не пискнувши, розпластався на підлозі.
На секунду в залі встановилася тиша.
«Твою маму», – подумав Левко.
– Упс… – першим порушив мовчанку Нейт і… заливисто розреготався.
Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотистого гоготання. Народ гудів, плескав одне одного, корчився, тримаючися за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину – активної речовини противедмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, усередині ніздрів, в’їдаючись в очі.
– Ти це бачив?! – горлав Айк на вухо Ґрему. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.
– Fuckin’ hell! Як із брандспойта! – давлячись сміхом, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно чесатися.
– Повідчиняйте вікна, придурки, – бухикаючи, попросила Сатомі.
Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?
– Агов! – Українець підвівся. – Ви осліпли? Він лежить непритомний.
У залі стало тихо (якщо не брати до уваги приглушеного покашлювання, що зринало то тут, то там). Погляди прикипіли до Едді. Хлопець справді не рухався і, здавалося, не дихав.
– Едді? – покликала Меґан.
Без відповіді.
– Ти його завалив! – спробував пожартувати Ленс, та цього разу ніхто не засміявся.
– Він нас розігрує, – несміливо припустив хтось із канадців. – Правда? – Запитання адресувалось Нейту, але веснянкуватий мовчав, спідлоба зиркаючи на лежачого приятеля.
Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного і… відсахнувся. Довелося потрусити головою, щоб переконатися, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, губи повивертало, а шия стала чи не вдвічі товщою. Колір шкіри набув землистого відтінку. Едді змахував на потопельника, який тиждень пролежав у воді.
– Що з ним? – промовив Левко і похлинувся. В горлі запекло, а повіки засмикались, марно намагаючися захистити очі від пекучого болю.
Ліворуч від українця, затуляючи носа футболкою, стояв Ян.
– Він спухає, – сказав чех.
– О Боже, ні! – десь позаду скрикнула Меґан.
– Це все він! – заверещав Нейт, тицяючи на Калеба. – Я не знаю, що він підсунув мені! Я не винен!
Левко безпорадно кліпав, волога мла застилала погляд. Він дивився на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що з американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця і коротко наказав:
– Лео, бігом по Сьому.