– Вилітаю з Борисполя післязавтра рано-вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.
– Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті?
– В Арланді.
– Зустріти тебе?
Та частина Семенових рук, яку захопила вбудована камера на його нетбуці «HP Mini 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків раз по раз долинало приглушене клацання. Зрідка, вилучаючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було видно, з чого Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Рубика. Семен мав унікальні мізки: знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську і трохи українську), міг множити в голові чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, з блискавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише ті параметри, що були справді важливими, і знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Син талановитого математика, Сьома обожнював вовтузитися з різними ребусами, математичними загадками, 3D-головоломками, завданнями, що розвивають логічне мислення, а особливо полюбляв задачі, котрі стосуються шифрування та дешифрування інформації. Криптографія була Семеновою слабкістю. Ще зі школи хлопець почав тренувати мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали годину без роботи, Сьома в буквальному розумінні випадав із життя, занурюючись у депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитись на зорі – розкручений до немислимих обертів мозок мусив безперервно довбтись над якоюсь задачею (нехай і у «фоновому» режимі). Одним зі способів підтримання синаптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен складав його всюди, де міг (чи, точніше, всюди, де не було можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю): їдучи в метро, слухаючи музику, передивляючись фільми і навіть – розмовляючи (як зараз) з друзями.
– На фіга? – відмовився Левко. – Доберусь до міста на експресі.
– Ну дивись.
– Як там Бенгт?
Бенгт Ецтлер – це старий архітектор, на віллі якого Сьома і Лео винаймали кімнати. Чоловік жив на самоті у старому двоповерховому особняку в Споньї. Після смерті дружини почав здавати другий поверх вілли (великий передпокій, маленьку кухню, ванну і дві спальні) – не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна побалакати. Протягом першого року магістратури Лео і Семен жили у студмістечку в районі Шиста; під час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, і декілька будинків довелося знести. Згідно із законом підлості, серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у SSSB не було, друзі мусили шукати житло у «приватників». Вийшло навіть на краще: платячи за спальні, хлопці фактично отримували у своє розпорядження весь другий поверх вілли.
– Наш старий? Каже, що теж засумував за тобою. Збирається на тому тижні поїхати до сина в Італію.
– Влаштуємо вечірку? – Левко підморгнув, кутики губ поповзли вгору.
– Вже розсилаю запрошення. – Сьома казав правду. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенгта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі влаштовували ледь не щотижня. – Слухай, – Сьома враз зробився серйозним, – ми з Яном учора розмовляли стосовно літньої подорожі.
– Ну?
Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою щелепою, так, наче перекочував між зубами камінчик, і залпом випалив:
– З нами хоче їхати Ґрем.
Реакція Левка була передбачуваною:
– Старий, ну що за діла? Ми так не домовлялись! Ми ж не збираємося тягти за собою в Мексику, Кенію чи куди там ми попремось, пів-Стокгольма, правда? Чому б нам не взяти з собою Янового дядька? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Прекрасна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначилися, куди їдемо, а нас уже четверо. Як так далі піде, то до часу вильоту нам доведеться засновувати туристичну компанію.
Хлопець говорив і сам розумів, що каже дурниці. Проблема була не в збільшенні гурту (з цим якраз усе гаразд – що більша компанія, то дешевшою й цікавішою виходить подорож), проблема чаїлась у складних стосунках двох непоступливих самців – Ґрема Келлі і Левка Бартоша. І ще Лео передбачав, що Сьома і Ян висловляться за приєднання Ґрема, а значить, якщо американець не передумає, доведеться поступитись і вони подорожуватимуть учотирьох.
Українець пригадав свою першу зустріч із молодшим на рік мулатом.
Жилавий широкоплечий мулат Ґрем Келлі, син доктора психології Джерома Келлі і чорношкірої топ-моделі Мелані Шанклін, якщо й не був плейбоєм у буквальному сенсі цього слова, то принаймні робив усе, щоб про нього так думали (правда, надаючи перевагу терміну метросексуал). Зростаючи в багатій сім’ї (і будучи єдиною дитиною), хлопець сприймав світ як місце, де все, що не робиться, робиться для нього. Ґрем переїхав з Чикаго, штат Іллінойс, до Стокгольма у 2009-му, де вступив у Королівський технологічний інститут на відділення медичної інженерії (Division of Medical Engineering), організоване спільно з Каролінським інститутом і Університетом Сьодерторнс. Із собою він привіз типово американську любов до показного життя, тлустого кімнатного павука-птахоїда по кличці Джорджі (скорочене від Джордж Буш-молодший) і презентоване Джеромом Келлі на двадцятиріччя спортивне купе «Porsche Cayman» (чия доставка на поромі обійшлась у суму, достатню для купівлі седану «Hundai Accent»). Тато Ґрема (співвласник солідної консалтингової фірми в Чикаго) свідомо відправив сина подалі від дому, щоби той набрався розуму, навчився самостійно приймати рішення і відповідати за них. Джером Келлі, можна сказати, досяг, чого хотів. Одного дня (навчившися приймати рішення) після п’ятої марної спроби захистити практичну роботу з молекулярної хімії Ґрем виматюкав професора Стефана Йоханссона, завершивши кар’єру медичного інженера. Як виявилося, Джером Келлі, який до цього епізоду справно оплачував рахунки сина за навчання й проживання у Швеції, мав чіткі принципи в житті і – що більш важливо – мав яйця. Ігноруючи охкання місіс Келлі, батько Ґрема перестав надсилати йому гроші. Ґрем (навчившися відповідати за прийняті рішення) образився, перестав спілкуватися з батьками, навідріз відмовився вертатись в університет, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він встиг обзавестися друзями і закохатися у шведок. Взимку 2011-го, перейшовши на вільні хліби, мулат почав займатися тим, чим займаються всі американці за кордоном, коли у них виникають проблеми з грішми, – викладати англійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів із Ефіопії, Туреччини й Афганістану.
До інциденту з професором Йоханссоном Ґрем знімав велику трикімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з батьком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат винайняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Cayman» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком. Проте Ґрем не скаржився. Він був американцем (що, як показала практика, магічно діє не лише на дівчат зі Східної Європи, а й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (трохи подряпаний і два роки без ТО – та це лиш додавало йому шарму) і навіть без батька заробляв достатньо, щоб вдовольняти свої забаганки.
Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на вечірці, організованій мулатом з приводу переїзду на нову квартиру в район Берґшамра. Запрошених було забагато для квартирки, що складалася з передпокою, маленької кухні і просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх.
Компанія була напрочуд різношерстою: колишні одногрупники Ґрема, його дівчина і її подруги, Сьома, Лео, Ян і народ із їхнього департаменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.
Сьому, Левка і чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні з часу переїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомились через мережу «CouchSurfing» за півроку до приїзду мулата у Швецію.
Українець пригадував, як побачив американця, одягнутого в дизайнерську футболку з британським прапором і банальним написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?», стильних джинсах, що підкреслювали, але не обтягували міцні ноги, з татуюванням на правому біцепсі, яке заповзало на плече, ховаючися під рукавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи вибритою потилицею і лискучою, ледь не жіночою шкірою кавового кольору. В переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Ґрем сяяв, немов чорна перлина в магазині, де продають зроблену вручну біжутерію.
Левко підійшов до столика з напоями і взяв келих із джин-тоніком. Незважаючи на те що після переїзду Ґрем іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафаелі – мулат не соромився показувати, які жінки йому подобаються, – а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 × 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі вертольота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шматок чистого неба і – в нижній частині – різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.
Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:
– Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?
Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома і Ян.
– Мабуть, це через вертоліт, – знизав плечима росіянин. – Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?
«Ага, – випнув нижню губу Левко, – якби вмів…»
У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers» вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL завбільшки з кредитну картку і водив ним під час розповіді перед очима слухачів.
– …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, позбавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга – чорт забирай, ми падаємо! – Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.
– Як довго ти вчився? – спитав хтось.
– Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.
Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, – подумав хлопець, – перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… – Він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, – …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.
– А я можу срати цементом, – голосно й англійською проказав Левко.
– Що ти сказав? – Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґрема, але брова підозріло вигнулась.
– Згадав анекдот про Чака Норріса.
– ?
Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця):
– Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.
Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг господаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.
Попри все Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і, як наслідок, лишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину… коротше, Ґрем Келлі не витримав.
– Ти хто? – виплюнув він.
Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Сатомі просвердлила його осудливим поглядом.
– Це Лео, мій товариш із України, – замість нього відповів Ян. – Давно хотів вас позна…
– Слухай мене, Лео. – Ґрем підняв підборіддя. – Ти просто лузер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язиком. А я – американець із «Porsche» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.
Запала мертва тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув», і він, безперечно, був неправий, але Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.
– Це брудно, чувак, – проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима і потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.
Сьома отямився першим.
– Нам тре’ провітритись. – І потягнув Левка на кухню. – Що на тебе найшло?
Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, викликана інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.
Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Публічно простягнувши українцю руку, мулат посміхнувся:
– Вибач, бадді, я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я фаталіст і вірю, що коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюсь не залишати за собою таких людей. – Рука висіла в повітрі.
Левко розумів, що ці слова проказані більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи вибачився б, швидше за все, він не згадав би про «лузера з країни третього світу». Проте українець не бажав розкручувати конфлікт. Він осягав: якщо не простягне руку назустріч, то перебере вину за інцидент на себе.
Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широку, але гладку, наче атлас, долоню американця.
Секунд п’ять хлопці стояли мовчки, зазираючи один одному у вічі, і українець втямив, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє примирення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.
– Ти й гелікоптером умієш керувати? – Лео кивнув у бік фотографії на столі.
Сатомі стояла неподалік, із невимовним захватом пожираючи мулата очима. Левка пересмикнуло, він несамохіть стиснув долоню американця сильніше.
– Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, але згодом батько переконав мене.
– Круто… – прохрипів українець.
У той момент Левко здивувався б, якби дізнався, що менш ніж за два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться до чотирьох – американець стане повноправним її членом.