Твердиня - Кидрук Максим Иванович 6 стр.

Повноцінне примирення почалось у неділю, 6 лютого 2011 року, в спортивному барі на Гамла-стані. Сьома, Лео і Ян вибралися випити пива. Ян перестрів Ґрема і привів його в паб (від чого українець, певна річ, був не в захваті).

Того вечора по TV10 показували XLV «Super Bowl», головну спортивну подію на Американському континенті. Чемпіон АФК «Pittsburgh Steelers» грав проти кращої команди НФК «Green Bay Packers». Гра відбувалась на «Cowboys Stadium» в Арлінгтоні, штат Техас. Левко з цікавістю спостерігав за матчем (майже не слухаючи, про що говорять Ян і Семен) – не тільки тому, що Джонік чотири роки тому підсадив його на американський футбол, а й через те, що до фіналу пробилась улюблена команда його колишнього командира – «Green Bay Packers» – «Ґрінбейські пакувальники», єдина некомерційна серед команд НФЛ.

Коли наприкінці першої чверті «Пакувальники» здійснили блискуче перехоплення і заклепали другий точдаун, довівши рахунок до 0-14, Левко не стримався і зааплодував. Ґрем вражено покосився на українця:

– Ти тямиш в американському футболі?

– Так, мій товариш жив у Штатах і підсадив мене на НФЛ.

– Респект.

– Я не просто тямлю, янкі, «Пакувальники» – моя улюблена команда.

– Ти жартуєш! – Чорні мигдалеподібні очі мулата округлились.

– Анітрохи.

– Я теж за них вболіваю!

– Ти ж ніби з Чикаго, нє?

– Ну, по-перше, «Chicago Bears», як ти помітив, не дійшли до фіналу, а по-друге, я народився в Ґрін-бей.

Під кінець другої чверті, коли «Пакувальники» вели з рахунком 3-21, Ґрем і Левко на повну смакували матчем, клянучи суддів, викрикуючи підказки форвардам і квотербеку і вгадуючи, з яким рахунком закінчиться гра. У третій та четвертій четвертях «Пітсбурзькі металісти» нарешті прокинулись і почали грати. Під кінець останньої чверті українець і американець пережили кілька неприємних хвилин, коли «Pittsburgh Steelers» скоротили відставання до 25–28, проте перед фінальним свистком Мейсон Кросбі, гравець «Пакувальників», заклепав польовий гол, закріпивши перевагу «Green Bay Packers». В результаті «Пакувальники» перемогли 25–31, учетверте в історії завоювавши «Super Bowl», головний трофей сезону.

Невдовзі з’ясувалося, що Ґрем є шанувальником професійного боксу і (що незвично для янкі) з повагою ставиться до українських важковаговиків Віталія і Володимира Кличків. Словом, крига скресла…

– І ще дещо…

Голос Сьоми, викривлений колонками комп’ютера, примусив Левка стрепенутись. Хлопець випірнув зі спогадів, повернувшись до реальності.

– Кажи.

Семен виклав руки перед собою, і Левко побачив затертий кубик Рубика. Деякі секції протерлись так, що було непросто розрізнити колір. Сьома тримав кубик таким чином, щоб, не піднімаючи очей, дивитись поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товариша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, але невідчепною звичкою, а ми ж не ображаємось на тих, хто, розмовляючи з нами, курить сигарету?

Кілька блискавичних рухів, і… всі кольори на місці. Сьома покрутив у руках повністю складену іграшку. Після того опустив руки і взявся хаотично перемішувати секції, щоб через хвилину знову почати складати кубик.

– Це з приводу Ґрема і… – Росіянин завагався. – І Сатомі.

Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию і щоки.

– А що у них? Вони почали зустрічатися?! Скажи мені!

– Та ні, чувак. Але Ґрем… він… ну… – Семен явно темнив.

– Сьома, не викаблучуйся! – Розпалившись, Лео подався до камери, писок зайняв увесь екран на нетбуці в Семена, і навіть попри погану якість зображення росіянин помітив, як розчервонілось обличчя товариша. – Викладай усе як є!

– Та нема чого викладати.

– Він запросив японку на побачення, так? Я вгадав?… Чувак, чого ти мовчиш?!

Побачивши реакцію товариша, Сьома вирішив дати задній хід і не розказувати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по-товариськи, але він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запустять ланцюжок подій, що призведе до бурі.

Нехай Лео приїжджає і сам розбирається.

Українець не вгавав:

– Якщо між ними щось є, я нікуди не поїду. Шуруйте собі самі з Яном і америкосом, я вмиваю руки. І я зараз не жартую, чувак!

Не розтуляючи губ, Семен прикусив язика. Він усвідомлював, що без Левка поїздка не відбудеться, розмову треба поспішно згортати, поки Левко не накрутив себе настільки, щоби втілити погрозу в життя.

– Не заводься. Нема чого розказувати. – Росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). – Просто… вертайся швидше і… не тупи.

– Гаразд. Яну привіт. – Левко нахмурився, показуючи, що бажає закінчити розмову.

– Передам. А ти – спи сухенький!

– Пішов ти.

– Хе-хе… До зустрічі!

– Давай, чувак!

Skype прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік – до наступного «Super Bowl», у якому «New York Giants» (НФК) виграли у «New England Patriots» (АФК) із рахунком 21–17. Наприкінці лютого 2012-го Ґрем порвав із Аннет, двадцятисемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався цілий рік, і… почав підкочувати «батарейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на магістратуру в КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочатку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче середнього зросту, з пласким круглим обличчям і розкосими очима, не худа, але далеко не з пишними формами – вона здавалась звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе: що в ній такого? Чому не може викинути її з голови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відірвати від Сатомі погляду. Його жбурляло в дрож від одного погляду на коротке, лиш трохи нижче вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову, він насолоджувався її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостерігаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною. Тоді Левко вперше відчув, як поміж ребрами спалахує полум’я ревнощів, – не він один бачив у Сатомі звабливу жінку. Під кінець дня хлопець зловив себе на тому, що намагається вгадати, якого кольору в неї трусики…

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко через невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витравило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно тупив. За півтора роки навчання в Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно і один раз – на льодовий каток. Дівчина погоджувалася, проте жодного разу справа не йшла далі проводжань до студентського кампусу. Приблизно через півроку, втомившися вимальовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтернативні варіанти.

III

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні і розправив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чистим, настільки прозірчастим, що здавалося відполірованим дзеркалом. Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, у ті дні, коли місто не заливає принесеним з Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар постояв цілу хвилину, прогріваючи зморшкувате обличчя після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо бути точним, просто жив – старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опиратися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно картинкам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі і починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похмурі чорні галереї з надр Твердині і через три-чотири години після того, як картину чи малюнок було завершено, добряче «накачавшись» шотландським віскі «Sir Edwards», чоловік заливав усе чорною фарбою, – чи то картаючися спогадами, чи то остерігаючися, що хтось побачить намальоване).

Порив зимного вітру із затоки примусив Ґуннара зіщулитись і мимоволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендована майстерня була розташована на вулиці Strandvägen, яка тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку і далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, навіть зважаючи на те, що ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °C.

Проте зима була позаду. За кілька годин (якщо не збіжаться, мов собаки, хмари) сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю з сирого, відкритого всім вітрам завулка на милу алею, ідеальне місце для прогулянок закоханих.

Ґуннар помалу рушив на захід уздовж набережної. Старий прямував до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, щоб купити яєць і овочів на сніданок. Їсти він не дуже хотів, а тому вирішив, зробивши покупки, пройтись вище по Бірґер Ярлсґатан і погуляти в парку Humlegården, поки його не заполонили матусі з візочками і тінейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар несподівано закляк. Стрендвеґен була чисто підметена, але на тротуарі біля бордюру він запримітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврові листки, що додають у супи та інші страви. Але в тому й проблема – помічені листочки лише скидались на лаврові, а насправді були чимось іншим, і Ґуннар здогадався про це з першого погляду.

Старий оглянув Стрендвеґен попереду себе, тоді зиркнув назад, але не помітив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під посивілих брів, підійшов до бордюру, схилився, спираючись рукою на коліно, і підняв листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши хвилю гарячої крові на обличчя.

Як він і думав, то були засушені листки коки, які жують для підтримання себе в тонусі корінні жителі перуанських Анд. Ґуннар подивився під ноги. Вночі накрапало, однак проти місця, де він стовбенів, сіріла прямокутна латка сухого асфальту. До самого ранку тут стояла машина, водій якої мав з собою листя перуанської коки…

Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів’яв, серце затріпотіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на десять градусів.

Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, прудко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом набережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.

– А що ти хотів? – надламаним голосом поцікавився він сам у себе.

Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістдесятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого старця з дряблою шиєю, олив’яними очима і тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий нишпорка з «The Guardian»… як там його?… Херлі?… Харлі?… Хадлі Фрімен… ось як… після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого раніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два – чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По-друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше – заховатися так, щоб тебе не вистежили, – потрібно вільно оперувати хоча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ділянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий просто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятуватися – відкупити у долі кілька додаткових років життя…

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами (замість одної ніжки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Йонатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Ґуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди альбом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, – чорну кулькову ручку, – заходився малювати.

Малюнок давався тяжко. Ґуннар малював смикано, ривками, розкачуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.

Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Ґуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акриловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягувати в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» – відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши листок із картою вчетверо, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухляду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.

По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючися, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirströms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замовив ленч.

«Я повинен комусь розповісти…» – думав він, жуючи машинально, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, покладену неподалік.

Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкірянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого вилізали пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у приміщення «Wirströms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив обведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігайлівки.

IV

Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.

Був п’ятничний вечір – «Wirströms» забитий по вінця, – і офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз у Мережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці; слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди…

У Яна Фідлера задзвенів мобільний.

– Алло, – підняв трубку чех.

– Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додому, – пролунало в динаміку.

Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину в півпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався – йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.