РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1.
Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара.
На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум'янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, — ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води.
Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка — і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.
— Ой, лишенько!— почувся переляканий дівочий зойк.
— Не бійся! Він не дістане!,— гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: — Геть у будку, Бровко! Ну!
Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.
Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.
“Жебрачка? Чи що?” — подумав Івась, а вголос спитав:
— Кого тобі, дівонько?
— Мені б хазяїна або хазяйку... Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, —тихо промовив несміливий голос.
— Ось воно що! — протягнув спроквола Івась. — Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється... А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?
— Ні.
— А чого ж тоді йдеш?
Дівчина потупилася, схлипнула.
— Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого...
Івасеві стало жалко її.
— Сирота?
— Напівсирота... Батько помер кілька літ тому.
— Кріпачка?
— Ні, Бог милував... Козачка я... Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити...
— Чого ж це ви так зубожіли?
— Довго розповідати... Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло,— полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку... Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному — трохи житечка, чи пшенички сіяли. На поденщину ходили — так і жили... А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк...
— Звідки ж сама?
— З Мацьківець.
— Як же тебе звати?
— Катрею... Катериною... А тебе?
— Івасем... Тобто — Іваном.
— Івась — гарне ім’я.
— Гарне... Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш — Івась та Івась: Івасю — те, Івасю — се, Івасю — туди, Івасю —сюди, —то й це гарне ім’я стане тобі немиле...
— То ти теж наймит?
— Та вже ж не хазяйський син,— і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.
— А я думала...
Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:
— Ходімо — покажу свої хороми! — і повернув до конюшні.
— А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити...
— Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, — сьогодні ж неділя. Повернеться — тоді й поговориш... А господиня лежить — слабує...
Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.
— Ось тут я мешкаю... Заходь — погрієшся!
Катря зайшла, роззирнулася довкола.
Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, — лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею — піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною — незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому — чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці.
— Роздягайся — грійся, — сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: — І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є — ото і все моє багатство... Їж, а я ще попораю волів.
Він причинив за собою дверцята, узяв вила, скинув з горища кілька навильників сіна та овсяної соломи — понакладав волам у ясла, потім приніс із льоху лантух буряків — дав жеребним кобилам і тільки після цього знову зайшов до свого убогого наймитського житла.
Катря сиділа на полу, біля лежанки, — грілася. Хліба на столі — ні крихти: з’їла весь. Після морозу та їжі її обличчя зарум’янилося, очі блищали. На шиї, відтіняючи білину шкіри, червонів тоненький разок дрібних коралів.
Тільки тепер, коли вона роздяглася і скинула з голови свою важку вовняну хустку, Івась зміг роздивитися її як слід. Дівчина була молода і добре одягнута — у вишивану сорочку, зелену оксамитову корсетку, барвисту плахту. На ногах, правда, замість чоботят сіріли грубі, неоковирні валянки, та Івась їх не помічав, а, глибоко вражений, прикипів до темних, опушених чорними віями очей.
Він остовпів з несподіванки. Боже, яка гарна! А вголос сказав:
— Ну, ти й вирядилася! Мовби не в найми, а на свято! Або на ярмарок!
Катря знизала плечима.
— Я ж не зразу буду ставати до баняків та свиней... А домовлюся спочатку.
— Ти сьогодні з дому?
— Вчора. Ночувала в Тернах у добрих людей.
— Чого ж це тобі так приспічило, що не в будень, а в неділю з’явилася?
Дівчина зітхнула.
— Відкладати вже було ніяк. У хаті ні буряка, ні зернини. Тому залишила хвору і голодну матір та сестричку — і сюди, шукати порятунку. Якщо не наймуся і не принесу додому хоч вузлик борошна чи хлібину, то помремо голодною смертю.
— Яке лихо! — вигукнув Івась. — Чим же я можу зарадити тобі?
У Катрі на очах заблищали сльози, плечі опустилися, важка зажура охмурила її чоло.
Тут грюкнули дверцята — і на порозі виросла кремезна чоловіча постать. У сивій смушевій шапці, добротному кожусі, підперезаному барвистим шерстяним поясом, у нових чоботях перед ними з’явився сам господар Семен Хуржик. Він, видно, не сподівався побачити у комірчині свого наймита незнайому дівчину, а тому раптово зупинився і втупився в неї пильним поглядом.
— Ти хто?
Катря підхопилася і, розгубившись, мовчала. Вона вже здогадалася, що перед нею сам господар. Їй на виручку поспішив Івась.
— Це Катря, мосьпане... З Мацьківець... Вона почула, що ви шукаєте наймичку, і прийшла...
Суворе Хуржикове обличчя трохи розпогодилося. Було воно голене, темне, мовби з нього ще не зійшла літня засмага. Над лобом, що брижився двома крупними поперечними зморшками, з-під шапки вибивалося густе чорне волосся, під гачкуватим носом — такі ж густі чорні вуса. Брови теж чорні і зламані. В молодості він, видно, був далеко не поганий парубок, тепер же літа додали його обличчю твердості й суворості, від чого у дівчини затремтіло серце.
— Отже, ти хочеш служити наймичкою? — він повів похмурим поглядом по її постаті, мовби прицінювався.
— Так, пане.
— Скільки ж тобі років?
— Вісімнадцять.
— Гм, заміж пора, а ти — в найми...
— Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті...
Хуржик помовчав, поплямкав губами.
— І що ж ти вмієш?
— Усе, що накажете, пане.
— Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати... Зумієш?
— Зумію, паночку, — зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти и в найми. — Безперечно, зумію.
— І все, що господиня скаже... Бо слабує вона...
— Усе робитиму, паночку.
— Гм, — Хуржик задумався. — А яку ж ти платню хочеш?
— Яку дасте, паночку... Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду — вже другий день у неї й рісочки не було в роті... Та й сестричка Настуся голодує...
Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато — життя матері, сестри та її власне життя.
— І все ж таки — яку платню хочеш?
— Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати... А я відроблю...
Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:
— Гм... Ти мені подобаєшся... Але ходімо до господині — хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш... А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це...
Катря від радощів сплеснула руками, залилася радісними слізьми і раптом бухнулась перед господарем на коліна.
— Дякую, паночку, дякую!.. Дякую, батеньку рідний!.. Хай Бог вас боронить від усього лихого!.. А бомагу — підпишу... Аякже!
2.
Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла за валом, поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині — кухня та комірчина для наймичок, на правій — світлиця та дві кімнати. Всі — з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбований підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: “Збудовано року Божого 1780-го”, тобто всього сім років тому.
Катря боязко зупинилися біля порога, не зважуючись стати на чисту фарбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.
— Іди!
Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.
— Як мати, Василю? — спитав його Хуржик. — Ти вже був у неї?
— Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.
— От і добре. А я привів нову наймичку, — і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. — Заходь, Катре!
Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:
— Сиди, Параско!
Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.
— Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка... Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство...
Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:
— Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, — хай залишається... Аби тільки тобі з Василем було... добре... спокійно... і легко...
Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.
— Заспокой її, Параско, — сказав тихо господар. — А ми підемо з Катрею, — їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий — короткий...
Івась ждав їх на подвір’ї.
Хуржик зупинився на ганку, нахмурив кошлаті брови.
— Ти ось що, Івасю, — набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків та кілька головок капусти на борщ... Це для Катриної матері... В сани запряжеш найкращих коней — Гнідого та Зірку, щоб пром’ялися трохи, а на зворотному шляху заїдеш у В’язівку на луг і набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати... Зрозумів?
— Зрозумів, мосьпане, — схилив голову Івась.
— Та не барися! Щоб до смерку повернулися!
— Та вже ж, мосьпане...
— Ну, збирайтеся!
Збирався Івась і справді недовго. Не знати чому, літав мов на крилах. У ящик саней наклав сіна, кинув рептух оброку для коней, з комори виніс не торбину, як казав господар, а добрячий міх борошна, сулію олії, а з льоху — лантух буряків та капусти. В торбину поклав дві хлібини, шматок сала та ще одну — собі та Катрі на обід. А до всього — додав вузлик солі. Прикрив усе це сіном, у передку прослав попону, в оплені вставив довгі дубові рожни, побіля них поклав рубель, вила, сокиру — і рушив з двору.
3.
День був сонячний, морозний. Дорога простяглася прямо на південь — понад Сулою, через Терни та В’язівок. Пухкі глибокі сніги, що випали недавно, сліпили очі. Застояні коні, раді, що вирвалися на волю, без батога і понукань шпарко мчали по вузькій, пробитій серед заметів дорозі.
Івась зав’язав віжки за рожен, дістав з торбини хліб та сало, покраяв на шматки, торкнув Катрю за плече.
— Їж! Дорога далека!
— А ти?
— І я.
Ще теплий, свіжоспечений хліб та мерзле сало так і танули в роті. Незчулися, як півхлібини не стало.
— Заморили черв’яка — тепер і їхати можна, — сказав Івась, зав’язуючи торбину.— Но, коники! Но-о!
Скрипів під полозками сніг, мелькали кінські ноги та довгі розвіяні хвости, свистів настояний на міцному морозі пекучий зустрічний вітерець. З Тернівської гори до воркітливого влітку, а тепер приметеного білим саваном Булатця злетіли, мов на крилах, і помчали прямо лугами, навпростець, до зеленого бору.
Там Івась натягнув віжки, зупинився, дав коням оберемок сіна.
— Злазь, Катре!— і, схопивши до рук сокиру, попрямував до купи бурелому.— Наберемо для матері дров!
Він розстебнув свитку, поплював на долоні і заходився біля сухої сосни, вивернутої з корінням. Працював без спочинку — аж лоб змокрів. Зате на санях швидко виросла чимала купа смолистих рубанців, які він туго прикрутив вірьовкою до полудрабків.
— Ну, от — не з порожніми руками прийдемо,— і вмостився в передку саней.— Буде чим протопити в хаті...
Катря сіла поруч, прикрила попоною коліна.
— Дякую, Івасю... Який ти хороший, їй-богу!.. Такого б мені брата!
Івась широко усміхнувся. Вйокнув на коней.
— А може б, чоловіка? Га? — І раптом лівою рукою обняв її за плечі і пригорнув до себе.
Дівчина запручалася, невеличкими кулачками замолотила його в груди і в спину — аж загуло. Але парубок притискував її все дужче.
— Пусти! Задушиш, ведмідь ти клишоногий! — крізь сльози заблагала Катря. — Мені ж боляче!
Івась розслабив руку. В ту ж мить дзвінкий ляпас огрів його по щоці — аж виляск пішов лісом. Це було так несподівано, що він мимоволі потягнув віжки. Сани зупинилися! І тут він відчув, як другий ляпас опік і другу щоку.
— Ти що — здуріла? Я ж пожартував!
— І я пожартувала!
— Тьху на тебе!
— На батька свого тьхукай!
— Ось ти яка!
— Яка?
— З перцем!
— А коли б без перцю, то вже б давно з’їли!
Вони сиділи поряд, обоє червоні, і не дивилися одне на одного. У Катрі на очах виступили сльози, які вона витирала кінчиком хустки, а Івась м’яв у руках ремінні віжки і, зніяковілий і сердитий, подумки чортихався. “Тьху! Хай йому чорт! І дала ж лиха година зачепити цю дурноверху! Думав — пожартую, як з дівчатами на вечорницях не раз жартував, а тут — облизня, впіймав! Та ще й пику натовкла, мов котові! Сором який!”