Він не знав, що казати, і торкнув віжки. Коні рушили, потім перейшли на рись. Замелькали засніжені сосни, темні дуби, білокорі берези. Дорога не петляла, а пролягла просікою рівна, мов струна, і вузька, що й не розминутися з зустрічною підводою. Але зустрічних підвід не траплялося, і Івась, щоб якось розвіяти сором, що двома рум’янцями цвів на обвітреному обличчі, високо заніс над кіньми замашного батога і люто розмахував ним. Не хльоскав, не бив, а тільки розмахував, та коні і без того летіли бистрокрилими птахами і скоро винесли їх із лісу, а потім непомітно перемайнули через поле.
Мацьківці!
Село розкинулося на рівному березі Сули, під крутою горою. Невеличкі глиняні хатини-мазанки несміливо визирали з-під снігу, що чудернацькими кучугурами - заметами наліг на очеретяні дахи. Подекуди з лозових, обмазаних жовтою глиною димарів звивалися сизі димки. Десь далі, аж під лісом, що наступав на село з гори, валували собаки.
— Куди їхати?— запитав Івась, не повертаючи голови.
— Ось так — прямо, а там я покажу — у вуличку до річки,—теж не дивлячись на нього, відповіла Катря.
Хата стояла на горбі, над Сулою. Біля хати — хлів, клуня, саж. Далі, понад берегом, простягнувся город, обнесений потемнілими від негоди воринами. Обійстя непогане, але якесь нежиле, запустіле. Ніхто не розчистив тут снігу, не чути реву скотини в хліві чи свинячого рохкання в сажі. Де була дривітня — теж пусто. Лише стоїть одиноко широкий пеньок, на якому, видно, колись рубали хмиз. Всюди по обійстю — снігова пустеля, лише від хати тягнеться одинокий слід — на вулицю.
Катря миттю спурхнула з саней, кинулася до дверей — прожогом. Івась зав’язав віжки за стовп і поспішив за нею.
По хаті ходив мороз. Крізь замерзлі шибки ледве пробивалося скупе сонячне світло. З-за груби чулося Катрине ридання, і Івась заглянув туди, думаючи, що трапилося найгірше.
Та мати була жива, — лежала, вкрившись усім, чим мала, — ряднами, свитками, кожухами. Зігрівалася лише власним теплом. А Катря крізь сльози приказувала:
— Голубонько моя сива, як же ти пережила ці два дні! Як же ти настраждалася туга, матінко моя мила! А де ж Настуня?
— Пішла на село,— може, хто-небудь їсти дасть.
Івась розумів, що передусім потрібно вдихнути в цю пустку живий теплий дух, і похвалив себе за те, що здогадався захопити з лісу хуру дров. Він швидко вніс оберемок сухого суччя, наклав у піч і в грубу, викресав вогню, розпалив смолисту лучину — і за якихось кілька хвилин у хаті весело загоготів золотистий вогонь. Здається, відразу потеплішало, хоча, звичайно, до справжнього тепла було ще далеко. Потім приніс припаси, що набрав у Хуржиковій коморі, — хліб, сало, сіль, борошно, олію, капусту, буряки, і сказав Катрі, щоб готувала обід. Коням дав сіна та оброку, а після цього перерубав дрова, склав їх у сінях, щоб не привалило снігом, витягнув з криниці води для коней, поставив їх у хлів, накрив попонами і тільки після того, добре напрацювавшись, знову зайшов до хати.
Тепер тут було тепло: груба і піч аж пашіли. У печі, при вогні, що вже пригасав, булькала у горщику запашна, засмажена олією затірка. На столі лежав накраяний дрібними скибками хліб. На лаві, край столу, сиділа Катрина мати. Це була худа, зблякла від голоду, холоду та хвороби жінка, що мерзлякувато куталася в свитину. А Катря тим часом ставила на стіл миски, клала дерев’яні ложки. Вийнявши з печі горщика, насипала затірки.
— Ось і обід готовий — сідаймо,— сказала тихо, все ще не піднімаючи очей на Івася і не називаючи його по імені. Їм обом було ніяково.
Їли мовчки, довго дмухаючи на гаряче вариво. Першою поклала ложку мати. Перехрестившись на образи, сказала:
— Ху-у! Стомилася... Спасибі добрим людям, що порятували від смерті... А то думала — вже кінець,— і підвела очі на Івася: — Як же тебе звати, парубче?
— Івасем.
— Дякую тобі, Івасю. Долі тобі красної, а батькам твоїм — онуків колихати та втішатися ними!
— Немає в мене батьків. Я круглий сирота.,.
— Тоді тобі самому щастя... Ти одружений?
— Ні.
— Ну, встигнеш! За такого молодця кожна дівчина піде!— і замислено додала: — Мені б такого зятя!
Катря почервоніла, сердито глянула на неї.
— Мамо, ну що-бо ви таке кажете? Схаменіться! Люди подумають хтозна-що!
Вона не сказала “Івась подумає”, а сказала “люди”, хоча ніяких сторонніх людей тут, крім нього, не було. На очах її бриніли сльози.
— Ну, чого ти ображаєшся? Я ж не лаштую тебе за нього заміж, та коли б він захотів, то я була б не проти мати його за зятя, — сказала мати.
Івась усміхнувся і теж поклав ложку.
— Поживемо — побачимо,— сказав він, щоб припинити цю неприємну для Катрі розмову.— А зараз — дякую за гостину! Будемо їхати, а то ще й вечір застукає нас у дорозі...
Катря збиралася недовго. Зав’язала у вузол свій буденний одяг, щоб було що вдягати до роботи, вклонилася образам, поцілувала матір у руку — і мовчки вийшла з хати. Так же мовчки сіла в сани.
4.
Сонце схилялося на захід. Івась попустив віжки і дав змогу коням іти так, як вони хочуть, а сам розглянувся довкола. Ліворуч, по горах, темніли густі лісові зарості, праворуч, понад Сліпородом, простиралися безмежні снігові простори — луги та поля, де-не-де порослі кущами верболозу. Попереду темнів густий бір. Всюди було тихо, пусто, мертво— ні людини, ні звіра, ні птаха. Тільки їх двоє. Катря, він, та пара коней — ото всі живі істоти серед білої пустелі, в якій повновладним господарем панував зараз невидимий, але дошкульний тріскучий мороз.
Катря мовчала. А він думав, і думки його були про неї.
Щось сьогодні сталося з ним. Що — і сам не міг збагнути. З тієї хвилини, коли побачив дівчину у себе в комірчині і коли її погляд проник двома зірками йому в серце, він раптом утратив спокій. Весь час думав про неї. І не стільки думав, як уявляв її очі, темні, глибокі, що мали якусь незбагненну магічну силу і ніби притягували його до себе. Коли Хуржик сказав, що бере її за наймичку, він неймовірно зрадів, хоча і сам не усвідомлював — чому. Просто, мабуть, йому було б дуже шкода більш не бачити її. Він зрадів також, що господар наказав йому поїхати в село, бо це дозволяло побути з нею наодинці майже весь день. Хотілося зробити їй приємне — і він, користуючись тим, що Хуржик не стояв над головою, захопив для її матері їстівного значно більше, ніж йому було звелено. Уявляв, як радітиме вена, коли прибуде додому і внесе все те багатство в хатину і викладе на лаву чи на стіл. І все було б добре, коли б не отой дурний парубоцький вибрик, від якого і досі пече його сором.
Він червоніє, відчуваючи досаду — спочатку на себе, а потім — на Катрю. Хай і так — хай він винен! Але ударити його по обличчю — раз і вдруге! Це вже занадто! Хіба він хотів її образити чи насміятися з неї? Чи вона ніколи не бувала на вечорницях або на досвітках і не знає парубоцьких жартів?..
Йому хотілося помиритися з нею, заговорити, пояснити, що він не мав на думці нічого лихого, та вона уперто мовчала і, скільки він не зиркав на неї, відвертала очі.
Під саньми прогуркотів міст через Сліпорід. Позаду залишилися мацьківські поля, старе, ще з князівських часів, городище на горі, — почався ліс. Обабіч дороги стояли стрункі жовтогарячі, мов свічки, сосни, — тихо дрімали під білими шапками снігу.
Раптом коні рвонули — несподівано, неждано. Зі звичайної, спокійної ступи відразу перейшли у чвал і, наче скажені, помчали вперед. Мало не випавши з саней, Івась схопив віжки, та втримати нажаханих коней не зміг,— вони неслися все швидше і швидше.
Що трапилося? Чого вони злякалися?
І тут почувся розпачливий крик Катрі:
— Івасю, вовки!
Він оглянувся — і похолов: з лісу на дорогу, пурхаючи в глибокому пухкому снігу, один за одним виринали гінкі і жилаві звірі. Білозубий оскал хижих пащек, шерсть на спинах — дибом, очі горять голодним вогнем, худі тіла з підтягнутими животами і прищуреними вухами — мов списи. Вибравшись із заметів на дорогу, вовки миттю повернули услід за саньми і прискорили біг. Скільки ж їх? Один, два, три... П’ять, шість... Дев’ять, десять, одинадцять... Ого! Ціла зграя на чолі з вожаком!
Катря сплеснула руками.
— Ой Боженьку, що ж це буде!
— Тримайся! Не випади з саней!— гукнув Івась і, попустивши віжки, махнув батогом: — Но-о! Но-о-о!
Та коні й самі, без понукання, летіли як вихор, — їх підганяв смертельний жах. Мелькали ковані копита, з-під них бризкав іскрами тугий сизий сніг, довгі пишні хвости розпустилися віялами, і шалений вітер, що не знати де взявся в морозній тиші сонячного дня, пронизливо засвистів у вухах.
Івасеві стало страшно. Навіть один вовк, коли голодний, насмілюється нападати на людину, а тут — цілий виводок! Не змигнеш оком, як від тебе залишиться лише обгризений кістяк!
Він оглянувся знову. Вовки наздоганяли їх. Найсильніші вирвалися наперед і разом з вожаком, головатим довгоногим вовком, уперто долали ті кілька десятків кроків, що відділяли їх від такої бажаної і легкої, як їм, мабуть, здавалося, поживи. І тут Івась помітив одну важливу обставину: звірі бігли тільки по вкатаній дорозі, не звертаючи вбік, де вони зразу ж втрачали швидкість у глибокому снігу.
Отже, надія на коней.
— Но-о, дорогенькі! Виручайте! Но-о!
Яким зразу безмовно ворожим став ліс, яка нескінченно довга дорога стелиться по ньому! Коні витягуються в струну, мовби не торкаються копитами землі, а летять понад нею, самі відчуваючи, що тільки в їхніх ногах — порятунок від неминучої смерті.
Однак вовки поволі наздоганяють. Їх п’янить спокуса поласувати живим, теплим м’ясом, і це додає їм сил. Вожак уже за якихось десяток кроків. Поряд з ним — ще два дужі молоді самці, готові до вирішального стрибка — на сани. В їхніх очах уже палахкотить вогонь торжества. Ще зовсім небагато, ще кілька кроків — і ловитва закінчиться кривавим бенкетом!
— Що ти надумав?— кричить дівчина, бо в скрипові полозків, свистові вітру та тупотові копит інакше нічого не почуєш.
Івась не відповідає, а підводиться на повен зріст, виймає з передньої оплені замашного дубового рожна і ступає два кроки назад.
Тільки б не схитнутися, не впасти з саней!
Він лівою рукою хапається за задній рожен і відчуває себе більш упевнено. Сани мчать, як вітер, їх заносить, вони підстрибують, хитаються, витанцьовують якийсь божевільній дикунський танок, і він змушений весь час триматись на півзігнугих ногах, щоб не опинитися на землі.
Тим часом вожак уже майже поряд, він готується до стрибка. Його зовсім не лякає людина, яка у відчаї не знає, що діє. Та що важить одна людська істота — хай навіть і з палицею — проти цілої зграї знавіснілих від голоду звірів!
Розуміє це і Івась, але так просто здаватися не має наміру і пильно стежить за кожним рухом вожака. Ось той уже зовсім близько, чути його хрипке уривчасте дихання, а вискалений писок майже торкається ящика саней, і якого зустрічний потік морозного повітря вимітає рештки сіна. Він вибирає зручний момент, напружується — і стрибає просто на людину, щоб збити її з ніг і звалити додолу.
Івась чекав цієї миті. З-за його плеча різко свиснув важкий рожен і, мов блискавка, зустрів хижака на льоту. Хряснули кістки. Вовк завертівся, якось тонко, по-собачому заскавулів і, заливаючись кров’ю, глухо гепнув на дорогу. Здавалося, цього було достатньо, щоб провчити інших, остудити їхній запал, та вовки, поминувши вожака, що з розкраяним черепом корчився на снігу, уперто продовжували переслідування, намагалися обігнати підводу і па насти на коней збоку чи спереду. Цього їм не пощастило зробити: в заметах вони відразу втрачали швидкість. Тоді двоє з них, передні, наздогнали сани і плигнули одночасно. Івась пильнував уважно: ближчому одним ударом перебив хребет — і він, видобувши з пащі хрипкий болісний виск покотився під ноги тим своїм співродичам, які набігали ззаду, а другий устиг зубами вчепитися в Івасеву свиту. Івась щосили вдарив його чоботом у живіт, та відірвати від себе не зумів. Тоді він ткнув йому пальцем прямо в хиже брунатне око. Осліплений, пронизаний гострим болем звір заричав, розціпив зуби і почав поволі сповзати з саней. Сильний удар рожном тут же вкоротив його муки...
Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася — наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту. Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.
Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.
— Ти чого?
Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу — і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:
— Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!
Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:
— Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..
Та страх покинув її значно пізніше — аж під Тернами.
Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.
— Ти мій рятівник! Дякую тобі!— промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.
Івась отетерів.
— Ти що? Я ж не піп!
— Ти мій рятівник!— повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди.— Скільки й житиму — пам’ятатиму!
На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками “соб” на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна...
5.
У клопотах промайнув тиждень. У суботу, після обіду, взявши двері на защіпку, Хуржик витягнув на середину кухні низький широкий кадіб, присунув до нього велике липове цебро з крижаною водою, вийняв з печі два баняки окропу.
0дин вилив у кадіб, а другий залишив па підлозі, поряд з цебром.
Потім роздягнувся догола.
Пічна лежанка були натоплені жарко, холоду не відчувалося, і він не поспішаючи, підійшов до пожовтілого від часу й кухонних випарів дзеркала, що висіло на стіні біля вікна, заглянув у нього, запустив у чорні розкуйовджені патли цупку п'ятірню, посмикав за обвислі вуса і незадоволено хмикнув: “Гм, ну й гарний! Заріс, мов бездомний пес! Хтозна-коли й підстригався! Сором який!”
Годі витягнув з мички, настромленої на гребінь, невелику грушеву гребінку, розчесався, насунув на голову макітру, взяв ножиці і швидко — по вінцях —обкарнав чуприну. Ще раз заглянув до дзеркала — підправив там, де було нерівно, підстриг вуса і тільки після того, залишившись задоволеним, розвів окріп холодною водою і заліз у кадіб. Облився з мідної коновки, намилився і почав періщити себе з усіх боків березовим віником —аж виляски пішли по хаті. Бризки летіли і на пофарбовану підлогу, і на стіни, але він на те не зважав,— Параска прибере!
Коли вода вихолола, ще долив окропу і ліг, зігнувшись у три погибелі. Ху-у, як приємно! Аж млість розбирає, — так би й заснув! Він заплющив очі, затих, насолоджуючись теплом, що окутувало його зі всіх боків, мов дитину, якоюсь невагомою легкістю.
Лежав довго. Добавляв окропу, перевертався, пирхав і знову завмирав, поринаючи в дрімоту. Навіть засинав — і знову прокидався, коли вода ставала студеною.
Раптом перед ним спливло, виринуло, мов з туману, дівоче личко. Темні, як нічка, гарні-прегарні оченята сумно дивилися на нього, бентежили душу. Катря! Тьху! Ну й прив'язалася бісова личина! От не сподівався! Введе в гріх, їй-богу! І де вона взялася на його голову! Не знав, не відав — і на тобі! Мов з неба впала — і стривожила серце, збунтувала кров! Тьху!