І це все Катерина куштувала. Потроху, звичайно. Але так переповнювалася, що пізнього вечора ледве збиралася по трапу на галеру.
Жалілася Безбородькові:
— Ваша багатюща Малоросія загодувала мене, вже не влажу в жодну сукню,— і, грайливо поводячи очима, руками ковзала по боках та підгримувала бюст, від пишноти якого сукня справді ледь не лопалася.
Та всьому буває кінець. 8 травня прискакав від Рум’янцева гонець: Йосиф проїхав Миргород і повернув на Кременчук.
Катерині набридли звані обіди та вечори, хотілося якоїсь переміни. Вона торкнула Потьомкіна за рукав.
— Звели закласти карету, Гришенька,— поїдемо цесарю назустріч.
Ця забаганка руйнувала плани Потьомкіна — зустріти Йосифа в Кременчуці, і він почав відмовляти:
— Катя, для чого їхати хтозна-куди! Прибуде сам! Все тут приготовлено для зустрічі — і війська, і оркестр, і народ. Він полюбляє пишноту, блиск, гарматну пальбу... А в степу що? Жайворонки?
Катерина легенько поплескала його по щоці:
— Я так хочу!
Аргумент був жіночий, але незаперечний, і Потьомкін у поклоні схилив чубату голову.
Через півгодини виїхали. Катерина запросила до себе в ридван Потьомкіна, Безбородька, Шувалова. Широкими прямими вулицями Кременчука їхали повільно, а як тільки піднялись на гору і звернули на Миргородський шлях, шестірка коней понеслася навскач. Обоз зразу відстав. Не відставав лише екіпаж Безбородька.
Катерина мовчки дивилася в вікно, на квітучий весняний степ, на ліси, гаї та переліски, на безмежне голубе небо, а думала про Йосифа. Що несе ця зустріч?
Відчуваючи, що от-от гряде нова війна з Туреччиною, вона шукала спільників. Англія та Пруссія підтримували султана відкрито. Франція — таємно, Швеція лише й ждала хвилини, коли можна буде напасти на російський флот на Балтиці.
Отже, Йосиф! Тільки він може бути надійним союзником, бо Османська імперія безпосередньо загрожує його кордонам. І все ж — як він себе поведе?
Час минав поволі. Дорога була довга й одноманітна. Після легкого сніданку Катерина почала відчувати голод.
— Панове, чи не пора нам перекусити?
Зупинилися. Обоз не з’являвся. Ждати не хотілося. До того ж ніхто не знав, чи не збився він з дороги.
— Поїдемо!— запропонував Потьомкін.— Має ж десь бути корчма... Там і підкріпимося.
Справді, не минуло й півгодини, як кучер зупинив коней, показав пужалном убік від дороги. Там, у затишній місцині, неподалік від степового озера, темніла довга присадкувата будівля під солом’яним дахом. На подвір’ї, над колодязем, височів журавель, а біля воріт, на сосновій тичці метлявся чималий жмут сіна — знак, що тут можна підкріпитися, випити чарку, переночувати і, звичайно, погодувати коней.
— Корчма!
Однак саме тоді, коли кучер хотів потягти віжки “соб” і звернути до корчми, вдалині, над шляхом, знялася курява. Заблискотіли сонячні зайчики,— то від шибок ридвану відбивалося сонячне проміння.
— Йосиф! Їй-богу, Йосиф!— вигукнув Безбородько, що мав гострий зір.
— Вперед!— наказала Катерина.
Всі миттю вскочили в ридван — і кучер погнав коней назустріч клубкові куряви, що швидко котився по шляху.
Зустріч була щира, дружня. Сповнений вражень від подорожі, імператор був глибоко потішений тим, що Катерина Власною персоною зустрічає його в цьому мальовничому українському степу. На такий подвиг з її боку він не сподівався і розцінив це як вияв крайньої зацікавленості петербурзького двору в австрійській участі у війні. Тому в розмові значно перевищив свої майбутні територіальні претензії, заявивши, що хотів би мати і Хотин у Буковині, і землі понад Дунаєм аж до впадіння його в Чорне море, і дещо відхопити від Венеції.
На зауваження Безбородька, що його апетити непомірні, він, зрозумівши, що переборщив, примирливо відповів, зводячи на жарт:
— Перепрошую, ваша величність, мій апетит не непомірний, а просто вовчий, але в прямому розумінні... Я голодний.
— Я теж,— відповіла, сміючись, імператриця.— Однак наш обоз безнадійно відстав чи заблудився... Що ж робити?
— Єдиний вихід — завернути до корчми,— сказав Потьомкін.
— До корчми, до корчми! — погодилися всі.
Корчма зустріла їх мовчанкою. Ні на подвір’ї, ні в хаті вони не знайшли жодної людини. А їсти хотілося все дужче,— сонце вже давно звернуло з обіду.
— У мене в кофрі є шмат буженини,— сказав Йосиф,— однак немає жодного шматка хліба. А яка ж то їжа — буженина без хліба?
— Боже,— вигукнула Катерина.— Що ж нам робити? Невже помирати з голоду?
— Не звольте безпокоїтись, ваша величність,— сказав Безбородько.— Не може бути, щоб у корчмі, що зовсім не схожа на пустку, не було нічого їстівного. А давайте заглянемо до світлиці! — І він рішуче відчинив двері з кухні до великої кімнати, заставленої довгими столами та лавами. Сюди виходила тилом піч. Кімната була недавно помазана білою глиною, а долівка — червоною. Долівка, окрім того, була густо встелена свіжою лепехою. На протилежній від низеньких вікон стіні раптом привернула увагу всіх велика картина, написана олійними фарбами. На ній був зображений козак, що сидів під деревом, просто на траві, і, склавши під собою ноги по-турецьки, грав на кобзі. Він мав голену голову. Лише вузький жмут чорного волосся спадав йому на лоба. Збоку пасся осідланий кінь, прив’язаний до списа, ввігнаного вістрям у землю, а на дереві висіли рушниця та шабля.
Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що попрацювала тут досвідчена, вправна рука.
— Козак Мамай,— пояснив Безбородько,— казковий персонаж українського героїчного епосу. Але це не лубок! Це рука справжнього майстра! Та ось і підпис — Володимир Боровик... Не знаю такого... не чув...
Та розглядати картину було ніколи: голод допікав усе дужче.
Безбородько гайнув по хаті, по кухні, заглянув до комори.
— Є!— раптом сповістив голосно і виніс на світ Божий повну макітру яєць та хлібину і звернувся до Шувалова та Потьомкіна: — Графе, несіть дрова — насмажимо яєчні! А ви, князю, допоможіть йому!
Катерина і Йосиф засміялися, побачивши, як Потьомкін невміло рубає дрова, а Шувалов носить їх до печі і розпалює вогонь. Тим часом Безбородько, підперезавшись жіночим фартухом, чикрижив цесарську буженину на сковороду, бив яйця і на рогачеві вправно посунув у піч, над вогонь.
Незабаром по хаті війнуло смажениною, зашкварчали вишкварки, смачно запахло яєчнею.
— Милості прошу,— вклонився Безбородько імператриці та цесарю, запрошуючи до столу.
Обід вийшов на славу. Настрій у всіх зразу поліпшився. Потьомкін розпорядився готуватися у зворотну дорогу. Безбородько попрощався зі всіма — він мав їхати до Полтави, щоб там приготувати все для зустрічі цариці, коли вона повертатиметься з Криму, зокрема, прослідкувати, щоб був закінчений будинок дворянського зібрання. Та підготувати інсценізацію Полтавської баталії.
— Непогано було б і розписати,— шепнув Потьомкін.— Та щоб там знайшлося місце і для “матушки”. Вона була б задоволена.
Безбородько кивнув головою на знак того, що зрозумів, і карети роз’їхалися. На південь, до Кременчука, помчали ридвани Катерини та Йосифа II у супроводі його охорони, на північ, до Миргорода, рушив легкий екіпаж графа Безбородька, члена колегії закордонних справ.
4.
Граф Олександр Андрійович Безбородько походив із козацької старшини Березанської сотні Переяславського полку. Його доля чимось нагадувала долю Олексія Розумовського, котрий завдяки прекрасному голосові потрапив до Петербурга як соліст придворного хору, а там уже сподобався Єлизаветі Петрівні, став її фаворитом, а згодом і законним чоловіком та графом. Безбородько не мав ні голосу Розумовського, ні його зовнішності, зате, закінчивши Київську академію, виніс звідти добре знання мов, риторики, та, щонайважливіше, чудову каліграфію. Завдяки цьому з 1765 року він почав служити в канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України Петра Рум’янцева, разом з ним брав участь у російсько-турецькій війні 1768-74 років та виконував важливі дипломатичні доручення під час укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору. Про нього дізналась Катерина і наблизила до себе, призначивши на високу посаду особистого секретаря. З 1783 року він фактично очолив колегію закордонних справ.
Ставши дипломатом, домігся визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії, за що був “пожалуваний” титулом графа та багатьма маєтками. Став одним з найбагатших землевласників України.
На час подорожі Катерини він мав сорок років, відмінне здоров'я і великий вплив на імператрицю та на зовнішню політику Росії.
Ще більший успіх у досягненні кар’єри чекав на нього в майбутньому: після смерті Катерини він зумів сподобатися Павлові, мав на нього також немалий вплив і, користуючись цим, вирішив полегшити становище пригнобленого й покріпаченого рідного народу України. Не без його підказки 1796 року Павло видав указ про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ колишньої Гетьманщини, що було благом для народу. А наступного року надав йому чин канцлера та князівський титул.
Але це було пізніше. А майбутнього навіть розумний та прозорливий граф Олександр Андрійович не міг прозирнути. Тепер же він їхав у відкритому екіпажі, підставляючи обличчя чебрецевому вітерцеві, як колись, у далекій юності, коли теж у відкритому візку возили його до Києва, в академію, і тихо намугикував напівзабуту українську пісню:
Кучер Іван, широкоплечий, бородатий, таки його кріпак з Чернігівщини, не оглядаючись на пана, почав басом підтягувати:
Відчувши підтримку, графський голос зміцнів, забринів розчуленістю. Олександр Андрійович набрав повні груди запашного полтавського повітря, напоєного сонцем та терпкою зеленню степу, зітхнув:
— Гарно у нас на Україні, Йване!— чи то запитав, чи то ствердив він.
— Гарно, пане Ликсандре,— погодився кучер, теж зітхнувши.— Коли б не ви, то ніщо б не втримало мене в туманній столиці. Взяв би жінку та дітей та й пішки пішов би на Україну... Дивуюся — що вас так тримає? Маючи тут такі маєтки, такі землі, чого сидіти серед того кам’яного громаддя, дихати смородом та пилюкою великого міста? Не розумію...
— Е-е, братику, важко зрозуміти... Мушу!.. Доля підняла мене на таку висоту, на таку височенну гору, з якої жоден смертний добровільно не хоче сам скочуватися, бо знає, що розіб’ється. От і тримаюсь... І триматимусь, поки й сил моїх!.. А в тому, що серце тужить за батьківщиною, ти правий,— і в мене тужить. Буває, пригадаю рідні місця, росяні ранки на лузі, плакучі верби над ставом — і так раптом закортить скинути лаковані штиблети та босоніж гайнути по нашій теплій землі, як тридцять літ тому! Та ба! Минулося! Не той вік, не те становище в суспільстві! Потрапив я, братику, в золоту клітку — і немає мені з неї виходу. Та й сам, хоч би й виганяли, не тікав би з неї... Ось так!— філософськи закінчив Олександр Андрійович, похитав своєю крупною головою, ніби злегка глузуючи над суєтою людського життя, і раптом, помітивши попереду високу могилу край дороги, попросив: — Зупинися тут, Йване, будь ласка!
Кучер зупинився. Безбородько пішов до могили навпростець, по бур’яну, здерся на крутий пагорб, насипаний далекими предками над якимось давно забутим покійником, і довго там стояв у задумі, озираючись довкола та вдивляючись у синю далечинь степу. А коли зійшов униз, сказав:
— Далеко видно з гори, дуже далеко, а з Зимового палацу — ще далі... Оце й тримає мене там... Міцно тримає... Отак-то, Йване!.. Рушай!
Переночували вони в Красногорівці у місцевого дідича, а наступного дня, під вечір, добралися до Обухівки.
Спочатку Безбородько мав намір їхати прямо до Миргорода, та згодом передумав. У Миргороді нікого не знав, не мав знайомих, а неподалік, у Обухівці, жив молодий поет Василь Васильович Капніст, з яким граф познайомився в Петербурзі і вподобав запального юнака. Його вірші стали з’являтися на сторінках петербурзьких видань, про нього заговорили, як про нову зорю, що сходить на поетичному небосхилі.
Вже вечоріло, коли екіпаж поволі в’їхав на широке подвір’я і зупинився перед поміщицьким будинком над Пслом. Сповіщений служкою, вийшов невисокий смаглявий молодик років тридцяти з довгим, до пліч, темно-русим хвилястим волоссям, що, розділене рівним проділом надвоє, спадало на плечі. Побачивши Безбородька, він радісно розкинув руки, притьмом збіг з ганку і вигукнув:
— Графе! Дорогий мій благодійнику Олександре Андрійовичу! Я не вірю своїм очам! Ви тут, в Обухівці! Я такий радий! Я просто щасливий! Милості прошу до господи!
Вони обнялися, почоломкалися.
Господар підхопив Безбородька під руку і повів до будинку, ще й ще висловлюючи подив і радість з приводу несподіваного візиту високого петербурзького гостя.
Був він жвавий, рухливий. Його смагляво-матове обличчя та виразні агатові очі свідчили, що в його жилах тече якась південна кров.
Справді, він був лише наполовину українець — по матері.
Його дід Петро Капнисос, палкий грецький патріот, брав на початку століття активну участь у визвольній боротьбі грецького народу проти турецьких поневолювачів. Після чергової поразки він емігрував до Венеції, де, одружившись та придбавши маєток, став венеційським поміщиком, і міг би, здається, жити до кінця днів своїх спокійно. Тим більше, що у нього народився син Василь і потрібно було думати про його виховання та майбутнє. Але до Венеції дійшла чутка, що Туреччина вкотре розпочала війну проти Росії. Знову заграла надією на визволення рідної Еллади кров палкого патріота. Він продає маєток і з родиною мчить у Молдову, де разом з іншими греками - емігрантами вступає волонтером до російського війська. Однак Петро Перший війну програв, і, боячись переслідувань на батьківщині, Капнисос залишається в Росії.
Молодий Василь Капнисос, дещо змінивши прізвище й ставши Капністом, йде на військову службу і проявляє себе у багатьох війнах хоробрим офіцером. Року 1737-го його призначають полковником Миргородського полку, а згодом Єлизавета Петрівна наділяє його землями на Миргородщині — селами Обухівкою, Попівкою та Трубайцями. В Обухівці він будує собі дім, господарські будівлі та висаджує сад. 1751 року йому присвоюють чин бригадира і призначають командиром слобідських козацьких полків — Харківського, Сумського, Охтирського, Ізюмського та Острогозького, що на Тихій Сосні, на Воронежчині. Через п’ять років розпочалася російсько-пруська війна, в якій бере участь і бригадир Василь Петрович Капніст разом зі своїми козацькими полками. 19 серпня 1756 року відбулася велика битва під Грос-Єгерсдорфом. В шаленій кінній атаці бригадир загинув смертю хоробрих. Наступного дня козаки не змогли знайти тіла свого командира. Знайшли тільки праву руку із затиснутою в кулаці шаблею та іменним перснем на пальці, відвезли її в Обухівку й з почестями поховали там. А незабаром народився його шостий син, якого на честь батька мати назвала Василем.
Майбутній письменник зростає в Обухівці, навчається дома, а згодом їде до столиці і поступає у військову школу Ізмайловського полку. Навчається добре, у вільний час вивчає французьку, німецьку та латинську мови, і йому присвоюють звання капрала, а незабаром — сержанта. Він знайомиться з поетами Державіним, Хемніцером, Батюшковим. Тоді ж знайомиться і з Безбородьком. Між земляками зав’язуються дружні стосунки. Однак Капністові не до душі військова служба, він мріє присвятити себе поезії, письмен-ству — і йде у відставку. Безбородько допомагає йому влаштуватися контролером у головне поштове управління, але вже наступного 1783 року, коли Катерина видала указ про закріпачення українських селян, він на знак протесту залишає державну службу і іде у свою Обухівку, де пише знамениту “Оду на рабство”, що розповсюджується в списках.
Безбородько і сам співчував землякам, котрі з волі цариці потрапили в кріпосне рабство, якого на Україні не було, але ці співчуття таїв глибоко в душі, щоб не накликати на себе гніву патронеси. Тепер він не без задоволення згадав, як два чи три роки тому, перебираючи пошту імператриці, вилучив і спалив донесення про вільнодумства молодого поета і список його “Оди”, що ходив по руках. Інакше б не минути йому арешту або й заслання!