Звичайно, Олександр Андрійович розумів, як ризикував, але, слава Богу, повторних донесень не було, і все минулося благополучно. Однак попередити, щоб був обачніший, треба. Береженого і Бог береже!
Вони найшли до передпокою. Господар, віддавши розпорядження накривати на стіл, запропонував гостеві переодягнутися в домашній халат і сходити після дороги на Псло покупатися.
Вода була ще прохолодна, але м’яка, чиста, пахла лепехою. Безбородько після спекотної дороги довго хлюпостався в ній, як колись у дитинстві, аж поки відчув, що змерз.
Повернулися, коли стемніло. В їдальні горіли свічки. Стіл був накритий на дві персони.
Як тільки Безбородько переступив поріг вітальні, погляд його зустрівся з поглядом козака Мамая, що з позолоченої рами дивився прямо па двері.
— О, і тут старий знайомий! Та ще й, здається, вийшов з-під одної і тої ж руки!— вигукнув трохи здивовано граф і попростував прямо до картини. Там, узявши свічку, глянув па підпис.— Авжеж! Він — В. Боровик!
— Ви його знаєте?— здивувався Капніст.— Звідки?
Безбородько розповів про пригоду в степу та придорожню корчму.
— Так, це він — Володя Боровик,— ствердив господар.— Не знаю, чи є в нього родич-корчмар, але сам він син миргородського козака-маляра, іконописця. Я його добре знаю, ми майже ровесники. Від батька Луки хлопець навчився малювати. Та як! Гляньте, графе, сюди!— і Капніст підніс свічку до портрета, на якому був зображений він сам.— Ну? Впізнаєте?
Портрет вразив Безбородька. І не стільки разючою схожістю з оригіналом, як своєрідною манерою письма та заглибленістю в душу, в її тайни. Безсумнівно, він не помилився, цей В. Боровик —людина з іскрою Божою, з великим хистом. Шкода, якщо його талант занидіє, захиріє в провінції, розтратиться на дрібниці. Він уже цілком сформований художник, але йому потрібен простір, висота, з якої його помітив би світ. Його місце в столиці.
Вони сіли до столу. Василь Васильович по-домашньому сам пригощав. Ніхто не заважав їхній розмові.
— Я хотів би познайомитись з цим художником,— сказав Безбородько, запиваючи смачну смажену гусятину з кисло-солодкою сливовою підливою кухлем холодного вареного меду, що, як пам’ятав граф, колись на Україні звався ситою. — Чи не поїхати мені в Миргород? Правда, часу маю обмаль...
— Не звольте турбуватися, графе,— заспокоїв його Капніст.— Я пошлю чоловіка, і він привезе Боровика сюди. Післязавтра буде тут. А ми тим часом матимемо змогу наговоритися... Бо так хочеться вилити душу людині, яка розуміє тебе з півслова!
— Гаразд, Василю Васильовичу. Я згоден. Та хай ваш протеже захопить із собою одну-дві картини — краще портрети. У мене виникла думка, щоб цей молодий художник, якщо згодиться, поїхав зі мною до Полтави і там розписав будинок дворянського зібрання. І то — швидко, до приїзду її імператорської величності, яка повертатиметься з Криму через Полтаву. Там Потьомкін надумав показати матушці в натурі Полтавську баталію. Саме тому я їду туди, щоб усьому дати лад. Думаю, якщо Боровик зуміє так розписати той дім, щоб був до вподобі цариці, то їхати йому в столицю! А там усе залежатиме від його таланту і працьовитості. Мені хочеться допомогти здібному землякові, як і всьому нашому нещасному народові, що після вікових змагань за волю втратив усе: і волю, і землю свою, і навіть надію на краще!
Капніст відразу пожвавішав.
— Графе! Я радий чути це з ваших уст! Я радий, що після наших задушевних і довірливих розмов у столиці ви не змінили поглядів на стан речей в Україні. А я, щоб ви знали, повернувшись додому і побачивши цілковите закріпачення нашого селянства, до якого тепер зараховано і багатьох колишніх козаків, ще більше упевнився в думці, що за останні сімдесят чи вісімдесят років народ наш скотився в глибоку яму. Він утратив свої вольності, свою автономію, які досягнув при Богданові Хмельницькому, втратив своє військо та судочинство, навіть право вільно дихати. Не знаю, чи й вибереться він коли-небудь з тієї ями, бо всі загубили віру на краще — і кріпаки, і міщани, і козаки, і козацька старшина. Правда, старшина поспіль одворянюється, намагається швидше здобути папери, які засвідчують її дворянське звання та походження, право на землю та кріпаків. Особливо помітним це стало після скасування гетьманщини в 1764 році та знищення Січі в сімдесят п'ятому. Народ втратив будь-який захист. Судочинство стало драконівське. Більшість людей потрапило в рабство, спритніші стали відрікатися свого походження, своєї мови та звичаїв заради дворянських привілеїв. Всі потроху почали забувані свою історію...
Безбородько з деяким подивом слухав запальну мову молодого поета.
— Та ви стали ще більшим малоросійським патріотом, ніж були, друже!— вигукнув він, і не можна було розібрати, що в тому вигукові — осуд чи захоплення.— Однак ми повинні тверезо оцінювати цю непросту і вельми небезпечну справу. Не забуваймо, що на цьому шляху можна позбутися не лише становища в суспільстві, що, гадаю, не байдуже вам, до речі, а й волі та голови, як це сталося з кошовим отаманом Калнишевським та його полковниками.
— Але ж, графе, це довірлива бесіда!— не менш палко вигукнув Капніст.— Я довіряю вам, як собі! Вірте й мені — я людина честі!
Безбородько приязно усміхнувся, даючи зрозуміти, що повністю довіряє своєму другові, та все ж застеріг:
— Я довіряю вам, друже, але прошу ніде і нікому не згадувати моє ім’я у зв’язку з сучасним та майбутнім станом нашої вітчизни — Русі. Так, Русі, бо саме так називалися наша держава у далекому минулому, а народ її називався русами. На жаль ми втратили цс ім’я. Втратили з часу Батиєвого погрому, коли вищі, освічені кола нашого суспільства були майже поголовно винищені, а нижчі не затримали в своїй пам’яті цього наймення.
— Тепер ми маємо нову назву — Україна! — сказав палко Капніст.— Вона нічим не гірша від старої...
— І все ж, коли писати історію народу, це має значення,— заперечив Безбородько.— Плутанина з назвою мимоволі вносить плутанину в саму історію та в свідомість народу. Дуже погано, коли сам народ не знає, як себе назвати. Тоді й сусіди та дальні народи плутають нас з іншими. То ми називалися русами, то русинами, то черкасами, то козаками, то малоросами. А тепер ще й нова назва з'явилася — Україна... Треба повернути нашому народові стародавню назву — Русь, руси!
У Капніста заблищали очі.
— То ви, Олександре Андрійовичу, задумали писати книгу? Історію нашого народу? Так це ж чудово! Хай вам Бог Помагає!
— Ну, з чого ви взяли, друже? Хіба при моїй зайнятості державними справами та відсутності літописів під руками я посмію зважитися на такий труд? Я думав, що вам це було б під силу. У вас є талант до письменства, є вільний час, а в вашій бібліотеці напевно зберігається не один літопис... Хоча, якщо правду казати, і в мене сверблять руки. Бо в тому становищі, коли суспільство наше малоросійське опинилося, як ви кажете, в ямі, коли воно втратило не тільки військову силу, а й духовність, історичну пам’ять та віру в майбутнє, гадаю, починати треба з відродження історичної пам’яті. А отже, потрібна книжка про наше минуле, про боротьбу наших предків за волю, щоб кожен, хто прочитає її, згадав — хто ми, звідки рід ведемо? Чому так сталося, що ми забули навіть свою споконвічну назву? Моя бабуся, до прикладу, казала: навколо нас живуть різні люди —ляхи, турки, татари, москалі, литва... Я питав: а ми ж хто? Вона відповідала: а ми прості люди... Вона не знала, як назвати себе, своє плем’я. Ось що страшно! Народ забуває, хто він, звідки пішов, де його коріння! Отож — ще раз кажу: потрібна книга! Потрібна книга, яка б пробудила свідомість, що ледве тліє, яка б роздмухала іскру і запалила свічу серед безмежного мороку руїни, байдужості та забуття. Тільки ж хто візьметься за це? Бо труд то важкий і вельми небезпечний. Хто зважиться на таке, повинен розуміти, що ризикує становищем, свободою або й життям.
— І все ж хтось розумний та сміливий має зважитись на такий подвиг!— гаряче вигукнув Капніст.— Ради народу нашого, його майбутнього!
— Будемо сподіватися, що знайдеться такий,— підсумував розмову Безбородько, подякував за вечерю і підвівся з стільця.
Вони перейшли в бібліотеку.
Це була чимала продовгувата кімната. Перед широким венеціанським вікном, що виходило в сад, стояв широкий письмовий стіл, а позаду, під глухою стіною, поблискували склом важкі, вишневого кольору книжкові шафи, тісно начинені книгами, старовинними манускриптами та різними сучасними паперами.
У Безбородька заблищали очі. Запеклий бібліофіл, він схопив зі столу свічник зі свічкою і зразу ж кинувся до крайньої шафи. Але Капніст зупинив його.
— Графе, тут французькі книги, а те, що вас цікавить, знаходиться в іншій шафі,— і, відчинивши дверцята середньої шафи, що стояла навпроти стола, дістав кілька рукописних фоліантів.— Ось! Тут і наш Початковий літопис, і козацькі літописи Самовидця та Гребінки, і багато чого іншого...
І поклав усе це на стіл.
Безбородько погортав, обережно перегортаючи цупкі пожовклі аркуші, поплямкав губами, набожно, як перед найбільшою святинею підняв догори очі й руки, прошепотів:
— Боже! Яке багатство!
— Воно ваше, графе!— сказав Капніст.
— Справді?— Безбородько схопився, обняв його.— Ви дозволяєте, мій дорогий Василю Васильовичу, взяти все це з собою? В Петербург?
— Так.
— Але я не можу прийняти такого безцінного подарунка! Я згоден узяти все це лише для того, щоб зняти копії, а потім поверну! Обов’язково поверну!
— І на такі умови я згоден!— відповів, сміючись, Капніст.
З бібліотеки, де пахло старим папером, вони вийшли на
подвір’я. Ніч була ясна, місячна. Свіже повітря духмяніло розквітлим бузком, а довкілля сповнювалося веселим кумканням жаб, що звеселяли всю долину Псла.
Через усе темно-синє небо простягнувся широкий ясно-сріблястий Чумацький Шлях. По ньому, як по морю, плив місяць уповні.
Безбородько підійшов до заростів бузку, що двома непролазними стінами стояв обабіч алеї, і обличчям уткнувся в прохолодну кипінь цвітіння. Довго вдихав п’янкий аромат, аж поки в голові запаморочилося, а потім підвів очі до неба.
— Боже!— прошепотів зі сльозами в голосі.— Яка розкіш! Які чари української ночі! Як давно не відчував я цього! Як давно я не бачив рідного неба і Чумацького Шляху на ньому! Шляху мого народу! Куди ведеш ти? Що чекає нас на твоїх просторах — доля чи недоля, тиха щаслива пристань чи гуманна холодна безвість?
Плечі його здригнулися — чи то від нічної прохолоди, чи від плачу.
Капніст підійшов, обняв.
— Дорогий мій Олександре Андрійовичу, я розумію ваші почуття, вашу тугу за рідним краєм. Невже, будучи так близько до самодержиці нашої, імператриці Катерини, ви не можете нічим допомогти йому, полегшити становище народу?
Безбородько враз узяв себе в руки, миттєва слабість, розчуленість відлетіли від нього, як подих вітерцю. Він знову став твердим та розсудливим політиком, царедворцем.
— Ні, Василю Васильовичу, від нашої '‘матушки” ніякого полегшення нам не ждати... А ось з спадкоємцем у мене були розмови, і мені здалося, що ми порозуміємося. Але про це нікому ні слова, бо, як ви знаєте, спадкоємець у “матушки” не в фаворі. Та й невідомо, хто кого переживе. Все це укрито темрявою невідомості.
— Розумію. Справді, все укрите темрявою невідомості. Залишається одне — ждати,— погодився Капніст і раптом перемінив тему: — А чи не пора нам, Олександре Андрійовичу, піти до Морфея в обійми? Ви з дороги — стомилися. Пора! Пора! Чиста постіль жде на вас!
5.
Одного дня, опівдні, стало відомо, що цариця попливла далі по Дніпру, до нещодавно закладеного Потьомкіним на місці козацького селища Кодаки міста Катеринослава. І чумаки рушили до переправи.
Там уже утворилася чимала черга. Довелося два дні чекати.
Нарешті, вранці у п’ятницю, перша Хуржикова мажа в’їхала на пором і тут він на власній шкурі відчув відсутність одного з наймитів. Довелося самому взятися за налигача, а плечем підпирати воза, бо колеса по самі ступиці грузли в сипучому придніпровському піску, а потім братися за весла та за канат і перти важкий пором до супротивного берега — аж очі на лоба лізли.
Разом з тим ніхто не знімав з нього обов’язків отамана. Оскільки гуртова чумацька каса, куди ще в Лубнах кожен вніс свою частку, знаходилася в нього, то він мусив розрахуватися з поромником, прослідкувати, щоб усі мажі благополучно переправилися через річку і щоб взагалі не трапилося якоїсь біди.
У Крюкові купили мастила для коліс — і рушили чумацьким шляхом на південь. Поспішали, бо хотіли до ночі дістатися до Холодної Балки.
Там було звичне місце чумацького нічлігу. Там була вода — долиною протікав струмок, по його берегах врунилася зелена трава — добра паша для волів, а по узгір’ях шумів дубовий гай, де вдосталь валялося сухого гілля для багаття.
Уже вечоріло, коли під’їхали до узвозу.
В долині горів вогонь.
Хуржик вилаявся:
— Трясця його мамі! Хтось випередив нас і зайняв наше місце!
Чумаки занепокоїлися. Де ж ночувати? їхати далі? Воли пристали, зголодніли. Та й самі стомилися — час на спочив. І на тобі — маєш! Хтось спритніший уже волів попасає, кашу варить, намети ставить від мошкари та комарів. А їм куди? Далі валандати?
Однак робити нічого — спустилися в долину, наблизилися до вогнища. І тут хтось радісно вигукнув:
— Браття! Та тут нікого немає! Гляньте — ні возів, ні волів, ні людей! Сам собі вогонь горить! Що за чудасія?
— А й справді — нікого!— здивувався Хуржик і перехрестився: — Свят, свят, свят! Що за чортівщина! Не може ж сам по собі вогонь загорітися!
— Не інакше — нечиста сила!— сказав Безкровний і раптом засміявся, бо лише він почав здогадуватися, хто винуватець чумацького переполоху.— Гляньте — он суне з гаю! Марище якесь! Та ще й рогате!
Чумаки остовпіли. З темряви у відблисках світла, що лилося від багаття, раптом вималювалося щось велике, кострубате. Ні голови, ні рук — тільки ноги.
Хтось перехрестився.
— Браття, тікаймо! Чортяка!
Хуржик вихопив з мажі запасну люшню.
— Куди? Він сам! Відлупцюємо клятого!
Чумаки й собі схопили, що кому під руку підвернулося — батога, дубову вісь, заступа чи замашного кийка, стали щільно побіля отамана, приготувалися провчити рогатого. Однак ніхто не рушив назустріч незнайомцю: все ж таки — нечиста сила!
З нею не жартуй!
Тим часом “нечиста сила” підступила ближче, і всі раптом упізнали Івася, котрий ніс на плечах велику в’язанку хмизу.
Хуржик сплеснув руками.
— Івась! Ти? Де ти тут узявся, ледащо? Ну, дякуй Богові, що впізнали, а то б завдали тобі хльору!
Івась скинув в’язанку з пліч. Випростався.
— Я, хазяїне! Я! Власною парсуною!
— Була б тобі парсуна, коли б гуртом угамселили по дурній твоїй верші! Як же тобі пощастило втекти? Не інакше нечистий допоміг?
— Та було таке,— погодився Івась і, помітивши застережливий знак Безкровного, замовк.
— І як же думаєш далі жити? А якщо впіймають?— Хуржик не знав, чи радіти з того, що Івась знайшовся і знову виконуватиме належну йому роботу, чи печалитися.
— Упіймають —знову втечу!—безтурботно відказав Івась.
— Який ти прудкий! Втечу! Запроторять у Сибір — звідти не втечеш!
— Ну, це ще баба надвоє: ворожила! Звідти теж тікають!
— Отже, ти нас тут ждав?
— Ждав... Бо знав, що ви тут ночуватимете. От і багаття розіклав і хмизом на цілу ніч запасся. Добре, що в кишені був кремінь і кресало! Можна і кашу або куліш варити! Бо голодний, мов пес! Коли б не проїжджі чумаки, то й з голоду вмер би!
Чумаки раділи. Переправа і неблизька дорога всіх стомили вкрай, розчарування від звістки, що хтось уже отаборився в Холодній Балці, засмутили чумацькі серця зовсім, — тож несподівана з’ява Івася і розкладене ним вогнище так обрадували зморених людей, що вони радиш, мов діти. При світлі багаття поставили мажі табором, волів пустили пастися, а кашовари притьмом почали варити в казані кашу.