— Обіцяю тобі, що не втечу. Куди ж тікати, не знаючи ні стежок, ні доріг. Я навіть не знаю, де ми... Ні, поки що про втечу я не думаю.
— Ну, що ж — я вірю тобі,— погодився Керім.— Тоді — ходімо!
Він зачинив його в сарай. Призвичаївшись у напівтемряві, Івась оглянув свою тюрму. Та яка це тюрма? Втекти із неї — простіше простого. Стелі — ніякої, а дах — черепичний, розсунь черепицю і вилазь у дірку. А там — на всі чотири боки!
Та куди?
Довкола чужий незнайомий край, чужі люди, з одного боку — море, а з другого — сухий, непривітний степ. Як тікати? Без їжі, без води, не знаючи дороги... Ні, Керім мав усі підстави повірити йому, бо знав, що з Криму втекти без корабля або хоча б човна, без проводжатого неможливо.
Тверезо оцінивши своє становище, Івась дійшов висновку, що зараз тікати — смерті подібно, а тому взяв себе в руки, заспокоївся, знайшов біля протилежної стіни купу степового сіна і приліг на нього. Однак, хоча був змучений дорогою і тими подіями, що трапилися за останній час, заснути не міг. З Керімових розповідей він зрозумів, що його запродав у полон Хуржик. Спочатку він сумнівався, не хотів цьому вірити, але чим більше думав, тим більше переконувався, що так могло бути насправді.
Він пригадав Катрину розповідь про Хуржикове залицяння, сутичку з ним на подвір’ї, що ледь не привела до бійки і хтозна-чим могла скінчитися, і йому стало ясно, що ще дома Хуржик замислив позбутися його під час поїздки в Крим. Не дивно, що останнім часом Хуржик був добрий, навіть запобігливий. Цим він намагався приспати Івасеву пильність, викликати у нього та й у всіх чумаків довір’я, а головне, обставити злочин так, щоб жодна підозра не впала на нього.
Івась аж здригнувся від обурення та гніву. Який негідник! Це ж він ще тоді, збираючись у поїздку в Крим, задумав своє чорне діло! Ще тоді він знав, що Івась не повернеться додому, і Катря повірить, що його вже й на світі немає. Отже, Хуржикові залишиться лише дочекатися смерті хворої дружини — і Катря змушена буде, по власній волі чи по неволі, швидше по неволі, стати з ним під вінець. Серце Івасеве заклекотіло від гніву. Який підлий, підступний мерзотник!
Він скочив і сів. Ладен був тут же видертися на горище, пробрати в черепиці дірку — і тікати. Добратися до Сиваша, наздогнати валку і стати Хуржикові перед очі. Що з ним зробити? Відразу вбити?
Ні, спочатку він викаже йому перед усім чумацьким товариством все, що дізнався про нього, про його підступність і мерзенність, а потім задушить, розчавить, мов гадюку!
Однак тверезий розум узяв верх. Чи ж добереться він до
Сиваша? Чи застане там чумаків? Як без копійки в кишені, без знання тутешньої мови подорожувати по чужій країні та ще під час війни, що розгорається, мабуть, не на один рік?
Отак терзаючи своє серце, він ще довго лежав у темному кутку з розплющеними очима і не міг заснути. Лише під ранок, зовсім знесилений, склепив повіки і поринув у важке забуття.
4.
Наступного дня, під вечір, повернувся бей Шакір-заде. Івась здогадався про це відразу, як тільки почув тупіт кінських копит, радісний гавкіт собак та не менш радісне і шумливе верещання дітей. Він підійшов до дверей і припав оком до шпаринки.
Бей у супроводі кількох вершників зупинився посеред двору і, кинувши повід батракові, що безпосередньо кланявсь, важко зліз з коня. Діти кинулись йому на шию, він обдарував їх гостинцями, а потім погукав:
— Керіме, Керіме!
З гурту дворових вийшов Керім. Бей про щось тихо запитав його. Керім так само тихо відповів і одночасно показав рукою на сарай.
Івась зрозумів, що йдеться про нього.
Видно, Керімова відповідь вразила і обурила бея. Він зразу ж рушив до сарая. Керім поспішив за ним.
Івась повернувся на своє місце і приліг на сіно.
Бей зупинився в дверях, напружено вдивляючись у темряву, безпорадно мружачи очі. Нічого не уздрівши там, повернувся до Керіма і щось гнівно сказав.
Тут Керім загукав:
— Івасю, Івасю, ти тут?
Івась підвівся, вийшов наперед.
— Я тут!
Керім радісно залопотів по-татарському, пояснюючи, мабуть, господарю, що даремно він тривожиться і гнівається,— невільник, мовляв, не втік і не думав тікати. Але його намагання виправдатись, навпаки, викликало в душі бея ще більше обурення. Він раптом підняв нагайку і, шмагонувши хлопця по обличчю, закричав:
— Я тобі що казав? Посадити в зіндан! А ти що зробив? То моє слово тобі не указ? Тепер знатимеш, як треба слухати хазяїна!
Він удруге підняв нагая. Та вдарити не встиг — Івасева рука несподівано перехопила нагайку в повітрі.
На мить бей отетерів, залупав банькатими очима, а потім налився кров’ю, затупотів ногами, оскаженів і почав періщити Івася.
— Гей, люди, сюди! До мене!— закричав на весь двір.— Схопіть обох! Киньте в зіндан! У зіндан їх!
Хлопці не чинили опору. Та й було б не розумно — опиратися проти шістьох дужих озброєних джигітів!
Їх привели до глибокої ями в кінці двору за сараями і звеліли по драбині спускатися вниз. В ямі було напівтемно. Хоча стояло ясне надвечір’я, крізь зарості дикого винограду, ліан, жимолості та різних бур’янів, що понависали понад ямою, сюди проникало зовсім мало світла.
Як тільки хлопці спустилися вниз, джигіти витягли драбину й пішли геть. Стало тихо й парко, пахло перетлілим листям.
Раптом під ногами щось зашелестіло.
Керім злякано шепнув:
— Ой, гадюка!
Івась мав на ногах чоботи і не дуже побоювався гадюк. Керім же був узутий у неглибокі шкіряні чарухи-постоли — і гадюка могла запросто вкусити його за кісточку чи за литку.
Івась нахилився, придивляючись. Щось знову зашурхотіло, ворухнулося сухе листя.
— Миша!— гукнув з полегшенням.— Всього лиш миша! Дивись!
Справді, в кутку, серед листя, вовтузилася маленька сіра мишка.
Керім зітхнув, усміхнувся, потім засміявся голосно:
— Ху-у! Налякала, клята!
Але сміх його був неприродно напружений, нервовий. Видно, хлопець злякався не на жарт. Та й було чого: батькова смерть назавжди врізалася в його пам’ять.
Трохи заспокоївшись, вони оглянули свою темницю. Це була глибока, в три людські зрости, квадратна яма, висічена в білясто-сірому вапняку. Причому її стіни були не прямовисні, а похилі і нависали над головою, гак що отвір був значно вужчий, ніж дно, на якому могли вільно вміститися кілька в’язнів. Ні, без драбини чи вірьовки звідси не виберешся!
Не знайшли вони тут ні гадюк, ні тарантулів, й це їх обрадувало: отже, можна не стояти цілу ніч на ногах, а прилягти на товстий шар зіпрілого листя, що за тривалий час нападало із звисаючих майже до дна дикого винограду та міцних ліан, що плелися по стінах.
Вони сіли посередині, де було світліше.
— Чого бей прискіпався до тебе?— спитав Івась.
— Розгнівався за те, що я не послухався його наказу і зачинив тебе в сарай, а не запроторив в оцю яму. Дуже боїться, щоб ти не втік звідси, бо дав слово твоєму хазяїнові, що ти ніколи не повернешся на Україну.
— Отже, з-за мене... Я так і думав!.. Дякую тобі, Керіме,— ти добрий хлопець! Постраждав безневинно,— адже я тобі ніхто!
— Ну, чому ніхто? Ти теж людина... А моя ненька вчила мене допомагати всім стражденним... Ти теж пострадав безневинно!
— Я постраждав через кохану дівчину, яку хоче відібрати у мене хазяїн. Закохався, бач, старий песиголовець і вирішив позбутися мене таким негідним чином. Але всупереч усьому, я виживу — мушу вижити! — і повернуся, щоб відомстити своєму кривдникові! Та й Катрю хочу побачити. Буде вона вже замужем на той час чи ні — байдуже. Хочу, щоб знала, що зі мною трапилося...
— Заздрю тобі,— сумно сказав Керім.
— Заздриш? З чого б то?
— Бачиш, ти був наймитом, а мав дівчину, міг одружитися з нею. А в нас усе інакше... Я батрак — ні землі в мене, ні коней, ні овець. Щоб одружитися, я повинен заплатити калим. А з чого? З дванадцяти літ я пішов у найми до бея Шакір-заде,— спочатку за підпаска, згодом пас беєві отари, а коли завернуло з шістнадцяти і став дорослим, мене було відправлено в каменоломні, які приносять чималі прибутки, а всім, хто там працює, лише мозолі та каторжну працю... Ну, ти сам. незабаром пересвідчишся, що то означає камінь лупати!
— Звідки ти знаєш, що й мене пошлють туди?
— Важчої праці, ніж там, немає... Отож не важко здогадатися. Та не сумуй — будемо разом!
— Я й не сумую... До роботи я звик.
Вони ще довго говорили, розповідали один одному про своє життя, в обох не легке, сирітське, нужденне. Івась дізнався, що Керімів батько з молодим беєм Шакіром-заде ще в 1769 році, під час останньої російсько-турецької війни, ходив походом на Україну. А що був круглим сиротою і батраком і не мав ніякої надії зібрати грошей на калим, щоб одружитися, вивіз собі з Мерефи, яку Шакір-заде своїм загоном пограбував та спалив дотла, молоду дівчину Настю, котра стала йому за дружину і наступного року народила сина Керіма. Своїми руками він наламав каменю, намісив глини і склав над морем, на пустирищі, хатину. Керім невиразно пам’ятає батька, бо одного разу його привезли додому на гарбі мертвого. Лише добре пам’ятає, як гірко плакала мати, коли батька ховали.
Пізніше він дізнався, що батька вкусила гадюка в зіндані, куди за якусь провину кинув його бей. Бей забув про цей випадок, а Керім пам’ятав і не забував.
Давно настала ніч, зійшов місяць, з моря долітав глухий шум прибою, а вони все розповідали і розповідали один одному про своє життя, аж поки наліг сон і зморив обох так, що незчулися, як і поснули посеред ями.
Прокинувся Івась від несподіваного крику. Схопився. Вже зійшло сонце, і в ямі було видно. Керім сидів поряд, безтямними очима втупившись у куток, і кричав.
— Що таке? Що сталося?— кинувся до нього Івась.
Тримаючись одною рукою за ногу, хлопець другою тикав
туди, де звисали ліани.
— Там, там! Гадюка! Вона вкусила мене! О Аллах! Я умираю! Убий її!
Івась схопився — кинувся туди, куди показував Керім. Справді. Там довга сіра гадюка, звиваючись, намагалася вилізти по ліані вгору. Була і втекла, коли б Івась не придушив її чоботом до стіни, і вона з розчавленою головою впала додолу, але ще довго билася в передсмертних судорогах.
Потім нахилився до Керіма.
— Покажи рану!
Керім підняв холошу. На нижній частині гомілки, вище кісточки, червоніли дві невелички ранки. Івась швидко нагнувся і припав до них губами, почав висмоктувати кров і спльовувати набік.
— Що ти робиш?— вигукнув Керім, відсмикуючи ногу.
— Спокійно! Я висмокчу отруту!..
— Це не допоможе! Я помру!— Відчай і приреченість прозвучали в голосі хлопця.
— Не заважай!— гримнув на нього Івась і знову припав ротом до ранок.
Він пальцями лівої руки міцно передушив ногу нижче коліна, так що вона аж посиніла, і все смоктав і спльовував, смоктав і спльовував.
Та ранки були невеликі — через них багато крові не висмокчеш. Тоді підняв очі на посіріле обличчя юнака, промовив твердо:
— Треба б розсікти шкіру... Та чим? Ножа немає... Тож потерпи — я зубами!
Керім кивнув головою, міцно стиснув Кулаки, зажмурив очі. Івась уп’явся гострими зубами в тепле тіло — щосили вкусив, відчувши, як здригнувся і враз обм’як Керім, як хлинула з рани кров, заюшуючи литку та ступню.
Виплюнувши разом з кров’ю кусень м'яса, знову припав до рани. Довго висмоктував з неї заражену отрутою кров, ах поки вже нічого було висмоктувати. Потім від сорочки відірвав широку бинду і перев’язав Керімові ногу.
— Ну, що. брате, болить?
— Болить,— признався хлопець.
— Терпи, козаче, отаманом будеш,— втішив його Івась.
— Чи ж буду? Помру я! Адже батько помер!
— Ну, батька ніхто не здогадався порятувати, а я з тебе висмоктав усю отруту,— тепер житимеш... Чумаків теж нерідко кусають гадюки, і вони таким способом рятують себе — то вирізують шматок тіла навколо укусу, то висмоктують отруєну кров, то припікають укус розжареним залізом. Все діло в тім, щоб не прогайнувати часу, щоб отрута не розійшлася по всьому тілу, бо тоді — біда. Можна й померти. А якщо вчасно зробити це, потерпілий житиме. Хіба трохи похворіє... Слава Богу, ми вчасно спохватилися! Хай береже тебе Аллах!
— Слава Аллаху!— прошепотів Керім.— Вся надія на нього.
5.
Наступного дня, рано вранці, в зіндан опустилася драбина, почувся чийсь грубий голос:
— Гей, там! Вилазьте!
В’язні вилізли, примружилися від яскравого вранішнього сонця. До них наблизився Шакір-заде з двома сейменами.
— Ходімо зі мною!
Їх привели до кузні. Коваль надував міхи. В горні горів вогонь, там червонів шмат розжареного заліза.
Івася підштовхнули до ковадла. І тут він зрозумів, що зараз його закують у кайдани. Та ось вони й лежать напоготові — на дерев’яному станку, серед різного ковальського причандалля.
Його підштовхнули знову.
— Іди!
Він уперся — і не з місця.
Сеймени схопили його за руки — шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.
— Не піду!
Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:
— Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!
Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:
— Йди, шайтан!
Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась раптом відштовхнув обох від себе, схопив за карки і щосили тріснув один одного лобами — аж загуло.
Керім з переляку скрикнув:
— Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!
Та той ніби й не почув його слів,— спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:
— Ну, чого роззявив рота? Заковуй!
І Шакір-заде, і коваль — обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:
— Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!
Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.
— Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як?— спитав хазяїна.— Бо окалина палить мені ноги.
— Стягни — пригодяться. А йому дай свої старі чарухи,— погодився бей.
Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.
— Ти дивися — якраз!— промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли.— Взувайся!
Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.
— Готово! Тепер не втече!
— Ну, коли готово, тоді — на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух — бийте канчуками нещадно! — І повернувся до Керіма.— А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті, де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?
— Розумію,— прошепотів Керім.
— Ну, от і добре! А щось помічу у— шкуру спущу! А тепер — ідіть! — і гукнув до сейменів: — Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулейману, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!
Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.
Сеймени здали Івася наглядачу Сулейманові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці, за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.
— На найтяжчу роботу! — сказав старший сеймен.— Це гяур.