— Тут усім не легко,— буркнув Сулейман.
— Щоб кожного дня наламував гарбу каменю! Такий наказ бея!
— У мене не погуляє!
— Та дивися, щоб не втік!
Сулейман глянув на Івасеві кайдани — знизав плечима.
— Куди йому! А втече — наздожену і всиплю канчуком по спині так, що вдруге не захоче!
Він кинув невільникові кайло, молот та лом.
— Ставай он там — і починай!
Івась ніколи не був каменярем, навіть не думав,що доведеться ним бути будь-коли, а тому з деяким острахом взявся до роботи. Ударив кайлом. Довкола бризнули дрібні скалки.
Поряд став Керім.
— Та не гамсели так,— застеріг він.— Тут, брате, ніякої сили не вистачить, якщо будеш надриватися... До каменю треба братися обережно. Спочатку оглянь його, знайди найслабіші місця — тріщини, ямки, розломи, жили, а тоді орудуй — де кайлом, де ломом, а десь і молотком. Ось дивися...
Керім знайшов тріщину, загнав у неї лома і зверху вдарив молотком. Плита черепашника легко зсунулася набік. Але при цьому хлопець зачепив ногу і застогнав.
— Що? Болить? — кинувся Івась.
— Ой, болить!
— То, може б, ти пішов додому?
— Хто ж мене відпустить?
— А Сулейман?
— То такий собака, що й не підступишся. Нізащо не відпустить!
— А що ж робити? Тобі потрібно попарити ногу в зіллі. Мати твоя напевне знає, як його зварити. Потім добре перев’язати і кілька днів полежати, поки рана загоїться.
Поки вони говорили, за їхніми спинами виріс Сулейман. Важкий гарапник несподівано упав на Івасеві плечі.
— Так ось як ти працюєш, гяуре! — закричав він.— Я провчу тебе!
І знову підняв гарапника. Та вдарити не встиг. Івась раптом ступив крок наперед, схопив наглядача за боки — і той не встиг навіть зойкнути чи злякатися, як опинився високо вгорі, над головою невільника. Гарапник випав з його рук, крик жаху вирвався з його рота: він уявив, що зараз полетить з обриву вниз, на кам’яні уступи.
— Івасю-ю!— вигукнув Керім.— Зупинись!
Та Івась і не думав кидати свого кривдника в прірву. Потримавши достатньо над собою і відчувши, що від страху той обм’як і замовк, він поставив його на ноги і підніс до самого носа кулацюгу. Зробив страшні очі.
— Ти не нюхав? Ні? Так знай, ще раз зачепиш, то тут тобі й гаплик!
Сулейман Івасевої мови, звичайно, не розумів, але відчайдушний вчинок невільника та його кулак, піднесений до самого носа, були такі промовисті, що він мимоволі, ледве оговтавшись, пробелькотав:
— Якші, якші!
Та як тільки Івась відпустив його, він схопився за рукоятку ятагана. Та витягти з піхов зброю не встиг: наперед метнувся Керім і повис у нього на руках.
— Сулеймане, послухай мене!— заблагав хлопець.— Не роби ще одної дурниці! Бей Шакір-заде не простить тобі смерті невільника! Тим більше що, не розібравшись, ти перший напав на нього.
Сулейман трохи охолов. Тепер він і сам починав розуміти, що заледве не перевищив своїх прав. Та гнів все ще кипів у його серці.
— Він міг убити мене!
— Ти вдарив його перший. І вдарив нізащо!
— Ви не працювали, а базікали!
— Базікали! — вигукнув Керім.— Поглянь!
Він швидко підняв холошу шаровар і показав просякнуту кров’ю пов’язку.
Сулейман нахмурився.
— Що це?
— Гадюка вкусила. А цей гяур, якого ти несправедливо обвинуватив у лінощах та базіканні, врятував мене — висмоктав з рани отруту і перев’язав.
У наглядача округлилися очі.
— Тут є гадюки?
Керім зрозумів, що Сулейман не второпав, коли саме його вкусила гадюка, і подумав, що це трапилося тут, щойно, але не захотів пояснювати йому, коли і як це трапилося. Навіщо? Хай думає, що тут водяться гадюки, бо видно, що він їх боїться. Може, менше вештатиметься по каменоломні і менше наглядатиме за батраками.
— А де їх немає?— відповів запитанням на запитання.
— І ти гадаєш, що цей гяур висмоктав усю отруту з тебе?
— Хто ж це знає? Може, й не всю. Показати б ногу знахарю...
— То покажи!
Керім не сподівався такого від завжди крутого і часто несправедливого наглядача. Ледве стримуючи радість, запитав:
— То я можу піти, Сулейман-ага?
— Іди! — похмуро кинув той і, піднявши гарапника, поколивав геть.
Керім переможно глянув на Івася.
— Ну, не чекав такого! І від тебе не чекав, що ти зважишся так провчити Сулеймана, і від нього не чекав, що відпустить мене додому.
— Він тебе відпустив?— зрадів Івась.
— Так. Я розповів, що мене вкусила гадюка, і він відпустив до знахаря.
— То йди зразу ж! Хай дасть тобі якоїсь мазі, щоб швидше загоїлася рана. Отрути в тобі, гадаю, не залишилося ні краплі, бо коли б залишилася, то вже тобі було б погано або й помер би досі. Але на вмираючого ти не схожий... Іди! Рану треба лікувати!
6.
Після інсценізації Полтавської баталії, яку поставив для імператриці Потьомкін, Катерина у супроводі найвищих сановників у вельми доброму настрої зійшла з високої могили російських воїнів, звідки спостерігала за мальовничим видовищем, і направилася до Полтави. До себе в карету вона запросила Потьомкіна та Суворова, котрий командував цією інсценізацією, що нагадувала в натурі справжню битву.
Настрій у всіх був піднесений.
За царською каретою потягнулася довга низка карет придворних вельмож, на яких інсценізація теж справила велике враження. Навіть те, що на полі “бою” залишились лежати трупи десятьох молоденьких солдатиків-новобранців, розтоптаних під час кавалерійської атаки кінськими копитами, нікого не засмутило. Вони сприймалися, як справжні вороги, бо належали до “армії” Карла і були одягнуті у шведську уніформу.
“Битва” вийшла на славу! Гриміли гарматні залпи — і пороховий дим сивими хвилями котився понад землею, тріщала рушнична пальба, стрункі квадрати піхотних каре марширували по полю, виблискуючи проти сонця гострими вістрями штиків. Особливо мальовничо виглядали гусари, улани та козачі сотні, що з гиком та свистом врізувалися в ряди “супротивника”, — і тоді все перекривав веселий дзвін і блиск шабель, крик людей і кінське іржання. Здалеку, з вершечка високої могили, де сиділа в кріслі Катерина, такі кінські атаки були особливо ефектними.
— Спасибі, князю,— погаснула цариця руку Потьомкіну.— Розвеселив ти мою душу. Гадаю, і в цій війні мої солдати проявлять не меншу хоробрість.
— Запевняю вас, ваша величність, що так і буде,— відповів Потьомкін.— Ми завтра з генералом Суворовим вирушаємо до театру бойових дій.
Тільки в одній кареті, що серед інших поволі тягнулася в курному шляху до Полтави, настрій був дещо інший. Тут їхав граф Безбородько.
Олександр Андрійович сидів у кутку біля відчиненого віконця, і сумно дивився на рівне поле, де щойно була повторно розіграна трагедія його рідного народу.
Стоячи на могилі, за кріслом імператриці, під високим дубовим хрестом, на якому було випалено три слова: “Памяти павшим воинов”, він уважно спостерігав добре розіграну Полтавську баталію, і в душі його нуртували суперечливі почуття.
З родинних переказів він добре знав події майже вісімдесятилітньої давнини, бо дід Яків був учасником їх і навіть залишив записки про гетьмана Мазепу, які юний Сашко читав, будучи спудеєм Київської академії, і які загинули під час пожежі на їхньому хуторі в Березані. Як і дід Яків, він не схвалював вчинку гетьмана — його повстання проти царя Петра. Вважав, що він, той вчинок, був не обдуманий, легковажний, вкрай погано підготовлений. Та й готувався в такій глибокій таємниці, що більшість полковників та сотників, дізнавшись про несподівану переорієнтацію гетьмана на короля Карла, були вражені так, що відсахнулися від нього і один по одному зі своїми козаками переметнулися на бік Петра. Не останню роль у цьому відіграв і крутий норов гетьмана, від якого немало натерпілися не тільки полковники та сотники, а й прості козаки та посполиті. Тож і не дивно, що при гетьманові невдовзі залишилося лише три тисячі козаків та невелика групка старшин-однодумців, а майже двадцятитисячне козацьке військо билося під Полтавою на боці Петра.
Олександр Андрійович поглянув крізь віконце на рівне поле, подекуди поросле деревами, і намагався уявити, яким воно було в той трагічний для його батьківщини день, коли круто змінилася доля всього народу.
Поле, поле! Полтавське поле! Нещасна доля України!
Враз загинула автономна гетьманська держава! Загинули вольності, що, хоч і в урізаному вигляді, трималися з часів Богдана Хмельницького до 27 червня 1709 року. До ноги були вирубані Меншиковим мешканці гетьманської столиці — Батурина, а саме місто спалене до тла. В Лебедині ним же були колесовані, четвертовані, посаджені на палі та повішені сотні старшин та козаків, котрі не встигли з’явитися до Петра на присягу. А Ромни були спалені й сплюндровані своїми ж козаками, але з наказу Меншикова, лише за те, що там якийсь час стояла на постої шведська армія, а роменці за це були вислані до Курська на поселення. Нічого й казати, якої страшної кари зазнали ті козаки й запорожці, котрі залишилися до кінця вірними гетьманові,— їх піддали найжорстокішим тортурам, посадили на палі і на плотах пустили вниз по Ворсклі та по Дніпру на пострах “малоросіянам”.
Олександр Андрійович важко зітхнув. Картини минулого швидко змінювали одна одну. Страшна історія народу! Страшна ще з погрому Батиєвого! Хто напише тебе? Хто напише для нащадків про діла дідів своїх? Для пам’яті людської, для оживлення змертвілих душ людських?
Карета в’їхала в Полтаву — колеса заторохтіли по нерівних плахах дерев’яної мостової. Безбородько зачинив віконце і відкинувся на м’яку подушку сидіння.
У післяобідній час, відпочивши, граф приїхав до дворянського зібрання. Перед масивним будинком вже стояв ряд карет. Збирався вищий світ Полтави та її околиць.
На сходах його ждав Володя Боровик.
Як він змінився за останній місяць! Схуд, зблід, бо майже не бував на сонці — приходив рано-вранці, а кінчав роботу перед заходом його. Безбородько квапив — працюй, працюй! Треба встигнути до приїзду імператриці!
І встиг! За день до прибуття Катерини в Полтаву поклав останній мазок.
А тепер стояв щасливий і схвильований. Новий чорний фрак, замовлений графом полтавським кравцям, і біле жабо, вперше в житті одягнуті заради такої небуденної події, зробили його молодшим, красивим, навіть елегантним. Русяві кучері гарно обрамляли добре виліплену природою голову.
Безбородько аж охнув. Ні, це не той миргородський парубок, що заявився в Обухівку, до Капніста, з портретом козацького полковника Рубана і, ніяковіючи, переступав з ноги на ногу перед столичним графом. На ньому були прості полотняні штани, вишита сорочка і досить стоптані юхтові чоботи, припорошені дорожньою пилюкою.
Щойно написаний, новий портрет молодого художника остаточно упевнив графа в тому, що перед ним справжній талант-самородок. Його треба лиш огранити, відшліфувати — і хтозна, чи не стане він новим Левицьким, теж земляком, академіком і придворним живописцем.
Після недовгої розмови Володя Боровик погодився поїхати до Полтави. Він відразу зрозумів, яка широка дорога відкривається перед ним, якщо його картини сподобаються цариці.
І ось тепер він, радісно-тривожний, схвильований, жде вирішення своєї долі.
— Ще не приїхала?— спитав Безбородько.
Малася на увазі цариця.
— Ні, не було,— відповів Боровик низько кланяючись.
І тут раптом на вулиці почулася якась метушня, пролунав тупіт багатьох копит, гомін владних чоловічих голосів.
— Цариця!— шепнув Безбородько.— Йди всередину і підійдеш, коли я покличу! А я мушу бути там!
І поспішив униз.
Катерина в супроводі Потьомкіна та цілої свити придворних вельмож ввійшла до зали. Все тут сяяло позолотою, добре навощеним паркетом та натертими до блиску шибками вікон. Пахло фарбою.
Місцеві поміщики схилилися перед царицею в низькому поклоні.
Катерина коротким кивком голови привіталася з ними і раптом зупинилася посеред зали: в око їй впали картини, намальовані на протилежних стінах. Ліворуч був зображений Петро Перший, що орав ниву, а праворуч — вона, Катерина: йшла босоніж по ріллі і засівала ту ниву золотистим зерном.
Вона оглянулась на Безбородька.
— Хто це, граф?
— Це ви, ваша імператорська величність!
— Я не про те. Це я сама бачу. Я питаю про художника.
Безбородько бачив, що картини сподобались Катерині. Але він удав на обличчі переляк.
— Якщо вам не подобаються, ваша величність, то краще буде, коли я не представлю його вам, бо художник цей досить молодий... Місцевий...
— Навпаки! Картини мені подобаються... Це ж оригінально і символічно: Петро Перший оре ниву, а Катерина Друга засіває її!
Безбородько розцвів. Задум належав йому. Але він про це промовчав, а лиш підняв над головою руку і голосно покликав:
— Володя! Боровиковський!
Прізвище “Боровиковський” вихопилося у нього несподівано, але поправляти себе не став. Може, так і краще?
Володя несміливо виступив із гурту полтавського панства, підійшов до цариці. Вона простягла руку. Пухку, білу, в сяючих самоцвітами перснях. Він досить незграбно нагнувся — поцілував.
— Володимир Боровиковський?— перепитала Катерина.
— Так,— відповів той, не сміючи перечити, що прізвище його трохи інше.
— Похвально, похвально! Картини твої мені подобаються. Де ж ти вчився?
Володя почервонів, а Безбородько поспішив йому на допомогу.
— У батька, іконописця, козака-маляра.
— О-о!— вихопився в Катерини вигук здивування.— Який, однак, талановитий цей народ! Майже ніде не навчається, а створює такі досконалі картини! А що, графе, коли взяти його в Петербург — хай повчиться в Академії! Га?
— Це прекрасна ідея, ваша величність!
— І звучить непогано — Володимир Боровиковський! Подумайте, графе, над цим!
— З радістю, ваша величність!
Доля миргородського козацького сина Володі Боровика була вирішена.
Він схилився в низькому поклоні.
7.
Чумацька валка без перешкод і без пригод прибула до Берислава. Всюди тільки й мови було — про війну. Хуржик радів: через ці новини про зникнення Івася всі швидко забули. Поговорили, побідкалися, що пропав хлопець,—та й перестали. Сам Хуржик підкинув думку, що наймита вбили татари і труп його заховали в таємному місці або втопили в солоному озері. Ніхто не заперечив проти такого здогаду — і на цьому всі зійшлися. Солі набрали досхочу — аби витримали мажі та довезли воли. Окрім того, накупили сушеного ізюму, хурми, тарані та вина і на радощах поспішали додому.
Однак на переправі чумаків чекала несподіванка. Другого дня після прибуття до Берислава валку оточили солдати. До Хуржика підійшов офіцер — запитав:
— Отаман валки?
— Так,— відповів Хуржик.
— Відійдемо трохи. Треба поговорити.
Коли відійшли вбік, офіцер знову запитав:
— Грамотний?
— Читати й писати вмію.
Офіцер витягнув з-за обшлага мундира папір — показав ошелешеному Хуржикові розмашистий підпис: Потьомкін.
— Бачив?
— Бачив. Але що це означає, пане офіцере? Яке відношення цей папір має до мене?
Той зробив суворе обличчя.
— Йде війна! Ми забираємо для потреб армії всю твою сіль!
Хуржиків язик затерп.
— Як — забираєте?
Офіцер усміхнувся, поплескав отамана по плечу.
— Та не лякайся! Не даром, а за гроші! Для армії потрібна сіль. Багато солі! Війна буде затяжна, і князь Таврійський послав мою команду окупиш цілу валку.
У Хуржика відлягло від серця.
— Ху-у! Перелякав ти мене, служивий!— зітхнув з полегшенням.— А по чім заплатиш і коли заплатиш?
Офіцер оглянувся. Переконавшись, що ніхто не може почути його все ж понизив голос:
— Заплачу добре — не пошкодуєш...
— Так солі ж не привезу додому! Що люди скажуть?— не здавався Хуржик.
— Чудило ти, отамане! Вернешся до Перекопу — купиш скільки твоїй душі завгодно! Я знаю, що деякі чумаки за літо двічі обертаються до Криму, а тобі щастя само йде до рук — тут близько. Такий бариш матимеш! Але...