Війна закінчилася, Сполучені Штати здобули незалежність і дуже швидко забули про свого героя. Ображений капітан прибув до Парижа, сподіваючись тут знайти підтримку і вдячність за вклад у спільну перемогу. Та французи вже теж забули про свого лицаря. Він був потрібен, коли йшла війна і необхідно було комусь проливати кров за Францію, а як тільки така потреба минула, всі відвернулися від невдахи. Так у пошуках щастя та шматка хліба Поль Джонс опинився в Копенгагені, а постільки кишені його стали зовсім порожні, то, мабуть, застряв він там надовго.
— Шкода хлопця,— промовила Катерина.— Коли б він погодився, я з задоволенням запросила б його на свій флот,— хай би проявив свої таланти у війні з турками.
— Це було б чудово, ваша величність! — вигукнув Сегюр.— Ви зробили б два боговгодні діла: врятували б капітана від остаточного опущення на дно, а, по-друге, придбали б першокласного флотоводця для свого флоту!
— Ну, що ж, я люблю талановитих людей. Немало їх я наблизила до себе і дала можливість проявити свої здібності для блага держави нашої. Якщо капітан Джонс потопить хоча б один бойовий корабель падишаха, то й тоді витрати казни на його утримання були б не марними.— І глянула на Безбородька.— Потурбуйтеся, графе, щоб наші люди розшукували його в Копенгагені чи де він буде, і запросили до Петербурга.
— Слухаюсь, ваша величність,— Безбородько поштиво схилив голову.
— До речі, графе, як там мої малороси — отой молодий баритон, що усолоджував мій слух малоросійськими піснями на березі Дніпра, в Кременчуці, та художник, здається Боровиковський, який так гарно розписав будинок дворянського зібрання в Полтаві?
— Боровиковський, ваша величність, навчається в портретному класі Академії мистецтв, у академіка Левицького, свого земляка. Подає добрі надії, каже академік. А той молодий чумак, баритон, досі ще не прибув до Петербурга. Якщо не помер в дорозі, то скоро прибуде. Я прослідкую, щоб усе було гаразд.
— Прослідкуй, графе, прослідкуй... Велич правителя вимірюється не тільки його власними достоїнствами, а й відблисками слави тих розумних і талановитих людей, яких він наблизив до себе. Я не належу до тих, хто оточує себе нікчемами, щоб вивищуватись над ними. Волію бачити поруч себе помічників здібних та сміливих, що примножують славу батьківщини, а отже, і славу самого правителя.
— Мудро, ваша величність, мудро,— зааплодував беззвучно Сегюр.
А Безбородько знову поштиво схилив голову і скромно, впівголоса сказав:
— Дякую, ваша величність.
4.
Довгою і тяжкою видалася зима для Івася. Особливо люто допікав холод. Незважаючи на те, що зіндан десь у грудні почали накривати очеретяними матами, а на дно Керім накидав соломи, від морозів не було порятунку. Івась поглибше заривався в своє лігво, намагався надихати кубло, щоб зігрітися, але тепле повітря швидко вивіювалося крізь вогку і холодну солому, мов крізь сито, а натомість заповзав крижаний холод. Нещасний перемерзлий невільник заривався ще глибше,— тоді холод проникав знизу, від кам’яного дна. А вранці знеможений, задерев’янілий, невиспаний, Івась, ледь переставляючи ноги і гримочучи кайданами, плентався під наглядом Сулеймана в каменоломню, проклинаючи і своє життя, і все на світі. Лише тут він зрозумів, яка то велика різниця між вільними наймами в рідному краї і неволею в чужому.
Однак усьому буває кінець. Стражданням теж. Наприкінці лютого з моря повіяв теплий вітер, сніг розтанув, крига на морі поламалася, відпливла від берега і десь щезла.
Хлопці раділи: ще місяць-другий — і можна тікати.
— Я вже і каюка назирив,— похвалився Керім.— Шкода, вітрила немає. А то б попутний вітер швидко відправив нас до того берега.
Та несподівана пригода прискорила втечу, хоч це і не входило в їхні плани.
Одного ранку — було цс на початку березня — Івась, як звичайно, вилізши з ями, коливав попереду Сулеймена через широке пологе подвір’я, притримуючи руками важкий ланцюг, що заважав іти. Посеред двору, біля колодязя, де стояло корито з водою, гралися в квача беєві діти — дрібна дрібнота. Вони ганялися одне за одним, здіймаючи веселий дитячий вереск.
І ніхто з них не помітив, як мале дівчатко, тікаючи, налетіло на корито, перевернулося в нього і шубовснуло в воду. Там зразу ж почало захльобуватися.
Івась рвонувся вперед — загримів кайданами. Мабуть, дітям він здався дуже страшним. Великий, зарослий скуйовдженим чубиськом і бородищею, де стриміли остюки та солома, він справді був страховищем. Тож дитинчата, перелякавшись, з виском і плачем кинулися врозтіч.
Вихопивши дівчинку з корита, Івась опустив и на землю. І в ту ж мить пролунав пронизливий дитячий зойк: один із маленьких втікачів, налетівши на гарбу, розквасив собі носа і губу. Обливаючись кров’ю, він качався по землі і несамовито верещав.
На дитячий крик вискочили жінки. Поблискуючи голеною головою, примчав бей.
Сулеймен з піднятим канчуком накинувся на Івася, уперіщив по плечах.
— Собака! Що ти наробив! Скалічив беєвого сина! Єдиного сина!
Щоб захиститися, Івась нагнувся і обхопив голову руками.
— Я ж не думав, що діти так злякаються... Я рятував дівчинку!
— Дівчинку!— перекривив його Сулеймен.— Такого сміття всюди досить! До того ж — то дочка дворової жінки.
— Звідки ж я знав?
Новий удар обірвав його мову. Видно, Сулеймен відчував свою провину за те, що трапилося, і, щоб якось вигородити себе перед хазяїном, бив раба смертним боєм.
Бей схопив сина на руки і поніс до хати, але перегодя вийшов. Вид його пашів гнівом, брунатні очі метали блискавки. Підбігши до Івася, він рукою ударив його в лице.
— Гяур! Не буде тобі моєї пощади! Ти налякав дітей! Маленький Мансур, мій синок, переламав носа, розсік губу, вибив зуба! Я тобі цього не прощу!
І вдарив удруге.
Так добрий Івасів намір обернувся для нього великою загрозою. Замість подяки — бичування. А що далі, буде, одному Богові відомо!
Почувши цю історію Керім насупив брови.
— Треба тікати! Вночі треба тікати! Бей — людина зла, неврівноважена. Від нього можна чекати найгіршого! Вони ледве допрацювали до вечора.
— Жди мене вночі! Я прийду!— пообіцяв Керим.
Івась не лягав, щоб не заснути, бо знав — сон його міцний.
Опівночі почувся шурхіт -— вниз опустилася драбина. Івась виліз нагору і опинився в обіймах друга.
— Міцно тримай ланцюг, щоб не брязнув!— шепнув той.— Собаки не повинні почути нас!
Вони тилами, поза сараями, пробралися в дальній кінець беєвого двору, обережно перелізли через кам’яну огорожу і вийшли на берег моря.
Було темно. З низьких хмар сіялася холодна мжичка. Теплий південно-західний вітер, що приніс весну, змінився на східний, з далекого Сиваша та Перекопу. Море глухо шуміло. Не звиклому до нього Івасеві стало страшно. Як же вирушати на утлому суденці в таку небезпечну подорож? Та Керім мовчки йшов уперед.
— Тут!— раптом зупинився він.— Ось наш каюк!
Це був зовсім невеликий човен. Ступивши в нього, Івась відчув, як він загойдався під його ногами, мов тріска.
— Ми не потонемо?— засумнівався він.
Керім тихо засміявся.
Не потонемо! Помацай його борти — вони обшиті по всій довжині очеретяними поплавками, що не дадуть йому потонути. Я, бувало, і не в таку хитавицю випливав на подібних човнах, а, як бачиш, живий! Одно мене турбує — ні місяця, ні зірок не видно, як же тримати напрям на північ? Та вже що Бог дасть — не повертатися ж назад!
Керім сів за кермо, Івась — на весла. Відштовхнулися від берега — і враз вітер підхопив їх і поніс у відкрите море.
Берег миттю зник з очей, пропав у непроглядному мороці. Густа темрява чорною пеленою окутала хлопців зі всіх боків. Куди пливти?
Івась наліг на весла. Каюк швидко понісся вперед. Але куди? Аби подалі від берега Криму! Бо повернення назад, до бея, було б для них страшним лихом.
Хвилі били в правий борт, і по цьому Керім визначив, що курс вони взяли правильний. Якщо пощастить, наступного дня, під вечір, має показатися протилежний берег затоки.
— Налягай, Івасю! До ранку ми повинні бути за обрієм, щоб ніхто з Сарису не побачив нас!
Івась вкладав у весла всі сили, які мав. Скрипіли кочети, хлюпала вода за бортом, летіли бризки в обличчя — і каюк, здається, мчав, мов птах, але Івась знав, що все це відчуття оманливе, бо в темряві ніяк не можна визначити швидкості човна. І все ж уранці з’ясувалося, що відпливли вони далеко. Берегів не видно, — отже, Крим залишився позаду. А навколо — вода, вода, вода... Куди не глянь — білясті гребінці хвиль, що напливають хтозна-звідки і зникають хтозна-куди. І вітер міцнішає, хитає човна, мов тріску, коли б не очеретяна обшивка по бортах, давно, перевернувся б.
День видався похмурий, сонце не показувалося, берегів не видно. Куди ж пливти? Керім розглядався навкруги, але напрямку визначиш не міг. Вкрай розгубившись, щиро зізнався:
— Не знаю. Кругом море! Куди пливти, не знаю... І що робити, не знаю.
Він поклав весло перед собою на борти човна і опустив у зажурі голову. Видно, відчув провину перед товаришем по нещастю, якого завів у безвихідне становище.
Івасеві стало жаль хлопця, і він спробував підбадьорити його:
— Та чого та носа повісив? Ми ж іще не перевернулися і не потонули! Лиш голод почав за пупа смоктати! А давай лишень заглянемо в твою торбу та перекусимо, а тим часом, може, сонечко вигляне, і ми дізнаємося, куди пливти.
Вони перекусили ячними млинцями з бринзою, трохи зігрілися, відпочили, але сонце за цей час не виглянуло ні на хвилину, зате каюк, підштовхуваний вітром, плив без стерна і остаточно збився з напрямку, взятого Керімом ще біля кримського берега.
А вітер все дужчав і дужчав. Гребти було ніяк. Човна кидало з хвилі на хвилю, мов пір’їну. Івась і свої весла поклав на дно, глибше закутався у мокрий кожух, а шапку натягнув на самі очі. Що буде, те й буде! Холод почав поволі проникати у всі шпаринки тіла, навіть у нутрощі. Здавалося, він ще ніколи так не замерзав.
Керім теж зігнувся на кормі, іноді кидаючи якийсь безтямний погляд в оскаженіле море, що ревло й клекотало, мов окріп у казані над вогнем.
Так їх несло хтозна-куди до вечора. І через усю ніч.
Море ще більше знавісніло і залило човна по самі борти. Але він тримався на плаву, і це рятувало хлопців від наглої смерті. Весла хвилею змило в море, — тож хоч би й наступила можливість визначити курс, нічим було гребти. Хіба руками!
Але й руки, й ноги, і все тіло замерзло, задерев’яніло. Пальці на руках стали, мов дубові,— не ворухнеш.
Як вони пережили цю жахливу ніч, одному Богові відомо.
Івась спочатку молився, згадував померлих батьків, діда-кобзаря, Катрю, заклинав усіх святих порятувати його, а під ранок втратив усяку надію, схилився на лавочку і завмер, нерухомий, готовий віддати Богові душу.
Керім закляк на кормі і не подавав ніяких ознак життя. Живий він чи вже помер?
Тим часом наступив ранок, зійшло сонце. Це було справжнє сонце, що розігнало хмари. Море потроху почало заспокоюватися, хитавиця уляглася. Десь до обіду небо зовсім очистилося від хмар, ніби їх і не було, стало синє-синє, як улітку. Але Івасеві все було байдуже. Він лежав на лавочці мов мертвий, хоч і бачив і сонце, і синє небо, і хвилі, що поволі затихали, втрачали свій шал.
Він навіть побачив, як раптом над ним виросли борти якогось чималого судна з рядом весел, зі щоглою та вітрилами. Воно нависло над їхнім малим каюком і зупинилося. Напіврозплющеними очима він все це бачив, але не міг зрозуміти, що це був порятунок. Його згасаючий мозок то прояснювався, то затьмарювався темрявою.
Під час одного такого прояснення він почув раптом запитання, мовлене рідною мовою:
— Як тебе звати, хлопче? Як?
Він розтулив губи, силився сказати слово, але виходило щось нерозбірливе:
— Іва...к. Ів...ак... І...ак.
Він намагався сказати “Івась” або “Іван”, але задерев’янілі губи не слухалися його, а гикавка зводила всі його намагання нанівець.
— Івак-к-к!
Чийсь гучний голос над ним прогув:
— Та він же каже — Івак! Івак! Хіба не ясно?
Його підняли, понесли, роздягали, терли, влили в рот ковток горілки. Накрили чимсь теплим, А йому все здавалося, що це сон, що все це відбувається не з ним, а з кимось чужим. Потім усе потьмарилося — і світ зник.
Остаточно він прийшов до тями, коли почали зубилом та молотом рубати кайдани на ногах,— дзвінкий брязкіт заліза пробудив його від глибокого сну.
Він розплющив очі. Лежав уже в якійсь землянці, а не на кораблі, і двоє, судячи по одягу, ковалів звільняли його від пут. Той, що стояв навпроти, побачивши, що парубок дивиться на нього осмислено, підморгнув:
— Потерпи, Іваку, ще на одній нозі розрубаємо — і станеш вільним козаком! А закували тебе, братику, на славу — вже третє зубило затупилося! Ну й нехристи!
— Де я?— спитав Івась.
— Як — де? Серед запорожців! У Василькові, на березі Бузького лиману, де наше Вірне Військо Запорозьке стало кошем... Тобі, братику, з товаришеві твоїм пощастило, що ми натрапили на вас. Ще б трохи, і ви задубіли б на смерть...
— А Керім як?
— Керім?
— Авжеж — Керім. Мій друг.
— А нам здалося, що ти називаєш себе Кириком. Так ми й називали його — Кирик. Він що — татарин?
— Тум. Мати його з Мерефи.
— А-а, отже — наш. Живий він теж. Але заслаб зовсім. Дуже перемерз.
— Він де? Я хочу до нього.
— Він у сусідній землянці. Але почекай, хлопче, зрубаємо з тебе залізо!
І коваль гепнув по зубилу молотом. Потім ще кілька разів ударив — кайдани розпалися. Ногам відразу стало легко.
Івась підвівся, пройшовся —легко! І аж тепер повірив, що врятувався, що на волі, серед своїх людей. На серці стало радісно.
— Я хочу до Керіма!
Старший коваль кивнув молодшому.
— Проведи його, Саво!
Керім лежав у такій же землянці, як і та, де щойно був Івась. Тут було тепло — у кабиці горів вогонь, над ним висів казанок, в якому кипіло якесь запашне зілля. Його помішував кописткою старий сивовусий запорожець із золотою сережкою в правому вусі.
— Ось товариша привів — Іваком зветься,— сказав Сава.— За друга свого турбується...
— Хай зостається — буде мені за помічника,— промовив глухим голосом запорозький знахар.— Бо його товаришеві доведеться лежати не один день.
Керім стогнав, метався в жару. Івась присів біля нього, поклав долоню на гарячого сухого лоба. Лоб горів, як у вогні.
— Керім! Брате! Як тобі? — Хворий розплющив очі. Слабка усмішка промайнула по його схудлому суворому обличчю.
— Важко мені,— прошепотів.— Мабуть, помру.
Івась дав йому кухоль з водою — зволожив запечені губи.
— Не помреш! Тримайся, брате! А я буду весь час біля тебе!
5.
Капітан Поль Джонс добрався до Фінляндії на невеликому прогулянковому боті, а решту дороги до Петербурга — то пішки, то на попутних, то на диліжансі. Столиця вразила
його суворою геометричністю вулиць, величністю мостів і пишністю палаців. Грошей на візника у нього не залишилося, і він йшов самоходом, розпитуючи зустрічних про храми та найвеличніші будівлі, а також про те, як знайти графа Безбородька.
На його подив, майже кожен третій або четвертий пристойно одягнутий пан розумів його і відповідав французькою, англійською або німецькою мовою, докладно пояснюючи, як пройти далі.
Графа Безбородька не було вдома, і стомлений капітан змушений був годину чи й дві прогулюватися поблизу, щоб не прогаяти приїзду графа на обід. Від того, як складеться розмова з графом, залежало багато: відважний капітан не тільки витратився в дорозі, так що не мав навіть і дрібної монети, щоб купити гарячих пиріжків, якими тут торгували мало не на кожному розі, а просто був у відчаї, бо не мав тут ні знайомих, ні даху над головою, ні грошей, щоб, на випадок невдачі, повернутися назад, у Копенгаген.
Тому, помітивши, що біля будинку зупинився екіпаж, він поспішив до нього.
З екіпажа вийшов поважний пан років сорока. Лакей відчинив перед ним двері. Але капітан перехопив його на півдорозі.