— Мосьє Безбородько?
— Так.
— Капітан Поль Джонс,— виструнчився шотландець.— Щойно прибув з Копенгагена. Мені повідомили, що...
Безбородько перебив, його. Ніби не помічаючи обшарпаності прибулого та настороженості в його очах, він простягнув йому руку і вигукнув:
— Капітане, я з дня на день ждав вас! З приходом весни на Чорному морі розгоряться морські бої, і бажано було б, щоб ви були вже там!
— Я поспішав, мосьє,— скромно заперечив Поль Джонс.
— Так, так, я бачу, ви щойно з екіпажа,— і Безбородько досить безцеремонно оглянув вицвілий і пожмаканий капітанів камзол.— Заходьте, будь ласка, до мене. Пообідаємо і поговоримо. А потім я вас представлю імператриці.
Однак виявилося, що з обідом граф не поспішав. Він запропонував капітанові прийняти ванну, поголитися, а поки той усе це робив, слуги графа почистили і випрасували капітанський камзол та панталони, наваксували до блиску черевики.
Дещо зніяковілий морський вовк, зайшовши до їдальні, подякував Безбородькові:
— Дякую, графе. Я вельми зобов'язаний перед вами.— І він показав на себе.—Тепер не соромно показатися і перед її величністю.
Безбородько зробив рукою широкий жест.
— Ось пообідаємо — і поїдемо до її величності.
Через годину, як граф і обіцяв, вони ввійшли до кабінету цариці. Катерина прийняла шотландця вельми доброзичливо, розпитала про здоров’я, про дорогу з Копенгагена до Петербурга, подякувала за приїзд, який свідчив про готовність капітана служити Росії.
— Я весь до ваших послуг, ваша величність,— схилив поштиво свою рудувату голову Джонс.— Готовий виконати перше-ліпше ваше розпорядження! Жду ваших наказів, ваша величність!
— Похвально чути таке, капітане,— милостиво сказала Катерина.— До речі, наскільки я знаю, ви командували флотиліями, а маєте скромне звання капітана. Гадаю, це можна пояснити лише неуважністю ваших сюзеренів. Я хочу виправити цей недогляд і, зважаючи на ваші заслуги перед Америкою та Францією і відзначаючи ваші подвиги на морі, надаю вам звання контр-адмірала. Сподіваюсь, ви виправдаєте його новими подвигами на Чорному морі у війні проти Туреччини.
— Буду старатися, ваша величність.
— Відправляйтесь туди негайно! Час не жде!— тоном наказу сказала Катерина.— Гроші, подорожню, документи вам приготують. З вами поїде перекладач. Він же буде вашим ад’ютантом.
— Слухаюсь, ваша величність,— підхопився новоспечепий контр-адмірал.
— Бажаю успіху!
6.
Нову наймичку Хуржик привів у неділю, коли всі обідали. Завів на кухню і сказав:
— Це Луша, тобто Лукія, наша нова наймичка. Вона помагатиме нам по господарству.— І підштовхнув дівчину до столу.— Сідай, Лушо, обідай зі всіма — знайомся: це мій син Василь, а то Параска та Катря — наймички, як і ти, але вони старші, все тут знають, і ти мусиш їх слухатись... Ось так!.. А Катря покаже тобі господарство, щоб ти знала, що робити... Дівчина сіла на край ослона, несміливо взяла ложку до рук — простягнула до миски, але очима в цей час метнула по всьому столу і по домочадцях, що сиділи за ним. І погляд той був такий чіпкий, пронизливий, що кожному здалося, як щось холодне і колюче торкнулося його серця.
Катря знітилася. Ну й очі — ніби просвічують тебе наскрізь! Мовби читають твої думки! А сама нічогенька — в міру округла, не товста і не кістлява, не руда, мов кішка, але й не чорна, мов галка, а якась середня — попеляста чи темно-сіра, як миша. От тільки очі чимось відрізняються від звичайних людських очей — якісь холодні, зелені, проникають в саму душу і перевертають в ній усе.
І де господар знайшов таку?
Зразу ж по обіді, коли Катря вийшла з хати, до неї підійшла Луша, взяла під руку.
— Знаєш, серденько, мені здається, що ми однолітки і, мабуть, сироти,— почала несподівано мову.— Бо який же батько віддав би свою дочку у найми?
— Так, я справді втратила батька,— тихо відповіла Катря.
— От бачиш — я так і знала... А я кругла сирота — вже не один рік поневіряюся по наймах... І кінця-краю їм не бачу... Невже ж так нам і доведеться посивіти у наймах, як отій старій Парасці? Чи Бог нас красою обділив? Чи щастям? Чи ми не роботящі? Та невже ж не знайдеться той, хто візьме нас заміж і зробить господинями?
— Хтозна,— здвигнула плечима Катря.— Хто те відає?
— Ну, дівчина зразу відчуває, чи подобається комусь, чи ні. Ось, приміром, у хазяїна син уже парубок, женити пора. Чим не жених? І багатий, і собою не поганий. Невже не пробувала знадити його?
— Дуже треба!— фиркнула Катря.— Знаджувати осоружного!
— Хіба в тебе був хтось?
— Був.
— Де ж він?
Катрі не сподобався цей допит. Вона не розуміла мети його. Тому відповіла різко:
— Був, та немає... Поїхав у Крим та не повернувся!
Луша полегшено зітхнула.
— І ти його дуже кохала?
— Дуже.
— І нічого не матимеш проти того, щоб я закрутила голову Василю?
— З чого ти взяла, що я буду проти?
— Ну, ти гарна дівчина, а він багатій... Чому б і не спробувати?
— Ради Бога, не тули праведне до грішного!.. Коли б Івась був живий, то нікого мені не треба!
Луша подивилась на неї довгим, пильним поглядом
— Ну, Катре, дивись — не передумай, я тебе попередила!.. А тепер покажи господарство. Бачу, тут аби руки —то робота знайдеться! Коли б знала, що на себе працюватиму, то старалася б, а на дядю — хай Хуржик дурнішу знайде!
З цими словами вона рушила перша, ніби все тут їй було відоме,— заглянула і до коровника, і до свинарника, і до пташника. І Катря в душі дивувалася, як вона всюди прискіпливо приглядалася, цмокала язиком, ніби прицінювалася на ярмарку. Катрі стало смішно. Їй здалося, що вона розгадала потаємні наміри цієї дівчини, яка будь-що заповзялася вийти заміж за багатого і стати незалежною ні від кого господинею.
Разом з тим їй подумалося, що було б непогано, коли б Василь і справді уподобав цю дурноверху,— може б, від неї відв’язався зі своїми залицяннями.
7.
Два тижні Івась не відходив від Керіма — поїв відварами та настойками трав, які готував старий знахар Щока, розтирав лоєм груди, бо старий уже не мав сили це робити, обкладав торбинками з гарячими висівками, а знахар двічі на день правив молитву над хворим, заглядав у рота та в очі і наказував молодому помічникові знову й знову терти Керімові грудину й ребра, аж поки з того не пожене піт.
Врешті одного дня Керімове тіло вкрилося рясним потом. Він ніби скупався в ньому — аж сорочка промокла наскрізь.
— Буде жити!— перехрестився знахар Щока.— Чуєш, Іваку! Житиме твій татарчук! Хвороба відступила від нього! Радуйся!
Івась уже звик до того, що запорожці звали його Іваком. Тому відгукнувся відразу:
— Радуюсь, дідуню... Керім — справжній друг. Він не раз виручав мене у скрутну хвилину. І дай Боже, щоб він видужав — мені та його матері на радість!
Однак минуло ще більше тижня, поки Керім звівся на ноги. Був він худий — аж світився і, здавалося, хитався од вітру. Та молодість брала своє, а щедра на сонце весна з кожним днем наповнювала його тіло все новою і новою силою.
І ось настав день, коли їх обох — Івася й Керіма — викликав до себе кошовий отаман Сидір Білий. До землянки заглянув молодий козак-джура і, жмурячи очі від темряви, що панувала всередині, гукнув:
— Івак тут?
— Тут,— обізвався Івась.
— А Кирик Татарчук?
— Теж тут.
— Негайно до кошового отамана! Виходьте!
Хлопці вийшли.
Джура понад берегом провів їх до чималої хати, що стояла на горбочку, над лиманом, і повів до немолодого козарлюги з повислим вусом, який сидів за столом, під грушею, і щось писав, вмокаючи біле гусяче перо у скляну чорнильницю. Поряд з отаманом на широкій лаві лежала чорна кирея, яку отаман, видно, скинув з пліч, щоб не заважала писати, а на ній — кобза.
— Ось привів, батьку,— сказав джура, кланяючись.— Оце Івак, а той другий, утлий після хвороби, Кирик Татарчук.
Сидір Білий відклав перо і підвів на хлопців очі. Був він на вигляд суворий, міцний, широкий у плечах. На його голеній голові виднілося кілька старих шрамів, а таке ж голене обличчя прикрашали дві глибокі зморшки, що від крил носа різко спускалися вниз і надавали видові отамана тієї суворості, яку впершу мить помітили хлопці.
По той бік груші, на колоді, дрімало кілька запорожців — грілися на весняному сонці.
— Ну, мореплавці, як ся маєте?— спитав отаман, ховаючи усмішку у вусах.— Оговталися після подорожі?
— Оговталися,— відповів Івась.
— Що ж з вами сталося? Звідки і чому ви тікали? Мені сказали, що один з вас був закутий у кайдани...
— Це був я,— сказав Івась і розповів все, що з ним сталося в Криму.
— І куди ж ви тікали?
— Як куди? Додому, звичайно. На Україну! Але нам не повезло... Зіпсувалася погода...
— Дякуйте Богові, що мої хлопці саме випливли в море, щоб турка постерегти, а то б помандрували ви до самого султана в гості: вітер гнав вас прямо до турецьких берегів.
— Дякуємо Богові і вам, батьку, та всьому Кошеві Запорозькому,— вклонилися хлопці.— До султана ми не допливли б, хіба що мертві, а на той світ — це точно! Коли б не запорожці, то до вечора і дуба врізали б!
— Ну, й що ви думаєте далі робити?— знову підвів на них очі кошовий.
Хлопці перезирнулися. Поки що про це вони не думали.
— А що б ви нам порадили, батьку?— спитав Івась.
Отаман усміхнувся.
— Отакої! Я вас питаю, а ви мене... Бачите, Кіш — це не заїжджий двір. Поки ви були хворі, ми вас тримали тут, годували та лікували, а тепер ви здорові — і можете йти собі на всі чотири вітри. Незабаром тут розгориться справжня війна, і мені не хочеться, щоб серед нас терлися незнайомі нам люди. Розумієш, Іваку?
Як було не розуміти? Отаман без усяких натяків, прямо сказав, щоб вони забирали свої манатки та йшли собі геть без оглядки. Справді, не важко було здогадатися, що жодна військова частина не потерпить у себе в розпалі війни чужих, хтозна-звідки прибулих незнайомців. Немалу роль тут, мабуть, відігравало й те, що Керім був татарином. Отож — їм просто не довіряють. Треба йти! А куди? Всюди повно царських військ. Не встигнеш кроку ступити — і тебе спитають, хто ти і чого тут швендяєш? Козаки хоч знають, звідки і як вони прибули, а солдати зразу потягнуть до начальства, а те, не довго думаючи, накаже забити в залізо — і пожене в Сибір.
Івасеві стало жарко. Чого доброго, можна і на самого Потьомкіна напоротися. А чим така зустріч скінчиться, не треба бути особливо мудрим, щоб здогадатися.
Видно, ці думки так явно пробігали по молодому обличчю парубка, що кошовий легко читав їх. Хай не всі, а головні — вагання, сумніви, непевність, відчай —читав як по писаному.
— Ну, й що надумав, козаче?— спитав він, не приховуючи легкої насмішки.
— Нам треба забиратися з Коша під три чорти, так я розумію,— сказав Івась.— Але я не знаю, куди і як? Мені до Лубен, а Керімові до Мерефи так просто не добратися — не близький світ! От я й думаю, що робити? І просто не знаю... Ні грошей, ні коней, ні припасів ми не маємо... Ні бумаг ніяких...
Він безпорадно розвів руками.
Сидір Білий засміявся і провів пальцями по струнах, мовби даючи зрозуміти, що розмова закінчилася. Звуки кобзи вдарили Івася по серцю — аж воно застогнало.
— Які чисті звуки!— вигукнув він.— Але ж інструмент не настроєний!
Отаман глянув на нього здивовано, ніби побачив уперше.
— Ти що — розбираєшся в цьому?
— Трохи.
— Ну, візьми — настрой! — і подав через стіл кобзу.
Івась пройшовся по струнах. Деякі фальшивили. Видно, закрутки пересохли і відпустили їх. Він швидко направив кобзу — взяв кілька акордів: чисті, сильні звуки вилетіли з-під його пальців і громом полинули понад сріблястим плесом широкого Бузького лиману.
Сидір Білий аж здригнувся від них, а козаки, що дрімали на колодках проти сонця в кінці саду, схопилися і, протираючи очі, підійшли до столу.
— Ти диви!— вигукнув один, немолодий уже козак у киреї наопашки.— Та це ж Івак, якого ми врятували в морі!
— Так, це він,— підтвердив отаман.— А я й не знав, що він кобзар! Ну, що ж, хлопче, покажи своє уміння! Хай товариство послухає!
Івась зніяковів.
— Та що ви, батьку! Я давно не співав...
— Не прибіднюйся! Якщо зумів настроїти інструмент, то співати можеш! Бачиш — я співати люблю, а от грати так і не навчився,— тому й кобза розладналася...
— Співай! Співай, хлопче!— загули запорожці.— Негоже батькові кошовому відмовляти!
Івась здвигнув плечима, ще раз пройшовся по струнах, видобуваючи з них гучний, сріблястий передзвін, а потім сів біля столу на лавочку. Помовчав якусь мить, подумав — і раптом сильно, високо, як колись, бувало, малим поводирем на ярмарку, перед сотнями слухачів, завів:
Його дужий молодий голос, мов білий голуб, полинув на лиман і на весь Васильків. Рибалки на лимані кинули вибирати невода з води — заслухалися, а з вулиці у двір до кошового почали потихеньку заходити запорожці, ставати позаду півколом і, підперши щоки кулаками, задумалися.
Отаман Білий напружився, застиг, мов зачарований, в його великих сірих очах несподівано заблискотіли проти сонця дрібні сльозинки, і скотилися на сріблясті вуса, і загубилися там сивими росинками. Він, видно, мав чуле серце, любив співати, а головне — це була його улюблена пісня. І як цей парубок угадав, що йому до душі?
Пісня була тужлива, жалібна і розповідала про славного сподвижника Богдана Хмельницького полковника Морозенка, що потрапив до рук ворогів. Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього, молодого, живцем серце рвали!
Боже! Як це було зрозуміло запорожцям! Хіба ж не така доля чекала на кожного з них? В їхній пам’яті зберігалися десятки і сотні переказів про мученицьку смерть від рук ворогів вірних синів України, славетних лицарів Запорожжя. їх живцем засмажували у мідних котлах, настромлювали на палі, зачіпляли за ребро гаком, вішали на плотах і пускали вниз по Дніпру на пострах іншим, четвертували, рубали голову, колесували, живцем серця видирали з грудей.
Вороги думали, що вони вже вмерли і ніколи більше не піднімуться з могил. А вони знову народжувалися, виростали, мужніли, знову брали до рук зброю і ставали в ряди оборонців України! Бо плодюча мати козацька! Бо невмируще прагнення до волі живе в людських серцях!
Завмер останній акорд, затих парубочий голос, і раптом з гурту запорожців, що зайшли з вулиці, розштовхуючи інших, ринувся один і схопив молодого кобзаря за плечі.
— Івасю! Ти? Яким побитом? Господи!
Івась підвів очі, глянув на вусате обличчя козака — і з криком кинувся йому на шию.
— Дядьку Михайле! Ви? А як же ви тут опинилися?
Це був Михайло Безкровний.
Вони обидва були вражені несподіваною зустріччю, бо нічого не знали про дальшу долю один одного. Безкровний після раптового зникнення хлопця в Криму думав, що його вже й на світі немає, а Івась, звичайно ж, не міг знати, що старий запорожець, зустрівши своїх товаришів, без вагання залишився з ними, щоб воювати з султаном. Обоє були несказанно раді. Ще й ще раз обнімалися, цілувалися, розпитували один одного, як кожен опинився тут, аж поки в їхню розмову не втрутився кошовий.
— Годі вам!— розвів він їх руками.— Бачимо, що родичі або добрі знайомі! А це міняє всю справу!
Безкровний закліпав очима.
— Яку справу, батьку?
— Бачиш, тут у мене щойно була розмова з Іваком та цим хлопцем, — він кивнув на Керіма. — Я подумав, що чужі люди в Коші нам без потреби. Хлопці видужали, підправилися — і я їх умовляв мандрувати собі далі, тепер уже не по морю, а по суші... Та раз ти знаєш Івака і можеш поручитися за нього, то це міняє справу. Тепер я подумав, що вони, якщо хочуть, можуть залишатися з нами. Сміливі та ще й співучі молодики нам не завадять... Та ти ж сам чув!