— Я й раніше чув... Сама цариця з Потьомкіним слухала його спів і навіть звеліла забрати хлопця в Петербург, у придворний хор. Ледве втік, бідолаха... Тепер йому на очі Потьомкіну не потикайся!
Кошовий стиснув кулаки.
— Ось такі вони всі — заздренні на все чуже: все, що розумне й талановите, тягнуть до себе! А у нас навіть школи поруйнували, щоб дурніші були! Дурнішими та темнішими легше управляти!
Безкровний погодився з ним — ствердно кивнув головою, а вголос спитав Івася:
— Ти чув, що сказав кошовий? Вирушиш із своїм товаришем додому чи залишишся з нами? Я радив би залишитися. Не вік же тобі наймитувати у Хуржика! Треба й покозакувати — повоювати! Якщо живим залишишся, землі отримаєш півста десятин,— Потьомкін від імені цариці обіцяв. Це якщо турка поб’ємо!.. Ну, а якщо спіткає невдача, то вічна пам’ять залишиться по тобі. Значить, Богові так треба було! Тут уже, братику, нікому дорікати, бо своєї долі і конем не об’їдеш! Ну, то як?
Івась глянув на Керіма, ніби запитував — як?
Той стенув плечима.
— А ти?
— Я, мабуть, залишуся тут!
— То і я з тобою!
Сидір Білий ударив Івася по плечах:
— Ну і молодець!— І гукнув писаря: — Писарю, запиши хлопців у компут — Івака та Кирила Татарчука! До Михайла Безкровного в науку — молодиками! Хай трохи повчаться орудувати шаблею, рушницею та списом! Ну, а в боях іспити складуть,— гадаю, недовго ждати! А тобі, Іваку, дарую цю кобзу,— грай, синку, на радість козакам та для підкріплення їхніх сердець!
Івась зашарівся від радощів — не сподівався, що кошовий такий щедрий.
— Дякую, батьку!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1.
Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась,— годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.
Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита — підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату — і йому переламало ногу.
Зрослася вона криво — і йому дали абшит. Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.
Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.
— Сідай — поїдемо!
— Куди?
— Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував...
Катря була здивована. Це вперше Хуржик сам виявив бажання поїхати у Мацьківці. Раніш посилав Івася, потім — Василя, а це якась муха його вкусила — сам.
Однак вона промовчала. Сам — то й сам. Останнім часом він до неї не чіпляється, тільки позирне пильно при зустрічі — і мовчки пройде мимо. А матері справді потрібна вже допомога, бо їздила вона з Василем у село ще перед Різдвом. Як там живе старенька, як сестричка? Чи не голодують?
Вона швидко переодягнулася і сіла на воза.
До В’язівки їхали мовчки, а коли завернули в ліс, Хуржик раптом заговорив:
— Катре,— сказав він, не дивлячись на неї,— а знаєш, чого я їду до твоєї матері?
— Чого?
— Просити твоєї руки! Скоро рік мине, як померла Ганна...
Катря обімліла. Він знову за своє! Та й де? Якраз на тому місці, де вони з Івасем тікали від вовків! Ось та дорога, ті ж сосни обабіч,— тільки снігу немає, а під колесами шипить сипучий пісок... Саме тут вовки відстали, і вона в знемозі схилилася парубкові на груди.
Згадавши про Івася, вона заплакала.
— Ти чого, дурна?— оглянувся на неї Хуржик.— Страшно?
— Ні, не страшно, дядьку Семене... Колись же треба зважитись і на такий крок.
— Так у чім же річ?
— Де ви Івася поділи, дядьку Семене? Так ви і не сказали!
— Знову за рибу гроші!— вигукнув Хуржик і ляснув батогом.— Скільки разів мовлено: пропав твій Івась! Ну, пропав! Скільки людей пропадає: той від хвороби, того вб’ють, той утопиться... А Івась зник, мов корова язиком злизала! 3ник! Розумієш? І ніхто не бачив, коли і як це сталося, бо було це вночі.. Швидше всього татари вбили його! І при чому тут я? Ночував би я з волами — мене б укокошкали! Але, видно, мені не судилося, а йому... А що там скоїлося, ніхто не бачив і не знає! Оце тобі і вся мова! І забудь про нього! Нема Івася! Нема, і ніде я його тобі не візьму! Хоч ти плач, хоч топися — ніде не візьму!
Катря схлипнула.
— Легко вам казати — нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?
Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:
— Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону — людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий — інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни — житимеш у розкоші' Та й не старий я ще... Хіба це старість — сорок другий рік?.. Подумай добре — і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше — та міцніше тримай!
Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.
Так доїхали вони до Мацьківець — під його бубоніння.
Мати зустріла їх сльозами радості Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:
— Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!
— Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!
— Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо,— сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною.— Ваша дочка — роботяща дівчина — заробила!
Після обіду він кинув Катрі:
— Візьми сестрицю — погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!
Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, визначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?
Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях — брати вола за роги, пішов навпростець:
— Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.
— Знаю,— тихо сказала жінка.— Вам важко.
— Не те слово, паніматко,— важко... Просто неможливо далі так жиги! Господарство велике — без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю...
— Ну, то що я вам пораджу? Прийде час — женіться,—ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі.— Ніхто вас не попрікне...
— Отож я й приїхав, щоб просити руки вашої дочки, паніматко,— прямо рубонув Хуржик.— Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу — ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини — дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля — теж у найми?
Він замовк, ждучи відповіді.
Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.
— А Катря ж як — згодна? Ви говорили з нею?
— А що Катря? Вона ще дурна — у голові вітер віє! Закохалася в Івася — ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!
— Не знаю... Жалко дитини...— промовила мати.
Хуржик не дав їй закінчити.
— А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде — шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде — аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу — тільки Катрю! Ваше слою — і вона погодиться піти за мене! І не прогадає — житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні — тоді як знаєте... Я своє слово сказав!— І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.
Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.
— Я поговорю з нею,— промовила з натугою.— Покличте її до хати!
Хуржик полеплено зітхнув і підвівся.
— Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!
Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді — проти сонця.
— Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!
Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.
— Як тебе звати, дочко?
— Настею,— відповіла та, ніяково опускаючи очі.
— Скільки ж тобі годочків, Насте?
— Чотирнадцять.
Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: “Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє — красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні”.
Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.
Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?
Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю — нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.
Відчинив двері — і остовпів.
Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього — і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:
— Пізно вже! Час їхати додому! Ти ідеш, Катре? — Це означало: чи ти згодна, Катре?
Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:
— А що я маю робити? їдьмо!
Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях — дихати стало легко.
Це була згода!
2.
Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:
— Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!
Олександр Андрійович аж кинувся.
— Ілько? Де він?
— Там, вашмосць! — і рукою показав на двері до кабінету.
Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.
Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.
— Ільку! Братику!
Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.
Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.
— Приїхав! З України! Як же там?
— Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив,— літописи старі, батькові та дідові записки...— і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.
— От дякую! Це допоможе в моїй праці!
— Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?
— Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?
— Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися... Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу — в дорозі перекусив...
— Ну, тоді — сідай!
Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.
— Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!
— А будемо ще рідше.
— Що ж станеться?
— Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?
— Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?
— Туди, де гарячіше!
— Тоді — до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!
— От дякую!
— Ну, що ж — пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний — не лізь поперед батька в пекло!
— Береженого й Бог береже?
Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.
— Так, — сказав старший. — Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!
— Для України?
— Так. Це батьків і дідів заповіт!
— Що ж ми можемо зробити?
— Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими... Починають забувати, хто ми...
— Нерадісну картину ти намалював, Сашко, — похитав головою Ілля.
— Яка є.
— І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!
— Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу — русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.
— Чому ж русів, а не українців?
— Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия,— Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!
— Боюсь, давня назва не прищепиться... Що відсохло, те не приросте!
— І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.
— Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! — вигукнув Ілля і враз посмутнів. — А я й не знаю, чим можу прислужишся нашому нещасному народові!
Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі Не писані красені, звичайно, але дужі, мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою — крупні голови, стрімкі, розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!
— Ільку, дорогий мій! — прихилився він до брата. — Доля була прихильна до нас — ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, — за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого — тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!