— Полковнику,— довершив умовляння досвідчений царедворець,— ти нині зайдеш до його високості полковником, а вийдеш генералом. Повір мені — буде так!
Видно, у словах чи в інтонації Безбородька полковник уловив щось таке, що змусило його віддатися в руки провидіння. На кілька хвилин він зник у блискучому нутрі великого палацу, а повернувшись, віддав честь і урочисто сказав:
— Графе, його високість жде вас!
Перед кабінетом наслідника Безбородько взяв офіцера за лікоть.
— Зачекай на мене тут!— і вступив у запобігливо розчинені перед ним двері.
Павло стояв біля каміна, в якому горів вогонь. Видно, і йому, як полковникові, чуття підказало, що недаремно прибув з Петербурга цей немолодий, лисіючий царедворець. Уся фігура Павла являла собою напругу і чекання. Навіть його високі ботфорти, навіть білий, акуратно завитий парик, ба, навіть невеликий, трохи кирпатий ніс виявляли ту напругу і нетерпляче чекання.
Безбородько зробив кілька кроків і зупинився. За ним безшумно зачинилися двері.
— Ваша величність,— голосно промовив він, явно хвилюючись.— Ваша величність...
— Ваша високість, графе... Ваша високість — хотіли ви, певно, сказати,— перебив його Павло.
Та Безбородько, мовби не чуючи тих слів, знову проказав:
— Ваша величність, привіз вам печальну вістку: сьогодні важкий апоплексичний удар вразив її імператорську величність імператрицю-государиню Катерину Другу...
Жоден м’яз не здригнувся на Павловому обличчі. Тільки очі блиснули, але враз і потухли.
— Який жаль!— почувся його байдужий голос.— І як же вона?
— Я залишив її у важкому стані. Лікар сказав — ніякої надії!
Павло довго мовчав. Стояв закам’яніло і випуклими очима дивився у вогонь. Врешті спитав:
— Це все?
— Ні, ваша величність,— Безбородько ступив кілька кроків наперед і, засунувши руку в кишеню камзола, вийняв шкатулку.— Мені пощастило запобігти непоправній помилці, допущеній у припадку гніву вашою матінкою.
Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув —прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:
— Дякую, графе... Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості... До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище... Ну, та до цього ми вернемося пізніше... А що зараз?
— Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність,— порадив Безбородько.
— Так, так, ви маєте рацію, князю,— ніби ненароком обмовився Павло.
Безбородько наживки не проковтнув.
— Граф, ваша величність... Я тільки граф...
— Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім,— милостиво погодився Павло.
— А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того щоб носити генеральські еполети... Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.
— Це не найважчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю,— запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись.— Будуть набагато складніші...
Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.
— Так, ваша величність... В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів... Зокрема по відношенню до моєї батьківщини — Малоросії...
— Я це знаю,— спокійно підтвердив Павло.— Ми згодом і до цього повернемося, князю.
Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. “Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові,— молився він.— А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху”!
Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.
Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні... Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.
Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку — лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:
— Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?
— Ти маєш на увазі “Історію русів”?— спитав Ілля.
— Так, мою “Історію”... Збережи її, брате! Повези на Україну!
— Повезу, братику... Збережу! Будь спокійний!
Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1.
Три дні після взяття Очакова переможці веселилися. Потьомкін наказав видати кожному учаснику штурму по півкварти горілки та по три карбованці. Багатьох було нагороджено медалями, а серед них — Івася та Керіма. Із турецьких запасів, захоплених в Очакові, варили кашу,— кожному насипали по повній мисці. Котли не мали передишки з ранку до вечора. Кашовари падали з ніг від утоми, а їхні помічники не встигали з турецьких бочонків роздавати до каші солону та в’ялену рибу.
За рік війни солдат і козак уперше наївся досхочу.
А на третій день генерал Попов зайшов до Потьомкіна:
— Ваша світлість, чим будемо годувати військо завтра? Наші припаси вичерпалися, дров немає — топити нічим, козаки рубають вітрильник, що вмерз у лід, і топлять печі у своїх куренях. Солдати в наметах та землянках замерзають. Попереду — довга зима. Надворі — лише грудень. Що будемо робити?
Потьомкін не думав про такі дрібниці. Після взяття Очакова він витав у небесах, писав щодня імператриці реляції про штурм, про подвиги ввіреної йому армії, підлеглих йому генералів, офіцерів, солдатів та козаків.
Тому заява начальника штабу здалася йому відром холодної води на розгарячілу голову.
— Невже це правда? Невже ніяких запасів не залишилося?
— Не залишилося, ваша світлість.
— Що ж робити? До весни далеко...
— Треба відвести полки вглиб України, розквартирувати по селах — до весни. Там вони будуть ситі, а спатимуть в теплих хатах.
— А запорожці?
— Розпустити по домівках. Вони самі знайдуть собі шматок хліба.
Потьомкін приклав три пальці до лоба, довго думав. Врешті сказав:
— Ну, що ж — пиши наказ! Я підпишу.
Попов поклав на стіл аркуш паперу, розгорнув, подав перо.
— Наказ я написав, ваша світлість. Підписуйте!
Потьомкін набасурманився.
— Навіть так? Ти перевищуєш свої повноваження, Василю Степановичу!
— Іншого виходу немає, ваша світлість. Чи так, чи інак, а наказ все одно треба підписати!—Сите обличчя Попова було незворушне.
Потьомкін крякнув і мовчки підписав.
Того ж дня наказ був прочитаний у військах, а назавтра полки знімалися з місць і рушали на північ. До весни! Бо війна на Очакові не закінчувалася — попереду був Ізмаїл.
З козаками обійшлося легше. Хто мав домівку на Україні або якесь пристановище, де можна було пережити зиму, той, отримавши платню, вирушав негайно. Хто ж був бездомний, той залишався в Коші. Таких було небагато, і вони, всі знали, добровільно прирікали себе на холодну зимівлю і тривале голодування. Правда, залишалася надія на те, що риба в лиманах ще не перевелася, а запорожці не розучилися її ловити навіть взимку.
Івась з Керімом — а до них пристав ще й Безкровний — запаслися на дорогу в’яленою рибою і верхи вирушили в голий, засніжений степ. їх чекала попереду далека і нелегка дорога до Лубен.
2.
Василь Васильович Капніст зупинився у Безбородька. Поки граф відбував службу та клопотався про справи свого молодого земляка, той сидів третій день у його домашньому кабінеті і читав рукопис “Історії русів”. Наступного дня, після сніданку, з превеликим жалем перегорнув останню сторінку. Хоча праця була ще не завершена і обривалася на смерті Мазепи, вона приголомшила поета. Вперше довелося йому читати щось подібне з вітчизняної історії. Це був не літопис і не щоденник, а серйозний історичний трактат, цільна, систематизована історія України і разом з тим гарячий заклик до відновлення втрачених вольностей, до свободи.
Василь Васильович і сам подумував про те, щоб написати щось подібне, але тепер зрозумів, що краще написати, ніж зробив це Безбородько, не зумів би. У графа були глибокі знання, досконалість стилю, а головне — гаряче серце патріота, що подвигнуло його на цю працю в ім’я народу. Книга читалася легко, з великим захопленням, особливо та частина, у якій йшлося про Богдана Хмельницького, справжнього народного героя.
Ні, краще написати неможливо! От так граф, от так молодець! Як утнув! Цю б книжку та на Україну, в кожну хату, щоб кожен знав, хто він, звідки його коріння, хто його предки, і які герої серед них були, і як кров лили за свою землю і за народ свій!
Схвильований прочитаним, сповнений незвичайних дум, вражень та поривань, він не міг сидіти в теплій кімнаті. Хотілося простору, волі, руху, спілкування з людьми. Ждати, коли приїде граф, довго. Шкода, що помер Хемніцер, розумна і щира душа. І Львова, як він дізнався, немає. Хіба до Державша? Який він тепер? Кажуть, був губернатором у Тамбові. Змінився? Побачимо!
Він швидко одягнувся — вийшов на вулицю. Тривожити свого кучера, запрягати коней — не хотілося. Взяв візника.
Державін був дома і привітав гостя сердечно.
— Батеньку! Василю Васильовичу!— вигукнув він і широко розставив руки для обіймів.— Якими вітрами, якими судьбами? Невже щойно зі своєї благодатної Малоросії?
Сорокашестирічний поет був старший від Капніста на чотирнадцять літ. В його зачесаному назад прямому волоссі вже щедро кучерявилася сивина, від крил носа викарбувалися дві глибокі зморшки, а третя залягла між бровами і свідчила про безперервну працю його духовних сил та зосередженість думки.
Прожив він нелегке життя. Син небагатого казанського поміщика, Державін сам прокладав собі дорогу. Після закінчення казанської гімназії прибув до столиці і вступив у привілейований гвардійський Преображенський полк, але не офіцером, а рядовим солдатом, хоча багаті поміщики записували своїх синків-недоростків на військову службу з восьми-десяти років і до дев’ятнадцяти-двадцяти, поки вони ходили під столом пішки та вчилися, їм набігав військовий стаж, і вони, заявившись у полк, зразу ставали сержантами або й офіцерами. Талановитий юнак захоплюється поезією Ломоносова і під його впливом сам починає писати, гуртує навколо себе літературну молодь. Сюди ввійшов і Капніст, що вчився у полковій школі.
Не маючи впливової протекції, зате маючи вільнолюбний, незалежний характер та гострий язик, Державін десять років тягне солдатську лямку, бере участь під командою Суворова у придушенні пугачовського бунту, проявивши при цьому неабияку хоробрість. Але жодної нагороди за те не отримав, бо у всі часи начальство не любило розумних і незалежних у судженнях підлеглих і обходило їх своєю прихильністю та нагородами. В таких випадках у народі кажуть: “Покірне телятко двох маток ссе, а непокірне і одної дійки не дістає”.
Саме таким незалежним правдолюбцем був Державін. Він залишає полк і переходить на цивільну службу. Та й тут не вживається з начальством і часто міняє місця служби.
Тим часом його слава поета росте, а після того, як написав “Оду к Фелице”, в якій прославив Катерину за державну мудрість та розширення і зміцнення імперії, він був обласканий імператрицею і призначений спочатку олонецьким, а потім тамбовським губернатором. Тут він теж не ладив з місцевими вельможами, викривав їхні непристойні вчинки, не милував казнокрадів та хабарників, і ті постійними жалобами цариці “виїдали” губернатора-правдолюба.
Якраз Капніст і натрапив на такий період, коли Державін повернувся з Тамбова, відізваний звідти Катериною, якій набридли скарги на нього.
— В Росії чесній людині важко жити і внизу, і вгорі,— жалівся він гостеві, пригощаючи його брусничною наливкою.— Бо всюди у нас не люблять правди! Якщо ти нижній чин, то тебе грубо, безцеремонно виставлять за двері, мов хлопчиська, а якщо вищий, то заклюють доносами та жалобами, так що й життю не радий будеш.
— Однак вас, Гавриле Романовичу, не так легко заклювати: вас опікає сама Феліца!— вставив Капніст.— Хоча, правду кажучи, я так і не зрозумів, чому ви піднесли її в своїй оді мало не до небес. У побуті це звичайна Шльондра, ненаситна в плотських утіхах, в політиці удає з себе “просвіщенну” государиню, переписувалась з Вольтером, а насправді — жорстока, бездушна узурпаторка, що ні в гріш не ставить ні людського життя, ні особистої свободи підданих, ні долі цілих народів. Навіть єдиного сина Павла, наслідника престолу, прогнала з очей, щоб не заважав її амурним забавам. Я не прославляв би її!
— Дорогий мій юначе! І я все це осуджую в нашій імператриці, — сказав лагідно Державін.— Але є в ній одна якість, що переважує всі вади її!
— Що ж це за якість?
— Дбання про велич імперії, мій любий Василю Васильовичу! Петро Великий створив Російську імперію, а Катерина розширила і розширює її. Велич імперії! Хіба це не тішить російського серця? Хіба за це не варто нашу государиню оспівати в одах, щоб назвати її Катериною Великою?
— Але ж гляньте, Гавриле Романовичу, що під цією величчю діється! Поміщикам надана царицею необмежена влада над кріпаком — їх б’ють, примушують відбувати панщину чотири, п’ять, а то й усі шість днів на тиждень. Живуть вони у безпросвітних злиднях, темряві, неуцтві. Шкіл немає. А ті, що були, приміром, на Україні, а були вони майже в кожному селі, за якихось півсотні літ геть позакривано, рідна мова заборонена, діти ростуть невігласами. Я вже не кажу про долю інородців,— вона жахлива. Всюди процвітає казнокрадство, хабарництво, в судах — несправедливість,— я про це пишу п’єсу “Ябедник”. В армії — рукоприкладство. Та ви це знаєте не гірше за мене.
Державін схвально кивнув головою.
— Так, знаю, мій добродію Василю Васильовичу... І про нужду селянську знаю, і про жорстоке кріпосне право, і про неуцтво всенародне, і про рукоприкладство в армії, бо й сам не раз був битий... Та все це скороминуще, сьогодні воно є, а завтра реформи — і його немає... А імперія вічна! Ось головне! І це дає мені підстави так високо оцінювати діяльність нашої государині Катерини.
— Ми, бачу, виходимо з різних постулатів, дорогий мій Гавриле Романовичу,— заперечив Капніст.— Я виходжу з того, що кожна людина народжується вільною і має право на щастя, на людське життя, а ви ставите вище за все державу, а як живуть мільйони громадян цієї держави, те, виявляється, не варте уваги, те скороминуще. Я, окрім того, вважаю, що і кожен народ — великий чи малий — теж має право на свободу, на вільний розвиток, на свою державу чи автономію. Ви ж вважаєте для себе найголовнішим — імперію і не хочете помічати того зла, яке несе вона кожній людині і кожному народові, що ввійшов до її складу чи то добровільно, як моя Україна, чи з примусу, як ваша батьківщина — Казанське ханство, завойоване Іваном Грозним. Тепер ці обидва народи опинилися в однаковому становищі — рабському. Вольності знищені, землі відібрані, освіта занедбана або й навмисне задушена, бо темним, незрячим народом легше керувати, легше тримати його в покорі. Ось що таке імперія, дорогий мій учителю! Де імперія, там гніт, насильство, панування одних і кров та сльози інших.