Капніст розумів, що не переконає Державіна, але стриматися не міг. Та й знав, що поет — чесна людина, боятися його нічого — не донесе. Голос його дзвенів, очі блищали, а на матових щоках пробився легкий рум’янець.
Державін усміхнувся, наповнив спорожнілі келихи вином.
— Бачу, ти часу даремно не гаяв, друже мій,— начитався французів удосталь! І Вольтера, і Дідро, і Д’Аламбера, а особливо — Руссо. Я теж почитував їх. Та й наша імператриця не цуралася їхньої премудрості — теж почитувала. От тільки що з того почитування вийде — побачимо... Але давай облишимо цю тему, а перейдемо до того, що нам найближче,— до поезії. За твоє здоров’я, дорогий!
Вони випили по келишку, закусили севрюжиною.
Розмова про поезію клеїлася нехотя, і Капніст невдовзі відкланявся і вийшов на вулицю. Наступало раннє надвечір’я. Бралося на мороз. Поруч зупинився лихач.
— Пане?— запрошувально спитав він.
Капніст мовчки стрибнув у фарбовані гринджоли, бородатий лихач ловко накинув йому на коліна овчину.
— Куди?
— Прямо!
Розмовляти і навіть думати не хотілося. На душі лежав легкий осадок досади. Державша він любив і поважав як поета і як людину. Десять років тому вони були близькими приятелями, сповідували однакові погляди, вільнодумствували, а нині Гаврило Романович дещо розчарував його. Ну що ж — роки біжать, а час змінює людину і не завжди в кращий бік. Так, мабуть, сталося і з поетом.
Дома його ждав Олександр Андрійович — повів у кабінет, обняв, посадив у крісло.
— Дорогий мій друже Василю Васильовичу, мої ходіння по сильних світу цього,— проголосив він урочисто,— здається, закінчилися успішно. Вам обіцяють місце в полтавському відомстві освіти. Як тільки буде вакансія директора губернських училищ, бути тобі ним! Рано чи пізно. Замовив я словечко і в суді — але це діло дальшого часу... Отож — освіта! Просвіщай наш народ, неси йому світло! І — дай Боже!
Капніст підхопився, обняв графа.
— Дякую, мій благодійнику! Дякую, графе! Можете не сумніватися у моїй доброчинності! Все зроблю, щоб якомога більше людей прозріли і колись прочитали вашу незрівнянну “Історію”!
— А ти закінчив читати?
— Так, закінчив. Шкода, що ви не закінчили писати.
— Ще працюю... Ну, й що скажеш? Тільки щиро!
Вони обидва сіли. Капністові очі заблищали.
— Пречудово, графе! Нічого подібного про нашу історію не читав! Коли ж буде книжка?
— Ніколи не буде, мій друже,— сумно похитав головою Безбородько.— Ніколи не буде! Ну, а якщо й буде, то не за мого життя. Бо скажу правду: боюся я за себе і за рід увесь. Боюся долі гетьмана Павла Полуботка. Ну, а після моєї смерті — як Бог дасть! Тоді хай летить між люди! А ти, друже мій, прочитав — і забудь, що читав. Або хоча б що в мене читав. Та ми вже говорили про це — отож не забувай.
— Але я хотів би мати копію, графе!
— От коли закінчу, тоді візьмеш у Ілька, брата мого, і спишеш... Чи Власною рукою, чи доручиш комусь — і хай гуляє по Україні...
— Зроблю, Олександре Андрійовичу, обов’язково зроблю. Такий твір не повинен загубитися в далечі часу! Він багато користі принесе нашому народові!
— Сподіваюся на це,— зітхнув Безбородько і замислився.
3.
Грудень того року був не тільки холодний,— морози досягали тридцяти градусів,— а й сніжний. І коні, і вершники, поки добиралися до Лубен, зовсім знесиліли. Безкровний та Керім схудли, зчорніли. Івась поки що тримався, навіть іноді жартував, але і йому ця дорога вже сиділа в печінках. Хотілося зайти в свою комірчину, натопити грубку, щоб аж пашіла, пообідати так, щоб аж живіт репався, лягти на своє солом’яне ложе — і спати, спати, спати... Не хотів навіть Катрі потрапляти на очі: такий був зарослий, змучений, страшний. Сам себе, звичайно, не бачив, зате бачив Керіма та Безкровного і міг уявити, що й сам не кращий.
У неділю опівдні прибули в Солоницю. До Лубен — рукою подати! Тут Безкровний попрощався з хлопцями і повернув праворуч, на Засулля, а Івась з Керімом переїхали міст, вибралися на Тернівську толоку і здаля побачили позолочені хрести лубенських церков.
Івась перехрестився.
— Слава Богу, я дома!— вигукнув.— Дома! Ще трохи — і ступлю на Хуржикове подвір’я! Керіме, чуєш?
Керім теж зрадів, але не забув, яка зустріч чекає їх там.
— І що ти своєму кривдникові скажеш?— спитав обережно.
Івась спохмурнів. Справді ж бо, не додому повертається — до Хуржика. До свого заклятого ворога! Від цієї думки радість його померкла.
— Не знаю,— признався чесно.— Раніш серце палахкотіло вогнем. Думав: приїду — голову зніму, як бусурманові, а зараз відчуваю, що немає вже в мені того пекельного вогню. Чи то війна пригасила, чи радість від наступної зустрічі з Катрею втихомирила мою душу — не знаю, я став спокійним, навіть байдужим... Може, затоплю в пику, щоб пам’ятав до нових віників, — та й по всьому... Зустрінемось — побачимо, яка розмова складеться. Швидше б доїхати!
Він ударив коня ногами під боки, але той, охлялий, схудлий, навіть оком не повів на це — тюпикав собі далі по засніженому шляху. Так і їхали, не поспішаючи, до Миргородських воріт. А в’їхавши в місто, зупинилися — остовпілі, вражені, мов громом. Вся вулиця до самого базарного майдану була спалена дотла. З-під снігу стирчали чорні, обвуглені шули хат, повіток, клунь, закопчені печі з коминами та облуплені груби. Від них несло смородом пожарища, віяло пусткою.
— Боже, що сталося тут!— вигукнув Івась.— Оце їхали, їхали — та й приїхали! Вигорів увесь куток! Від Хуржикового подвір’я і сліду не лишилося! Та й від усіх! Яке лихо!
Він знову вдарив коня, але і на цей раз той не поспішав. Щулив вуха, косив оком на згарища та зграю вороння, що кружляло над ним, і стомлено переставляв ноги. Перехожих — ніде нікого. Вулиця ніби вимерла.
Івась приглядався —де ж Хуржикове подвір’я?
Несподівано зрадів, мов уздрів рідну душу. Знайомий журавель! Стоїть самотньо на просторому подвір’ї, сумно заглядає в колодязь. І старий жолоб біля нього... Так, це ж Хуржикове подвір’я! Боже праведний! Що з нього зосталося — лише купи золи, приметені снігом! Де ж Катря, Параска? Де ж Хуржик? Де всі?
Він смикнув повід — і повернув до колодязя. Керім поїхав за ним. Коней прив’язали до журавля — оглянулися. Ніде нікого!
— Хоч би розпитати кого — що тут сталося?— вигукнув з досадою Івась.
Керім схопив його за рукав.
— Глянь! У льосі хтось є! З душника в’ється ледь помітний струмінь гарячого повітря...
Івась оглянувся. Справді, над душником мерехтіли сизі тремтливі хвильки, мов літнє марево. Отже, там таки хтось є! Хто ж? Його серце тьохнуло. Катря?
— Ходімо! Мерщій! Тут і стежечка протоптана!
Двері до льоху були не замкнені. Коли хлопці відчинили їх, то знизу війнуло теплом, тьмяно блиснуло слабке світло.
— Гей, люди! Хто тут є? Озвіться!— гукнув Івась.
Він тремтів — ждав, що, почувши його голос, сизокрилою голубкою вилетить йому назустріч Катря. Навіть руки простягнув, щоб схопити в обійми, притиснути до серця.
Боже, як довго він ішов до цієї миті!
Але в льосі якийсь час було тихо. Потім почулося нерозбірливе шамкання, і лише згодом в отворі нижніх дверей з’явилася темна жіноча постать. Івась приглядівся — Параска, ще більше схудла, зігнулася. Він зрадів їй, але голосу не подав: хотів стати перед старою наймичкою зненацька, несподівано.
Параска поволі вичовпла нагору. Денне світло засліпило її, і вона довго мружила очі, вдивляючись в бородатих незнайомців, в пістолі за поясами, в шаблі при боках. Не впізнавала Івася. Потім її погляд ковзнув по обличчях — і раптом здригнувся. Напружене, насторожене обличчя враз обм’якло, а грубі, натруджені руки зметнулися вгору. З грудей вирвався зойк:
— Боже мій! Івасю! Це ти?
Івась відчув, як до горла підступив гіркий клубок, а очі зволожилися слізьми. Він майже не пам’ятав рідної матері, її голосу, її ласки, її доброго погляду, а стара, бездітна Параска якоюсь мірою заступила її — була до нього і добра, і ласкава, і чула: приносила йому в комірчину ласі шматки з хазяйського столу, латала одяг, доглядала, коли хворів. І в Івася прокинулися до неї синівські почуття.
Він ступив їй назустріч — обняв.
— Так, це я, Параско... Це я... А... Катря? Де вона?Жива?
Параска заплакала.
— Жива вона, жива наша голубонька...
— То де ж вона? Чого ти плачеш?
— З радощів плачу... А про Катрю розповім, усе розповім... Тільки ходімо вниз, у льох, бо тут холодно... А це твій товариш?— Вона глянула на Керіма, що стояв осторонь.
— Це Кирик... Мій товариш... Ми разом з ним тікали з Криму, а потім воювали проти турків... Гарний хлопець!
— Ну, то ходімо до мене... Там і поговоримо.
Вони спустилися вниз. Івась оглянув добре знайомий йому цегляний льох. Не раз він у ньому бував, але зараз усе тут змінилося. Посередині, якраз під душником, стояла глиняна кабиця. В ній жеврів малиновий жар, а там, у череп’яному горщику, допрівав свіжозварений борщ. Попід стінами лежали припаси на зиму: буряки, морква, капуста, бодня з салом, біля дверей — купа дров уперемішку з чорними головешками, кілька в’язанок соломи. Параска, видно, поселилася тут не на день чи два, а на всю зиму, бо неподалік кабиці, щоб було тепліше, була влаштована просто на землі постіль — купа соломи, застелена якоюсь рядюгою. Поряд — чурбаки для сидіння.
Передусім Параска накраяла хліба, поставила горщик з борщем, подала дерев’яні ложки хлопцям.
— З дороги — гаряченького! Пригощайтеся! Як кажуть, чим багаті, тим і раді! Дещо від Хуржика залишилося, дещо добрі люди приносять — не дають померти голодною смертю! Отож — їжте!
— Спасибі, Параско,— мовив Івась.— Ми справді проголодалися — будемо їсти. А тим часом ти розповідай...
— З чого ж почати?
— З Катрі! Де вона?
— Вона у добрих людей,— жива й здорова!
— Слава Богу! А ти з якого часу тут живеш?
— Від весілля, коли пожежа сталася. Вважай, з Воздвиження!
— Від весілля? Чийого?— Івась не доніс ложку до рота,— закляк.
— Хуржикового та Катриного,— тихо промовила стара.
Івась аж поперхнувся. Ложка випала з його руки.
— Як!— вигукнув він.— Катря вийшла заміж? І ти мовчала до цього часу! Чого ж я тоді їхав сюди! О Боже!
Параска подала йому ложку, шкарубкою рукою погладила тверде коліно.
— Та не кричи ти! Не хвилюйся! Ти ж не даєш мені слова сказати! Все тобі хочеться дізнатися в одну мить! Їж і слухай!
— Та як же мені слухати!— знову вигукнув Івась.—Вона з Хуржиком? Я уб’ю його! Це ж він продав мене в неволю, щоб розлучити нас з Катрею та заволодіти нею!
— От Бог і покарав його! Того ж таки дня, під час весілля, він і загинув лютою смертю — згорів у вогні! А Катря врятувалася... Але слухай з самого початку...
І Параска розповіла усе, як було.
Івась відклав ложку і, зціпивши зуби, мовчки слухав її розповідь. І чим далі слухав, тим більше темнів на виду, а коли почув, що Катря вже три місяці сидить у холодній в будинку міського суду і що народ домагається самосуду над нею як над відьмою, схопився і застогнав:
— Господи! Що за напасть! Ми відіб’ємо її! Керіме, їдьмо!
— Івасю, не нароби лиха! Проти влади не йди!— застерегла Параска.
Та хлопці не послухалися її — схопилися і мов вихор вилетіли з льоху.
На морозі трохи остудилися, протверезіли.
Керім сказав:
— Коні вже охололи — треба напоїти. Я витягну води.
Івась кивнув.
— Гаразд, іди. Коней справді треба напоїти... А я оглянуся тут навколо...
4.
Недільний базар, що збирався зранку, відгув, відшумів і до обіду розійшовся, розтанув, бо усім допікав мороз. Селяни, спродавшись і скупившись, запрягли коней і поспішили додому, яточники та гендлярі позачиняли свої ятки та крамниці, шевці, кравці, ковалі та інший цеховий люд теж узяли двері своїх майстерень на замки. Залишилися лише погорільці, яким нікуди було поспішати, а хотілося вкотре поділитися своїм горем-бідою, вилити свій гнів на винуватицю-відьму, що пустила десятки сімей жебраками по світу. Жити у чужих людей було нелегко, і чим далі входили в зиму, там ставало важче, скрутніше. Кожного брало зло: за віщо страждаю? А попереду — важке житія, великі витрати, борги, убогість. А діти вимагають — їсти, одягтися! Мимоволі станеш лютим і шукатимеш винуватця своїх бід.
Луша не погоріла. Як не було у неї хати, господарства, так і немає, як була наймичкою, так і зосталася, та не могла змиритися вона із втратою надій на краще, з розбитими мріями, які сама викохала в своїй душі. Все ж могло скластися по-іншому: вона з радістю пішла б за підстаркуватого, але багатого вдівця. Хоча коли подумати, то який Хуржик старий, — дужий ще, мов дуб, чоловік! А не підбила б клинців до Хуржика — знайшла б шлях до Василевого серця. Син, звичайно, не батько: і врода не та, і не господар він, а лиш спадкоємець. Жди того спадку! Швидше сам околієш, ніж діждешся батькової смерті... Та що тепер думати про це! Нема ні Хуржика, ні Василя! І хоча вона ні шеляга не втратила на тій пожежі, досада гризла її серце. Клята Катря! Це все через неї! Причарувала обох, як відьма! Звела з ума і батька, і сина! Так як звела — людоньки-и! Такого ще й не бувало!
Вона стояла серед погорільців — у старому кожушку, міцна, червонолиця, одним вухом прислухалася до пересудів, до жіночої та чоловічої балаканини, а другим — до своїх думок, до спогадів про той страшний весільний вечір... Один спогад останнім часом особливо часто навідувався до неї.
Ось і зараз — знайшов часі— зринув перед очима. Та так яскраво!
...Жінки ведуть молодого і молоду до хатини на першу шлюбну постелю. За ними назирці йде Василь — опустив голову, спотикається. На розі хатини зупинився — і застогнав. Застогнав так важко, що їй зробилося страшно, і вона зупинилася і відійшла вбік, щоб він не помітив, що хтось чув той нелюдський чи то стогін, чи плач. Затаїлася за ганком. Василь стояв довго, ніби закляк. Вже і жінки, ввіпхнувши в хатину п’яного Хуржика з молодою жоною, повернулися до хати, щоб прибирати після гостей, а він все стояв, обіпершись плечем на зруб, і в горлі йому клекотіло, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь. І плечі його здригалися від невидимого плачу. Потім раптом він схопився з місця і притьмом кинувся до ганку. Вона тоді аж присіла з переляку — думала, що до неї. А через хвилину вискочив — з дерев’яним ковшем, прикритим рушником. Пробіг мимо неї і не помітив. Зате їй почулося характерне сичання жару під вогким рушником, війнуло запахом гару.
Їй стало страшно — руки потерпли, ноги задерев’яніли. З переляку де стояла, так і сіла. Боже, що він надумав?
За якусь мить він вискочив з-за хатини і, мов оглашенний, промчав углиб двору і зник у нічній темряві.
Тепер вона не пам’ятає, скільки часу сиділа приголомшена і налякана — хвилину чи п’ять. Потім підвелася, з острахом визирнула з-за рогу хатини — над дверима розгорався вогонь, там з-під стріхи виглядала ручка ковша, двері були підперті кілком.
Вона остовпіла. Хотіла закричати — і промовчала. Якась злорадна думка раптом пронизала її мозок: так їм і треба! Мала на увазі Катрю і Хуржика. Так їм і треба! Хуржикові за те, що знехтував нею, а Катрі за те, що стала їй на шляху.
Тим часом вогонь розгорався. Стріха запалала на всій хатині. Вона добре пам’ятає, що хотіла хоч кілок від дверей відкинути. І знову та ж злорадна думка остудила її благий намір. А для чого? Щоб усе було, як є? Це не її гріх — Василів. А він знав, що робив... До того ж — яка можливість для неї попереду відкривається! Василь залишається єдиним спадкоємцем, і ніхто не знає і не знатиме, хто справжній винуватець пожежі. Одна вона! Досить буде натякнути йому — і він опиниться в її руках! Стане як шовковий! Якщо не захоче піти в Сибір!
Усе склалося в її голові блискавично, і вона відступила назад, зійшла на ганок і там стояла доти, поки вогонь охопив весь дах. Тільки тоді закричала:
— Горимо! Рятуйте!
Спогад блиснув — і зник. Луша здригнулася, провела долонею по обличчю, ніби мару скинула з нього, і лиш тепер почула, як хтось вигукнув:
— Суддя захищає її! Ходімо до нього! Хай віддасть нам відьму!