Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску й задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки, водночас не розуміючи, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Вже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що вияви висотної хвороби найбільш відчутні саме на другий день після різкої зміни висоти…
На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала різними фруктами просто із землі. Я купив у неї чотири банани й тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, мов заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських – це як смола порівняно з медом. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість і неймовірну задуху їсти насправді не хотів.
Затим ми присіли у траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено звісивши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москітів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Проте, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи незгоди.
Заїдлива амазонська комарня весь час не припиняла мене гризти. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені й уперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи на підкріплення. Кров важенними молотами гупала в скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, ніби макака.
Зрештою мій терпець урвався.
– Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? – хрипким голосом проказав я.
Ян мовчки встав, обтрусився та пошкандибав до автостанції.
* * *
Ось так безславно завершилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене стало, – це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому хвилин двадцять (це я ніби перевірив, чи все там нормально) і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підібгавши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив, розтерзав мене, по суті, навіть не давши вступити у свої володіння. Попри це, закусивши губу, я подумки пообіцяв собі, що колись обов’язково повернусь в Амазонію. По-справжньому. І тоді ще побачимо, хто кого.
Але то вже буде інша пригода…
Вулкан Тунгурауа
Як не старався, проте під час підготовки Експедиції мені не вдалося відшукати хоч яку-небудь варту уваги інформацію про вулкан Тунгурауа. Достеменно я знав лише те, що палаючий велетень знаходиться десь зовсім поряд із Баньосом. Хоча краще, мабуть, сказати, що це Баньос знаходиться десь поряд із вулканом, оскільки Тунгурауа був, є і буде. А Баньос може бути, а може і не бути. Це вже як вулкану заманеться.
Насправді все, що написано про Тунгурауа на форумі «Trip Advisor», – це суха та лаконічна порада про те, що перед тим, як туди пертися, краще розпитати в когось із місцевих про активність вулкана. Гадаю, не варто й згадувати, що ні я, ні Ян нічого такого не розпитували та розпитувати не мали наміру, тож увечері передостаннього дня у Баньосі, не забиваючи голови всілякими дурницями, ухвалили одностайне рішення наступного ранку п’ястися на Тунгурауа.
Про всяк випадок я налаштувався розпитати про Тунгурауа господаря «Трансильванії». На жаль, спритного єврея на місці не було, однак за стійкою рецепції порядкувала його дружина-еквадорка.
– Чим можу допомогти, українцю? – поцікавилася вона, приязно всміхнувшись.
– Та от ми з товаришем надумали поїхати на Тунгурауа. Хотів запитати, може, порадите, як туди краще дістатися.
– Є два шляхи, – почала пояснювати еквадорка. – Перший пролягає безпосередньо схилом вулкана. Починається на сході Баньоса, а потім повертає на північ. Ось тут, – жіночка тицьнула пальцем у розкладену мною карту на столі. – Дорога сягає висоти 4000 метрів. Далі можете йти пішки, спеціального спорядження не потрібно. Якщо пощастить і небо буде безхмарним – побачите жерло. Інший шлях починається на півдні Баньоса та веде на протилежну вулканові вершину. Там у нас передавальні антени встановлено. Добиратися туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.
Я з вдячністю кивнув.
– А ви певні, що хочете побачити його? – запитала жіночка.
– Кого його? – не зрозумів я.
– Вулкан. Тунгурауа.
Я трохи збентежився та почухав потилицю:
– Та ніби певні, а що?…
– Нічого. Просто будьте обережними: Тунгурауа вередливий. 1999-го всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса було евакуйовано на кілька тижнів з міста через загрозу його повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, – жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. – Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.
Я ледь не прикусив язика, подумавши, що мав у дупі такі прикольні відчуття.
– А що з ним зараз? – якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.
Жіночка загадково всміхнулася:
– Він активний.
– Як активний?!!
– Ну так, нормально активний. Уночі, якщо зійти на протилежну вершину, видно світло з кратера…
* * *
Того ж дня ми орендували на день машину й посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши, що краще споглядати вулкан із сусідньої вершини.
Спочатку ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car – це така штука, в яку варто сісти один раз, щоб уподобати її на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, й іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він незгірше від справжнього 737-ого «Боїнга» – під час руху громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки та розпливається тілом, пронизуючи нутрощі наскрізь. А ще, через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лише заїхати в калюжу – і ви миттю станете мокрим, мов квач, і брудним, як свиня, що вивалялася в грязюці. Попри всі недоліки, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе напускну поважність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.
Учора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко ніби підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів і кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Ми з Яном узяли в оренду два «жучки» та гасали ними по горах довкола Баньоса. Як наслідок – одного разу опинилися у повній темряві посеред довжелезного тунелю: гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюють. Пригадую, що вже тоді уявляв, угризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з друзякою, двоє замурзаних диваків, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка пролітає поряд. Певна річ, із нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб із високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… й усе. Нас тоді розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше від усього – ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани та поклали свої буйні голови. На щастя, все обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.
Тож хоча гасати на «жучках» дешево, прикольно та весело, цього разу нас із Яном від них відмовили: дертися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати й брати в оренду повнопривідний джип.
Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали п’ястися вгору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60° і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось стрічався на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, де поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.
Проте людей і машин дорогою майже не траплялося. Зрідка ми натикалися на невеликі групи корів, які паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватися на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу ми побачили пастуха, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я запитав у нього про корів:
– Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?
– Зовсім ні, сеньйоре, – повідав чоловік, – це звичайні корови.
– А як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Буває таке, що вони падають униз і розбиваються?
– Та це звична річ у нас, – гигочучи, розказував еквадорець, – корови часом зриваються і падають. Ото, бува, сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало – трах-бабах! – мангал на друзки, морда вся в попелі та кетчупі: корова прилетіла…
Десь за годину ми вибралися на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремі будинки. Поселення мало вигляд звичайної плями посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вище за нас проглядалися тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче від вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» та налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.
Просто навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі простягалась абсолютно чиста від хмаровиння ділянка – могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; а нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом і випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…
Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися здавалося ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно тхнуло паленим – так під час спуску нагрівалися гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої загибелі.
Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, крім еквадорського кордону та… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, було щедро всіяне маленькими трикутниками. Виглядало як щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною трапляється вкрай рідко. На звичайних географічних картах і атласах, зазвичай, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок і рисочок, ті імена не несуть ніякої інформації. Вони не справляють того приголомшливого враження, яке справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.
– Еквадор – це не країна, – прошепотів я сам до себе, – це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…
Однак серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою палять дешеві цигарки, без поспіху цмолять міцну каву чи гіркувате пиво та спокійнісінько обговорюють останній землетрус або ж сперечаються про дату наступного виверження того чи того вулкана. Дітей у школах ще змалечку вчать, як поводитись у разі потужних підземних поштовхів – точно так, як у нас в Україні навчають першачків правильно переходити дорогу. У кожній будівлі, в одному з проходів, обов’язково висить спеціальний знак: літера «S» на тлі скісних зелених смуг із написом «Zona seguridad de sismos». Такий знак – то вказівка на наявність у цій стіні основних несучих опор будівлі. Саме в таких місцях рекомендують ховатися, якщо землетрус застукав вас зненацька. І лише тоді, коли поблизу немає жодних сховищ, позначених літерою «S», слід вибігати на вулицю.
Усе це наштовхнуло мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійному напруженні, підставляючи себе та своїх дітей реальній небезпеці. Проте жоден із них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б подалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Зміну місця проживання навіть не обговорюють! Якою б страшною не була небезпека, вона більше не викликає страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як із цим боротися, коли вона стає обов’язковим атрибутом повсякденного життя. Вулкан є, вулкан горить, і від цього нікуди не подінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати все, як належне, та покладатися на долю – ось зразок міркувань людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.
Katherine Mansfield