Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один із кінців якої впирався простісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна напівприкривали грубі дерев’яні віконниці з непевним різьбленням із тильних боків, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-Даму.
Я обережно прочинив скляні двері й уступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні впадала в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображувала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивалися коло його ніг. Одразу над стійкою рецепції висів гобелен із вишитим на ньому вовком-перевертнем. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.
– Кхе-кхе… – несміливо подав звук я.
– Is anybody here? – гукнув Ян з-за моєї спини.
У темряві коридору спочатку вигулькнув тремтливий клиноподібний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами та відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, уплила в хол.
– Quién es usted?
Я спантеличився і відразу не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта та навіть не запитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір світлиці.
– Це ваша кімната, – тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала безбарвним голосом: – Відпочивайте. Потому безгучно ретирувалася, залишивши після себе теплий запах плавленого воску.
– Треба буде нагадати їй про бронювання, – мугикнув я. – Дівуля не записала нас і навіть не запитала наших імен.
Я зайшов до кімнати й увімкнув світло. «І чого вона ходить зі свічкою, коли в хостелі є електрика? – промайнуло в голові. – Якась, блін, притрушена на всю голову…». Затим я поволі підвів погляд і… з переляку ледь не гепнувся на п’яту точку. Дитячі голови! Трясця вашій матері, під стелею через кожні півметра-метр висіли крихітні дитячі довбешки! Голови, щоправда, були гіпсовими, але від того мені легше не ставало. Куди б я не повертався, повсюди натикався на застиглий погляд невеликих очей і саркастичну, зовсім не дитячу усмішку. Голівки, виліплені з майстерністю професійних декораторів найстрашніших фільмів жахів, лякали якимось байдужим і водночас лютим виразом облич.
Я нашвидкуруч прийняв душ і, намагаючись не дивитися на стелю нашої кімнати, зійшов униз до рецепції, щоб набрати безкоштовних карт і розпитати, що такого цікавого можна надибати в навколишніх Андах. Однак, як і раніше, хол першого поверху зяяв пусткою…
Вийшовши на вулицю, я вичікував, розглядаючи зорі над головою. У темряві на півдні вимальовувався силует гірського кряжу довкола Баньоса, його зазубрені краї підпирали чисте нічне небо. У мене чомусь з’явилося відчуття, наче я сидів на дні велетенського котловану.
За півгодини, коли я встиг добряче змерзнути, з’явився власник хостелу. Низенький і худорлявий, уже немолодий, у міру засмаглий, із хвилястим волоссям і мініатюрними цятками темних очей, що ніколи не стояли на місці, він, утім, геть не скидався на корінного еквадорця. Я готовий був побитися об заклад, що хазяїн «Трансильванії» народився не у Південній Америці. Тож ми повернулись до будинку та довго міряли один одного напруженими поглядами. Я вже налаштувався підійти до власника, щоб познайомитися й офіційно зареєструватися в хостелі, коли Ян, який теж уже встиг помитися та зійти вниз, обережно смикнув мене за руку.
– Максе, я тут помітив дещо підозріле… – прошепотів чех.
– Ти про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? – прошепотів я у відповідь, не зводячи очей із господаря за стійкою рецепції. – Та я вже бачив…
– Я не про те, – урвав мене Ян. – Подивися на всі написи у хостелі.
Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені хмарою всяких записочок із порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню після себе», «До найближчого хостелу – 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати – за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть учити папугу лаятися, він криє матом інших постояльців» тощо. Такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій знаходиться цей мандрівний гуртожиток. У всіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською та дублюють іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд із однієї записки на іншу, повсюди споглядаючи одне й те саме: внизу – фраза іспанською, над нею – англійський переклад, а вгорі – незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими закарлючками.
– Це, що, мова вампірів? – перелякався я.
– Нє-а, – Ян сховався за моєю спиною й тихенько буркнув: – Це іврит.
Я витріщився на власника хостелу, який непорушно застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилася галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі за середній зріст, кістляві, чорняві, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі та розмовляли не англійською, не іспанською і вже точно не мовою кечуа.
– Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? – ледь чутно пискнув я.
– Це ти у мене запитуєш? – пискнув Ян. – Це ж ти бронював хостел…
Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей загалом, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де в горах Еквадору було доволі несподівано.
Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції, і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він ніби обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, – «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» у цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я зауважив, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais» вписав щось відмінне від «Israel».
Проте в нас лишалася ще одна невирішена справа.
– Пане, – на завершення звернувся я до власника, – ви не забудьте: ми бронювали місця у вашому хостелі завчасу.
– Та що ви кажете?
– Та так і кажу.
– І що?
– Ну, просто під час бронювання я вже сплатив 10 %.
На цих словах єврей миттєво змінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його обличчі проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю; а з іншого – мучив невимовний смуток тому, що він тепер отримає за день нашого простою в хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Насамкінець перше почуття взяло гору і господар хостелу розплився у посмішці. «Свій, абсолютно свій», – думав він, пильно дивлячись на мене.
– Ласкаво просимо до «Трансильванії»! – чоловік по-товариськи поплескав мене по плечі. – Будьте як удома, хлопці!
Я кисло всміхнувся та кивнув. Подумки ж підсумував: ми ночуємо в Еквадорі, в якомусь дикому закамарку посеред Анд, у стопроцентному єврейському хостелі, де заправляє фанатичний шанувальник Брема Стокера. Круто, блін…
На цьому «принади» Baños’а не вичерпалися. О пів на третю ночі мене розбудило рокітливе грюкання дощу об дах. Я виглянув із вікна. Громаддя могутніх гір, що кілька годин тому тягнулося до зір на тлі безхмарного зоряного неба, зникло під непробивною товщею сірої мли. Вода суцільною стіною валила з небес, із громоподібним гуркотом розбиваючись об землю.
* * *
На ранок дощ не стишився.
Прокинувшись, я визирнув за вікно та насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. За таких умов злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, не було видно. Складалося враження, неначе я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними з усіх боків павільйону.
Зрозуміло, що дощ поставив хрест на всіх наших планах. Лізти в гори за такої погоди було б дурістю. Зовсім пригнічений я вийшов на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податися. За мною із сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій – цигарку, дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди дзвінкими сріблястими струмками збігала дощова вода.
– Привіт! – поздоровкався я.
– Хело! – відповіла дівчина.
Затим ми вмовкли, дівча посмоктувало цигарку та крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж утупився у непроникну стіну дощу та подумки ремствував на таку жахливу погоду.
– А ти сама звідки? – зрештою запитав я.
– Звісно, з Ізраїлю, – трохи здивовано мовила дівчина, – як і всі в цьому хостелі…
Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулося, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.
– Хм… а звідки ти тоді?
– А я з України, – відказав я і широко всміхнувся.
«Український», – подумала дівчина.
* * *
Дощ, зараза, і не думав ущухати. У хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцировку. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь запитав господаря, як довго ще триватиме ця бісова злива.
– У нас так завжди, – без поспіху проказав єврей. – Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розпогоджується.
Я вистромив голову з дверей, задер носа й обдивився заплакане сіре небо. Здавалося, після світання хмар тільки побільшало.
– Такого не може бути, я йому не вірю, – промовив, обернувшись до Яна. – Я щось не пригадую жодного разу в Україні чи Швеції, щоби хмари, просякнуті вологою так, що ледве соваються у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.
Потому, закутавшись у якісь целофанові торбинки, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній із будівель (по-моєму, то був магазинчик із сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос – ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту та розгорнув її.
– Що ти вже надумав? – підозріло запитав чех.
– Сельва! – рішуче випалив я.
– Що? – не зрозумів Ян.
– Амазонас! – упевнено карбую. – Поки в Андах іде дощ, ми організуємо вилазку в незаймані ліси Амазонії!
Я повернув карту до Яна й тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме із цього місця п’ять століть тому вирушила в похід джунглями велетенська експедиція Гонсало Пісарро.
Експедиція Гонсало Пісарро
Великий завойовник Перу Франциско Пісарро (про нього ще йтиметься пізніше) 1539 року призначив свого брата Гонсало Пісарро губернатором провінції Кіто, висунувши єдину вимогу: його братуха має дослідити та підкорити неприступні ліси, що розкинулись на схід від іспанських володінь. Честолюбний Гонсало закачав рукави й із піонерським завзяттям почав готуватися до експедиції. Він ще не знав, що на нього чекає попереду.
До того часу конкістадори (і під проводом Франциско Пісарро у Перу, і під керівництвом Ернана Кортеса у Мексиці) пересувалися та вели бої переважно в горах і сухій пустельній місцевості з приємним помірним кліматом. Виступ Гонсало Пісарро став першим великим походом у справжні тропічні джунглі. До того про велике «зелене пекло» на сході за Андами іспанці знали лише з розповідей індіанців.
Тож після року приготувань, які проковтнули все багатство губернатора, Гонсало Пісарро вирушив у невідоме. Його загін, чудово споряджений та укомплектований, налічував двісті іспанців і чотири тисячі індіанців-носильників. Запаси провіанту забезпечили безліччю лам, свиней і коней. Експедиція успішно подолала передгір’я та гірські масиви Анд і вступила в низинні ліси, де іспанці стикнулися з найстрашнішим ворогом за всю історію конкісти – амазонськими джунглями. День за днем вони продиралися крізь суцільні хащі. Страшенна задуха, хижі звірі, хмари комарів і паразитів терзали їх щодня. В’ючні тварини та гірські індіанці, незвичні до тропічного клімату, стосами гинули від невідомих хвороб.
Затим почався голод. Аби полегшити собі шлях, іспанці збудували на березі невідомої річки біля підніжжя Анд бригантину, на яку повантажили кілька десятків хворих товаришів і все спорядження. Здорові учасники експедиції пішки йшли вздовж берега, одначе через декілька днів вони вкінець захиріли та змушені були спинитися. Пісарро наказав розбити табір і прийняв ризиковане рішення: дізнавшись від індіанців, що неподалік, на берегах річки Напо, є поселення, він відрядив туди на бригантині п’ятдесят іспанців із наказом добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону Пісарро поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.
Проте кораблеві не судилося повернутися. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: вирушив назад до Еквадору…
Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася підкорювати Амазонас, перед здивованими жителями Кіто постали дев’ятеро чоловіків, котрі ледве трималися на ногах. Це були Гонсало Пісарро та вісім його товаришів. Окрім них, серед живих не зосталося нікого.
…Ми прибули до Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате парило так, що здавалося, ніби плаваємо у воді, а не пересуваємося у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко та влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down – twenty degrees up.
Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях – жодного еквадорця, погляд повсюди натикався на нерухомі проіржавілі вщент машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої настирливі зелені щупальці. Джунглі стискали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктували з містечка та його жителів останні живильні соки.
Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку. Ми залізли туди, щоб роздивитися навколо. Переді мною постало незабутнє видовище. Аж до обрію, скільки сягав погляд, розкинулися незаймані амазонські ліси. Дерева пхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискалися гевеї, подекуди із зеленої гущавини визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах аж до крон звивалися ліани. Далі за ними рябіли тисячі й тисячі невідомих мені видів дерев і рослин із такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.
Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, немов у сауні, я тинявся безлюдним напівмертвим містом, не знаючи, де себе подіти. Куди не глянь, погляд упирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги та відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерехи листя та ліан. Із гілок довколишніх дерев на мене глипали та сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащ долинав підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там, у глибині нетрищ, ховаються ягуар, анаконда та річковий кайман. Десь там, у неглибоких мутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші, ніж піраньї: вони спроможні проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті від майже повної втрати крові. Вдруге у своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Проте, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса – лиш ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.