— Та ні, що ти? Вірю-вірю… Але все ж таки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповідала тобі, що він спускався з цього водоспаду на човні. І піднімався на круту скелю, на яку до нього ніхто, мабуть, не наважувався підніматися без альпіністського знаряддя… Ні, це якась особлива людина…
— А я вважаю — звичайнісінька. Нічого особливого в ньому нема.
— Чому ти так вважаєш? — нашорошено запитала Інга і, заступивши мені дорогу, здивовано зазирнула у вічі. — Заздриш? Тільки чесно: заздриш?
— Навіть якщо й заздрю…
— Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна річ — коли виростеш…
— Звичайно, витримаю. Але хіба річ у цьому?
Напевне Інга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазі. Але я тільки безнадійно махнув рукою і пішов до селища.
— У чому ж? — наздогнала мене Інга. Але, зрозумівши, що я не маю наміру відповідати, замовкла. Так, мовчки, ми і йшли до самого селища. Хіба ж я міг пояснити, що заздрю Романові не тому, що він хоробрий, а тільки тому, що Інга занадто вже захоплюється ним? Весь час тільки ним: «Ой, який він сміливий! Ой, які чудові скульптури він вирізьблює!»
Біля будинку, в якому жила Інга, ми, так і не закінчивши цієї розмови, попрощалися, але додому я не поспішав, дочекався доки надійде Роман. Він повертався у супроводі свого однокурсника, Ореста, і Дмитра Морави, лікаря зі студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумів, на кого я чекаю, і підійшов.
— Ти чого це стежиш за мною, малий? — весело запитав він.
— Та ні, я не стежу. Просто Інга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну і цікаво стало. А навіщо ти так?.. Міг би не втриматися…
— Є ідея: покласти місток через водоспад. Одну колоду вже затягли. Покладемо ще дві таких — і кожен бажаючий може прогулятися до гірського хребта. Ну, а я що? Я перевірив, чи надійно вона лежить — тільки й усього.
Я розумів, що він жартує. Якщо Роман щось там і перевіряв, то це свої власні нерви.
— А я так не зміг би. Страшно, — чесно зізнався я. — Тільки не смійся… Знаєш, мені хочеться бути таким, як ти.
— Дивак! Навіщо?! Будь сам собою… Ну, це нехай усі інші мріють стати такими, як Валерій Любич.
— Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрібно. З чого розпочинати?
— Любиш, щоб тобою опікувалися, виховували?..
— Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Мені головне почати. Потім я вже сам…
— Розумію, малий. Можу втішити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостій. Принаймні, попередь батьків, що постукаю у вікно. Якщо не розбудять самі. Для початку — пробіжки понад річкою, фізичні вправи та обмивання теплою кімнатною водичкою з тайгової річечки.
Було в Романові щось таке, що й не подобалося мені. Я відчував, що він навмисне влаштовує ці «випробування», щоб вразити всіх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковість. Може, ще ніколи в житті я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, ніколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось мені в цієї людини і все ж таки вона приваблювала мене своєю мужністю, здатністю до ризику. І я вирішив, що мені є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковості… Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всі повинні бути «як усі»? Як на мене, то нехай би всі були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивілізація виняткових!
Після зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тільки вдав, що маю намір повернутися додому. Насправді ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, і знову подався до річки. Біля водоспаду повітря здається мені ще прозорішим і прохолоднішим, ніж там, де Роман влаштував собі спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповиті блакитним туманом вершини гір, зелені килимки трави, чудернацькі кам'яні брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадкові знаки… Все це зачаровувало мене.
Піднімаюся на скелю водоспаду й оглядаю звідти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовваніють будівлі нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острівцем у безмежному світанковому океані. Все мені подобається на ньому. Якщо я справді присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди після останньої подорожі, збудую невеличку хатину. І все місто знатиме, що тут живе Вічний Мандрівник.
— Та ні, що ти? Вірю-вірю… Але все ж таки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповідала тобі, що він спускався з цього водоспаду на човні. І піднімався на круту скелю, на яку до нього ніхто, мабуть, не наважувався підніматися без альпіністського знаряддя… Ні, це якась особлива людина…
— А я вважаю — звичайнісінька. Нічого особливого в ньому нема.
— Чому ти так вважаєш? — нашорошено запитала Інга і, заступивши мені дорогу, здивовано зазирнула у вічі. — Заздриш? Тільки чесно: заздриш?
— Навіть якщо й заздрю…
— Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна річ — коли виростеш…
— Звичайно, витримаю. Але хіба річ у цьому?
Напевне Інга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазі. Але я тільки безнадійно махнув рукою і пішов до селища.
— У чому ж? — наздогнала мене Інга. Але, зрозумівши, що я не маю наміру відповідати, замовкла. Так, мовчки, ми і йшли до самого селища. Хіба ж я міг пояснити, що заздрю Романові не тому, що він хоробрий, а тільки тому, що Інга занадто вже захоплюється ним? Весь час тільки ним: «Ой, який він сміливий! Ой, які чудові скульптури він вирізьблює!»
Біля будинку, в якому жила Інга, ми, так і не закінчивши цієї розмови, попрощалися, але додому я не поспішав, дочекався доки надійде Роман. Він повертався у супроводі свого однокурсника, Ореста, і Дмитра Морави, лікаря зі студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумів, на кого я чекаю, і підійшов.
— Ти чого це стежиш за мною, малий? — весело запитав він.
— Та ні, я не стежу. Просто Інга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну і цікаво стало. А навіщо ти так?.. Міг би не втриматися…
— Є ідея: покласти місток через водоспад. Одну колоду вже затягли. Покладемо ще дві таких — і кожен бажаючий може прогулятися до гірського хребта. Ну, а я що? Я перевірив, чи надійно вона лежить — тільки й усього.
Я розумів, що він жартує. Якщо Роман щось там і перевіряв, то це свої власні нерви.
— А я так не зміг би. Страшно, — чесно зізнався я. — Тільки не смійся… Знаєш, мені хочеться бути таким, як ти.
— Дивак! Навіщо?! Будь сам собою… Ну, це нехай усі інші мріють стати такими, як Валерій Любич.
— Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрібно. З чого розпочинати?
— Любиш, щоб тобою опікувалися, виховували?..
— Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Мені головне почати. Потім я вже сам…
— Розумію, малий. Можу втішити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостій. Принаймні, попередь батьків, що постукаю у вікно. Якщо не розбудять самі. Для початку — пробіжки понад річкою, фізичні вправи та обмивання теплою кімнатною водичкою з тайгової річечки.
Було в Романові щось таке, що й не подобалося мені. Я відчував, що він навмисне влаштовує ці «випробування», щоб вразити всіх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковість. Може, ще ніколи в житті я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, ніколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось мені в цієї людини і все ж таки вона приваблювала мене своєю мужністю, здатністю до ризику. І я вирішив, що мені є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковості… Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всі повинні бути «як усі»? Як на мене, то нехай би всі були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивілізація виняткових!
Після зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тільки вдав, що маю намір повернутися додому. Насправді ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, і знову подався до річки. Біля водоспаду повітря здається мені ще прозорішим і прохолоднішим, ніж там, де Роман влаштував собі спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповиті блакитним туманом вершини гір, зелені килимки трави, чудернацькі кам'яні брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадкові знаки… Все це зачаровувало мене.
Піднімаюся на скелю водоспаду й оглядаю звідти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовваніють будівлі нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острівцем у безмежному світанковому океані. Все мені подобається на ньому. Якщо я справді присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди після останньої подорожі, збудую невеличку хатину. І все місто знатиме, що тут живе Вічний Мандрівник.