— Щось сталося? — стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дівчина.
— Ні, все гаразд.
— Зрозуміло, — кивнув батько. — Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тільки ти довго не затримуйся.
Він пішов, а дівчина роззирнулася і майже прошепотіла:
— Побігли до річки.
— Чого?
— Побігли. На дві скелі обабіч водоспаду хлопці поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Біжімо пошвидше. Може, він передумає, га?
— А ти хотіла б, щоб передумав? — запитав я на ходу.
— Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.
— З якого це дива? Він же каскадер.
— Як ти можеш так? — зупинилася на мить Інга. — Каскадер! Каскадер хіба не людина? її не жаль?
— Та не про це я. Просто, він звик ризикувати. Це буде його професією. Він сам казав: «Ризик — наша професія».
— Хіба цим варто пишатися? Та й сказав він це, мабуть, просто так, для переконливості.
Коли ми вибігли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопців, які стояли на березі, біля підніжжя скелі, мовчки стежили, як він повільно іде до скелі на протилежному боці. Ми з Інгою зупинилися, стоячи під розлогою кроною кедра, і, зачаївши подих, стежили за тим, що відбувається над водоспадом. Ось Роман нарешті дістався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помітив мене й Інгу, постояв трохи і знову ступив на стовбур.
— Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, — стиха проказала Інга, хапаючись за полу моєї куртки.
— Він випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кінокамерою.
— Перед кінокамерою так не ризикують. Ніхто не дозволить цього.
— Багато ти знаєш! Ніби не бачиш, як у фільмах переправляються через водоспади, продираються через палаючі плавні?
Я щось доводив їй, не відриваючи погляду від людини над водоспадом. Але Інга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарешті досяг берега і хлопці кинулися обіймати його, Інга теж застрибала від радості і закричала «ура!».
— Нічого особливого, — стенув я плечима. — Теж зміг би перейти.
— Правда?
— Ти що, не віриш?
— Щось сталося? — стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дівчина.
— Ні, все гаразд.
— Зрозуміло, — кивнув батько. — Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тільки ти довго не затримуйся.
Він пішов, а дівчина роззирнулася і майже прошепотіла:
— Побігли до річки.
— Чого?
— Побігли. На дві скелі обабіч водоспаду хлопці поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Біжімо пошвидше. Може, він передумає, га?
— А ти хотіла б, щоб передумав? — запитав я на ходу.
— Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.
— З якого це дива? Він же каскадер.
— Як ти можеш так? — зупинилася на мить Інга. — Каскадер! Каскадер хіба не людина? її не жаль?
— Та не про це я. Просто, він звик ризикувати. Це буде його професією. Він сам казав: «Ризик — наша професія».
— Хіба цим варто пишатися? Та й сказав він це, мабуть, просто так, для переконливості.
Коли ми вибігли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопців, які стояли на березі, біля підніжжя скелі, мовчки стежили, як він повільно іде до скелі на протилежному боці. Ми з Інгою зупинилися, стоячи під розлогою кроною кедра, і, зачаївши подих, стежили за тим, що відбувається над водоспадом. Ось Роман нарешті дістався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помітив мене й Інгу, постояв трохи і знову ступив на стовбур.
— Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, — стиха проказала Інга, хапаючись за полу моєї куртки.
— Він випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кінокамерою.
— Перед кінокамерою так не ризикують. Ніхто не дозволить цього.
— Багато ти знаєш! Ніби не бачиш, як у фільмах переправляються через водоспади, продираються через палаючі плавні?
Я щось доводив їй, не відриваючи погляду від людини над водоспадом. Але Інга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарешті досяг берега і хлопці кинулися обіймати його, Інга теж застрибала від радості і закричала «ура!».
— Нічого особливого, — стенув я плечима. — Теж зміг би перейти.
— Правда?
— Ти що, не віриш?