— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навіть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — ніяково всміхнувся він. — Вирішив спочатку укласти союз із тобою.
І тут я, сам не знаю чого, розреготався. Мені стало шкода батька. Нехай іноді я не наважувався заговорити про щось із матір'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
— Не бачу нічого смішного, — насуплено буркнув батько. — І дивись, не зрадь у найвідповідальніший момент. Я тебе знаю…
— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тільки теж, як мужчина з мужчиною?
— І в тебе? — скинув брови батько. — Цікаво-цікаво. Давай, викладай.
— Скажи, ти віриш, що хлопець і дівчина можуть дружити?
— Он воно що?! — розсміявся тепер уже батько. — В що ж тут вірити чи не вірити? Можуть, доведено практикою безлічі поколінь. А що сталося?
— Ти не зрозумів, я не просто про дружбу. А про таку, справжню…
— Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазі Інгу? Адже її?
— Інгу, — мені аж подих перехопило. — Як ти здогадався?
Та замість відповіді батько тільки поблажливо поплескав мене по потилиці. Мовляв, знайшов чим здивувати.
— І так, по-справжньому, можна дружити навіть у сьомому класі?
— У сьомому? — задумався батько. — Напевне, можна. Хоча, коли зовсім по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. І взагалі, не замислюйся поки що над цим. Я розумію, тепер усе списують на акселерацію. Але повір: ще років п'ять цей клопіт тобі зовсім не потрібен.
— А ви з матір'ю були однокласниками?
— Були. А що?
— І в якому класі ти вирішив, що дружитимеш із нею? Тільки чесно.
— Ну, я — це інша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась мені ще в п'ятому — ти ж не повіриш.
— Чому? Повірю. Мені і в п'ятому подобалася. Так, одна дівчина…
І тут ми не витримали і тепер уже розсміялися обидва.
— Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батьків не можна, — додав він уже цілком серйозно. — І головне: не надумай проговоритися матері.
— Про що?
— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навіть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — ніяково всміхнувся він. — Вирішив спочатку укласти союз із тобою.
І тут я, сам не знаю чого, розреготався. Мені стало шкода батька. Нехай іноді я не наважувався заговорити про щось із матір'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
— Не бачу нічого смішного, — насуплено буркнув батько. — І дивись, не зрадь у найвідповідальніший момент. Я тебе знаю…
— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тільки теж, як мужчина з мужчиною?
— І в тебе? — скинув брови батько. — Цікаво-цікаво. Давай, викладай.
— Скажи, ти віриш, що хлопець і дівчина можуть дружити?
— Он воно що?! — розсміявся тепер уже батько. — В що ж тут вірити чи не вірити? Можуть, доведено практикою безлічі поколінь. А що сталося?
— Ти не зрозумів, я не просто про дружбу. А про таку, справжню…
— Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазі Інгу? Адже її?
— Інгу, — мені аж подих перехопило. — Як ти здогадався?
Та замість відповіді батько тільки поблажливо поплескав мене по потилиці. Мовляв, знайшов чим здивувати.
— І так, по-справжньому, можна дружити навіть у сьомому класі?
— У сьомому? — задумався батько. — Напевне, можна. Хоча, коли зовсім по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. І взагалі, не замислюйся поки що над цим. Я розумію, тепер усе списують на акселерацію. Але повір: ще років п'ять цей клопіт тобі зовсім не потрібен.
— А ви з матір'ю були однокласниками?
— Були. А що?
— І в якому класі ти вирішив, що дружитимеш із нею? Тільки чесно.
— Ну, я — це інша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась мені ще в п'ятому — ти ж не повіриш.
— Чому? Повірю. Мені і в п'ятому подобалася. Так, одна дівчина…
І тут ми не витримали і тепер уже розсміялися обидва.
— Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батьків не можна, — додав він уже цілком серйозно. — І головне: не надумай проговоритися матері.
— Про що?