Отеє слова «Британської Енциклопедиї». Кірхер*, і иньші уявляють собі, будьтоби в центрі Мальштрому отвирала ся безодня, що сягає десь дуже далеко, — може й до Ботнійського заливу, як се в однім місци рішучо натякаєть ся. Ся думка, хоч і яка непевна, підходила найбільше під мої здогади в хвили, коли я вдивлявся у Мальштром. Тим то здивувало мене доволі, коли я, висказавши єї провідникову, почув, що вона, правда, найбільше популярна й поміж Норвежцями, але сам він не йме їй віри. Про висше наведену гадку сказав просто, що єї не розуміє. І в сім я з ним вповні згодив ся, бо зовсім понятна на папери, в виду того гуку і тої пропасти вона стає незрозуміла й виходить на просту нісенітницю.
«Тепер ви бачили добре водоворот, — сказав старець. — Коли схочете обійти сю скелю і скрити ся за нею від вітру і реву вод, що аж глушать вуха, розповім вам одну історию, аби знали, що і я можу дещо знати про Мальштром».
Я усадовив ся, так як він бажав. Він почав:
«Був у нас, в мене і в двох моїх братів, колись човен з двома щоглами до сімдесяти тон клажі й на нім ловили ми звичайно рибу коло Веру, між островами, з того боку Моско. На всіх морських шипотах у відповідну пору* ловля риб добра, скоро лиш є в кого відвага зважити ся на неї. Та на всіх мешканців Лофодського побережа лиш нас трох було таких, що пускали ся до згаданих островів і зробили собі з того ремесло. Звичайні місця ловлі риб лежать значно низше на полудни; тамки ловить ся риба цілий день без великого небезпеченьства. Тому й пливуть туди найохотнійше. В місцях, що ми їх собі вибрали, тут висше поміж скелями, ловили ся не лиш ліпші роди риб, але й богато більше, так що в нас часто за день було більше риби, ніж в боязкого рибака призбиралось за тиждень. От і пускали ся ми на ту дійсне розпучливу спекуляцию, — наражуванє житя заступало нам працю, а відвага ставала за капітал.
Човен держало ся в однім заливі на побережи, відси яких пять (англійських) миль в гору. А був у нас звичай користати в часі погоди з пятнайцяти хвилевої тишини, перехапувати ся через сей канал Моско, ген по визше водовороту, а там закидати якір десь коло Оттергольму або Зандфлєзена, де течія не така напрасна, як де инде. Там оставали ми звичайно аж до нової тишини; тогді і піднимали якір і вертали домів. Ми ніколи не пускали ся на таку виправу без прихильного бічного вітру й не маючи певности, що він не устане до нашого повороту. І мало коли в тім перечислювались. За шість років всего два рази прийшло ся нам простояти цілу ніч на якорі із за мертвецької тишини, яка в сих сторонах панує рідко Раз випало нам просидіти тамки трохи не тиждень о смертнім голоді, завдяки бури, що зірвала ся по нашім приїзді й не давала подумати навіть про те, щоб мож було перебрати ся через розбурханий канал. А то було-б нас мимо всякої обережности загнало на отверте море, бо струя вертіла нами з такою силою, що ми врешті раді не раді витягнули якір. Та, на щастє, попались в одну з тих безчисленних поперечних течій, що то нині появляють ся тут, завтра там, і та занесла нас до захищеного від вітру Флімен, де нам пощастилось висісти.
Я і в двайцятій части не вспів би розповісти вам про ті труди, яких ми там зазнали. Там і в погідну пору не дуже то безпечно, та нам в часі самого Мальштрому все щастило ся; ми виминали єго без пригоди. А таки нераз душа була вже на рамени зі страху, щоб не опинити ся там на хвилю перед або по тишині. Часом, коли ми випливали, вітер не був такий сильний, як нам здавало ся. І тогді нам зовсім не так плило ся, як бажало ся; струя не давала кермувати човном. В старшого брата був син літ вісімнайцяти, в мене — два спорі вже хлопці. В таких хвилях вони були-б нам дуже придали ся, чи то при веслах, чи пізнійше, при самій вже ловли. Та самі йдучи на загибіль, ми не мали якось серця наражати і молодих на те небезпеченство — бо, нехай там каже, що хто хоче, небезпеченство тут стравді грозило страшне.
За пару днів мине саме три роки від хвилі, коли се, що вам оповідаю, приключило ся. Було то 10 липня 18... р., а дня того не забуде ніхто в сій части сьвіта. Лютувала тогді найстрашнійша буря, яку небо зіслало доси коли-не-будь на землю. А таки цілий ранок, ба ще й з полудня віяло легким, рівним леготом від полудневого заходу. Сонце сьвітило так ясно, що найстарший між нами моряк не був би зміркував наперед того, що потім наступило
В трійку — я з моіми двома братами, переплили ми коло другої години до островів, і наклали в короткім часі трохи не повний човен добрих риб, що того дня, як ми те всі запримітили, появили ся в значно більшій скількости ніж коли. Сема була саме на моїм годиннику, коли ми підняли якір і пустили ся домів, щоб за тишини перебрати ся через найприкрійшу часть струїі. А тишина — се ми знали — мала тревати до восьмої.
Ми рушили з вітром, який саме зняв ся і мчали ся з ним довший час, не думаючи навіть нро ніяке небезпеченство, бо сподіватись єго дійсно не було найменшої підстави. Аж тут нараз завертає нас вітер від сторони Ґельзеґґена. Пригода вечувана — яка доси не приключила ся нам ще ніколи. Стало нам трохи моторошно. І не знати саме чому. Ми під вітер розпустили вітрила, та филі зовсім не пускали нас з місця. І саме мав я вже порадити, щоб знову закинути якір, коли позад себе оглянувшись, ми побачили цілий овид сповитий хмарами дивної мідної барви, хмарами, що росли з нечувавою скоростю.
Рівночасно й вітер, що віяв нам в очи, устав і ми серед мертвої тиші почали тиняти ся то сям то там. Все-ж таки не трівало воно так довго, щоб ми мали час застановитись над тим. Не більше як через хвилю захопила нас буря, а в дві хвилі вона затемвила весь овид. В наслідок того, як і в наслідок нависшої імли стало так темно, що ми в човні не могли себе бачити.
Божевільний хиба силувався-б описати гураґан, який тогді зірвав ся. Найстарші моряки в Норвеґії не затямили чогось подібного. Ми постягали були вітрила, ще заки захопила нас буря, але оба наші щогли мов пилкою відтяті відпали по першім напорі. Один з них забрав з собою і мого молодшого брата, що приляг був до него для безпеченства.
Наш човен був найлекшим судном, яке колисалось коли-не будь на водах. Мав зовсім криту палубу і лиш з переду мале віко, що ми єго все перепливаючи через течію розбурханих филь, запирали для безпеченства. Інакше ми були-б пропащі, бувши чималий час цілком під водою. Не знаю, як мій старший брат спас ся. Дізнати ся про се не довело ся мені вже ніколи. Сам я, відіпнявши лиш переднє вітрило, припав до палуби, запер ся ногою о вузку листву край човна, а руками вхопив ся верівки відпередної щогли.
Ведений виключно інстинктом, я зробив те, що міг найліпшого зробити. В переляку ніяк було нагадувати ся.
Кілька хвиль ми, як кажу, були зовсім під водою. Я через цілий той час здержував в собі віддих, та не пускав ся верівки. Коли ж довше годі було вже видержати, я, все ще придержуючись руками верівки, підняв ся на коліна і освободив голову. Тепер наше невеличке судно стрясло ся, як стрясаєть ся собака, вийшовшовши з води і таким чином неначе видобуло ся з филь. Коли я силував ся прокинути з остовпіня, в якім знайшов ся було, трібував зібрати гадки, та розважити, що чинити, хтось сіпнув мене за руку. То був мій старший брат. Моє серце забило радісно, бо я був певний, що він втопив ся. Однак в тій самій хвили вся моя радість перемінила ся в жах, — він притис уста до мого уха і крикнув слово: "Москоштром!"
По вік не знати нікому, які чувства прошибли в тій хвили мою душу. Я затремтів на цілім тілі, як в насильнійшій пропасници. Піймив доволі добре, що він розумів під тим одним словом; знав, що хотів ним сказати. Вітер, що гнав нас тепер наперед, мусів занести нас в Мальштром. Для нас не було ратунку. Знаєте, що, перепливаючи струю напоперек, ми все, навіть в найкрасшу погоду держали ся спорий кусень від водовороту, а надто ще мусіли пильнувати тиші. Тепер, підчас такого гураґану, як отсей, ми гнали просто на вир. Може, подумав я собі, наспіємо туди під час тиші, — в тім ще крихта надії. Та в тій-же хвили прокляв себе за те, що був такий божевільний і в загалі ще міг чогось надіятись. Я знав, що тут ми пропащі, будь ми й на корабли в десятеро більшім.
Між тим перша лють бурі минула ся, а може ми лиш, улягаючи їй, не так сильно вже єї відчували. Все-ж таки море, що здержуване до того часу вітром лежало сумирне, блискуче, розбурхало ся тепер справжними горами филь. Особлива зайшла притім зміна на небі. Навкруги, як далеко скинути оком, воно було чорне як смола. Та тутже, майже над нашими головами, отворила ся прогалина чистого неба, невиданої ясвости і темно-синьої барви, а крізь неї засияв повний місяць сьвітом, якого доси в него не бачилось ніколи. Він осьвітив все, що лиш довкола нас було, найменші подробиці, та — Господи ! — що за страшна картина явилась нашим очам !
Я кілька разів трібував говорити до брата, але гук, не знаю вже відки, набрав такої сили, що він не міг почути ні одного слова, хоч я з цілої сили кричав ему до вуха. Він хитнув тепер головою, і, блідий як смерть, підніс в гору палець, наче-б хотів промовити: "слухай!"
Зразу годі було вгадати, що він має на мисли. Та вмить страшна думка прошибла мою голову. Я виймив з кишені годинник. Він стояв. Я глянув на него до місяця і, заливши ся слезами, кинув єго геть в океан. Він стояв на семій! Ми втратили пору тиші, лють виру була саме найбільша.
Коли човен добре збудований, як слід зрівноважений і не надто обтяжеяий пливе з вітром, филі мов самі розступають ся перед ним, що сильно дивує чоловіка, не зжитого з морем. На се є моряцький вислів: «нести ся». Ну, доси і ми несли ся легко поверх филь. Та нараз одна величезна филя захопила нас з переду і підняла з собою в гору ген-ген, трохи не під небо. Я не повірив би був, що филя може так високо піднятись. І от ми почали спадати чи спускати ся, зсувати ся чи поринати так, що мені зробило ся млісно й голова закрутила ся, неначе-б я у сві падав з вершка якоїсь височенної гори. Та коли ми були на верху, я кинув оком навкруги і досить було того одного погляду. Я в одній хвили піймив ціле наше положенє. Чверть милі перед нами находив ся водоворот Москоштрому, та не того, звичайного Москоштрому, що ви саме глядите на него. як на воду під млинським колесом Коли б не знав був тогді, де ми, і що нас жде, ніколи не пізнав би того місця. На вид єго я мимохіть прижмурив очи з жаху. Повіки самі зліпили ся сильно мов у спазмах.
Ледви чи минули дві хвилі, як ми почули, що води розступили ся і нас покрила піна. Човен малим рухом звернув ся, і стрілою помчав ся в иньший бік. В тій самій хвили глухий гук вод щез зовсім в прошибаючо-голоснім свисті, який — се можете собі уявити — видала-б хиба тисячка пароходів, випускаючи одночасно пару. Ми находили ся тепер серед перстеня піни, що окружає все водорот. Тим то, здавало ся мені, ми леда хвиля з певностю мали пірнути в пропасть, що лиш мріла під нами в наслідок нечуваної скорости, з якою нами довкола неі носило. Човен, бачилось, не заглубляв ся в воду ні трохи. Він банькою гуляв лиш поверх филь. Задня часть єго була звернена в сторону виру; з переду видвів покинутий нами сьвіт океану. Між нами а овидом піднимав ся величезний, подвижний вал води. Може воно видасть ся дивне, але в тій хвили, в самім горлі виру, я відчував в собі більше спокою, ніж тогді, коли ми зближали ся до него. Зрозумівши, що для мене нема ніякої надії, я позбув ся значної части страху, який вялив мене зразу. Мабуть се вже розпука натягнула мої нерви.
Може воно й виходить на самохвальство, та се, що кажу, щира правда. Я почав роздумувати, яка в тім велич, згинути такою смертию, а яким божевільством було-б — дбати о таку дрібницю, як моє особисте житє, в виду того чудового доказу божої могучости. Я певно спалахнув зі встиду в хвили, коли в моїй голові мелькнула така думка. По хвили сам вир збудив в мене зухвалу цікавість. Я відчував прямо бажанє пізнати єго глибінь, хочби й за ціну тої жертви, яка мене ждала. Одно лиш мене гризло, що не буду в силі розповісти товаришам на березі тайн, які доведеть ся побачити. Такі гадки в голові чоловіка серед крайного небезпеченьства — то безсумніву гадки дикі. Я сам нераз потім застанавляв ся, чи від круженя човна довкола виру не завернуло ся мені трохи в голові.
Було тут щось иньше, що помогло мені запанувати над собою: не було власне вітру. Він не міг досягнути нас в тогдішнім положеню, бо вал піни, як самі бачите, лежить значно низше цілого уровеня океана, що піднимав над нами свій високий, чорний, крутий хребет. Скоро ви ніколи не були на мори в часі сильного вітру, не уявите собі, як бентежать душу вітер з імлою. Вони сліплять вас, глушать, давлять, і віднимають всю силу мисли і розваги. Однак тогді нам якось можна було в значній части запанувати над тим чувством — подібно як засудженим на смерть вязням позваляєть ся на всілякі вибаги, недозволені, як довго їх судьба непевна
Отеє слова «Британської Енциклопедиї». Кірхер*, і иньші уявляють собі, будьтоби в центрі Мальштрому отвирала ся безодня, що сягає десь дуже далеко, — може й до Ботнійського заливу, як се в однім місци рішучо натякаєть ся. Ся думка, хоч і яка непевна, підходила найбільше під мої здогади в хвили, коли я вдивлявся у Мальштром. Тим то здивувало мене доволі, коли я, висказавши єї провідникову, почув, що вона, правда, найбільше популярна й поміж Норвежцями, але сам він не йме їй віри. Про висше наведену гадку сказав просто, що єї не розуміє. І в сім я з ним вповні згодив ся, бо зовсім понятна на папери, в виду того гуку і тої пропасти вона стає незрозуміла й виходить на просту нісенітницю.
«Тепер ви бачили добре водоворот, — сказав старець. — Коли схочете обійти сю скелю і скрити ся за нею від вітру і реву вод, що аж глушать вуха, розповім вам одну історию, аби знали, що і я можу дещо знати про Мальштром».
Я усадовив ся, так як він бажав. Він почав:
«Був у нас, в мене і в двох моїх братів, колись човен з двома щоглами до сімдесяти тон клажі й на нім ловили ми звичайно рибу коло Веру, між островами, з того боку Моско. На всіх морських шипотах у відповідну пору* ловля риб добра, скоро лиш є в кого відвага зважити ся на неї. Та на всіх мешканців Лофодського побережа лиш нас трох було таких, що пускали ся до згаданих островів і зробили собі з того ремесло. Звичайні місця ловлі риб лежать значно низше на полудни; тамки ловить ся риба цілий день без великого небезпеченьства. Тому й пливуть туди найохотнійше. В місцях, що ми їх собі вибрали, тут висше поміж скелями, ловили ся не лиш ліпші роди риб, але й богато більше, так що в нас часто за день було більше риби, ніж в боязкого рибака призбиралось за тиждень. От і пускали ся ми на ту дійсне розпучливу спекуляцию, — наражуванє житя заступало нам працю, а відвага ставала за капітал.
Човен держало ся в однім заливі на побережи, відси яких пять (англійських) миль в гору. А був у нас звичай користати в часі погоди з пятнайцяти хвилевої тишини, перехапувати ся через сей канал Моско, ген по визше водовороту, а там закидати якір десь коло Оттергольму або Зандфлєзена, де течія не така напрасна, як де инде. Там оставали ми звичайно аж до нової тишини; тогді і піднимали якір і вертали домів. Ми ніколи не пускали ся на таку виправу без прихильного бічного вітру й не маючи певности, що він не устане до нашого повороту. І мало коли в тім перечислювались. За шість років всего два рази прийшло ся нам простояти цілу ніч на якорі із за мертвецької тишини, яка в сих сторонах панує рідко Раз випало нам просидіти тамки трохи не тиждень о смертнім голоді, завдяки бури, що зірвала ся по нашім приїзді й не давала подумати навіть про те, щоб мож було перебрати ся через розбурханий канал. А то було-б нас мимо всякої обережности загнало на отверте море, бо струя вертіла нами з такою силою, що ми врешті раді не раді витягнули якір. Та, на щастє, попались в одну з тих безчисленних поперечних течій, що то нині появляють ся тут, завтра там, і та занесла нас до захищеного від вітру Флімен, де нам пощастилось висісти.
Я і в двайцятій части не вспів би розповісти вам про ті труди, яких ми там зазнали. Там і в погідну пору не дуже то безпечно, та нам в часі самого Мальштрому все щастило ся; ми виминали єго без пригоди. А таки нераз душа була вже на рамени зі страху, щоб не опинити ся там на хвилю перед або по тишині. Часом, коли ми випливали, вітер не був такий сильний, як нам здавало ся. І тогді нам зовсім не так плило ся, як бажало ся; струя не давала кермувати човном. В старшого брата був син літ вісімнайцяти, в мене — два спорі вже хлопці. В таких хвилях вони були-б нам дуже придали ся, чи то при веслах, чи пізнійше, при самій вже ловли. Та самі йдучи на загибіль, ми не мали якось серця наражати і молодих на те небезпеченство — бо, нехай там каже, що хто хоче, небезпеченство тут стравді грозило страшне.
За пару днів мине саме три роки від хвилі, коли се, що вам оповідаю, приключило ся. Було то 10 липня 18... р., а дня того не забуде ніхто в сій части сьвіта. Лютувала тогді найстрашнійша буря, яку небо зіслало доси коли-не-будь на землю. А таки цілий ранок, ба ще й з полудня віяло легким, рівним леготом від полудневого заходу. Сонце сьвітило так ясно, що найстарший між нами моряк не був би зміркував наперед того, що потім наступило
В трійку — я з моіми двома братами, переплили ми коло другої години до островів, і наклали в короткім часі трохи не повний човен добрих риб, що того дня, як ми те всі запримітили, появили ся в значно більшій скількости ніж коли. Сема була саме на моїм годиннику, коли ми підняли якір і пустили ся домів, щоб за тишини перебрати ся через найприкрійшу часть струїі. А тишина — се ми знали — мала тревати до восьмої.
Ми рушили з вітром, який саме зняв ся і мчали ся з ним довший час, не думаючи навіть нро ніяке небезпеченство, бо сподіватись єго дійсно не було найменшої підстави. Аж тут нараз завертає нас вітер від сторони Ґельзеґґена. Пригода вечувана — яка доси не приключила ся нам ще ніколи. Стало нам трохи моторошно. І не знати саме чому. Ми під вітер розпустили вітрила, та филі зовсім не пускали нас з місця. І саме мав я вже порадити, щоб знову закинути якір, коли позад себе оглянувшись, ми побачили цілий овид сповитий хмарами дивної мідної барви, хмарами, що росли з нечувавою скоростю.
Рівночасно й вітер, що віяв нам в очи, устав і ми серед мертвої тиші почали тиняти ся то сям то там. Все-ж таки не трівало воно так довго, щоб ми мали час застановитись над тим. Не більше як через хвилю захопила нас буря, а в дві хвилі вона затемвила весь овид. В наслідок того, як і в наслідок нависшої імли стало так темно, що ми в човні не могли себе бачити.
Божевільний хиба силувався-б описати гураґан, який тогді зірвав ся. Найстарші моряки в Норвеґії не затямили чогось подібного. Ми постягали були вітрила, ще заки захопила нас буря, але оба наші щогли мов пилкою відтяті відпали по першім напорі. Один з них забрав з собою і мого молодшого брата, що приляг був до него для безпеченства.
Наш човен був найлекшим судном, яке колисалось коли-не будь на водах. Мав зовсім криту палубу і лиш з переду мале віко, що ми єго все перепливаючи через течію розбурханих филь, запирали для безпеченства. Інакше ми були-б пропащі, бувши чималий час цілком під водою. Не знаю, як мій старший брат спас ся. Дізнати ся про се не довело ся мені вже ніколи. Сам я, відіпнявши лиш переднє вітрило, припав до палуби, запер ся ногою о вузку листву край човна, а руками вхопив ся верівки відпередної щогли.
Ведений виключно інстинктом, я зробив те, що міг найліпшого зробити. В переляку ніяк було нагадувати ся.
Кілька хвиль ми, як кажу, були зовсім під водою. Я через цілий той час здержував в собі віддих, та не пускав ся верівки. Коли ж довше годі було вже видержати, я, все ще придержуючись руками верівки, підняв ся на коліна і освободив голову. Тепер наше невеличке судно стрясло ся, як стрясаєть ся собака, вийшовшовши з води і таким чином неначе видобуло ся з филь. Коли я силував ся прокинути з остовпіня, в якім знайшов ся було, трібував зібрати гадки, та розважити, що чинити, хтось сіпнув мене за руку. То був мій старший брат. Моє серце забило радісно, бо я був певний, що він втопив ся. Однак в тій самій хвили вся моя радість перемінила ся в жах, — він притис уста до мого уха і крикнув слово: "Москоштром!"
По вік не знати нікому, які чувства прошибли в тій хвили мою душу. Я затремтів на цілім тілі, як в насильнійшій пропасници. Піймив доволі добре, що він розумів під тим одним словом; знав, що хотів ним сказати. Вітер, що гнав нас тепер наперед, мусів занести нас в Мальштром. Для нас не було ратунку. Знаєте, що, перепливаючи струю напоперек, ми все, навіть в найкрасшу погоду держали ся спорий кусень від водовороту, а надто ще мусіли пильнувати тиші. Тепер, підчас такого гураґану, як отсей, ми гнали просто на вир. Може, подумав я собі, наспіємо туди під час тиші, — в тім ще крихта надії. Та в тій-же хвили прокляв себе за те, що був такий божевільний і в загалі ще міг чогось надіятись. Я знав, що тут ми пропащі, будь ми й на корабли в десятеро більшім.
Між тим перша лють бурі минула ся, а може ми лиш, улягаючи їй, не так сильно вже єї відчували. Все-ж таки море, що здержуване до того часу вітром лежало сумирне, блискуче, розбурхало ся тепер справжними горами филь. Особлива зайшла притім зміна на небі. Навкруги, як далеко скинути оком, воно було чорне як смола. Та тутже, майже над нашими головами, отворила ся прогалина чистого неба, невиданої ясвости і темно-синьої барви, а крізь неї засияв повний місяць сьвітом, якого доси в него не бачилось ніколи. Він осьвітив все, що лиш довкола нас було, найменші подробиці, та — Господи ! — що за страшна картина явилась нашим очам !
Я кілька разів трібував говорити до брата, але гук, не знаю вже відки, набрав такої сили, що він не міг почути ні одного слова, хоч я з цілої сили кричав ему до вуха. Він хитнув тепер головою, і, блідий як смерть, підніс в гору палець, наче-б хотів промовити: "слухай!"
Зразу годі було вгадати, що він має на мисли. Та вмить страшна думка прошибла мою голову. Я виймив з кишені годинник. Він стояв. Я глянув на него до місяця і, заливши ся слезами, кинув єго геть в океан. Він стояв на семій! Ми втратили пору тиші, лють виру була саме найбільша.
Коли човен добре збудований, як слід зрівноважений і не надто обтяжеяий пливе з вітром, филі мов самі розступають ся перед ним, що сильно дивує чоловіка, не зжитого з морем. На се є моряцький вислів: «нести ся». Ну, доси і ми несли ся легко поверх филь. Та нараз одна величезна филя захопила нас з переду і підняла з собою в гору ген-ген, трохи не під небо. Я не повірив би був, що филя може так високо піднятись. І от ми почали спадати чи спускати ся, зсувати ся чи поринати так, що мені зробило ся млісно й голова закрутила ся, неначе-б я у сві падав з вершка якоїсь височенної гори. Та коли ми були на верху, я кинув оком навкруги і досить було того одного погляду. Я в одній хвили піймив ціле наше положенє. Чверть милі перед нами находив ся водоворот Москоштрому, та не того, звичайного Москоштрому, що ви саме глядите на него. як на воду під млинським колесом Коли б не знав був тогді, де ми, і що нас жде, ніколи не пізнав би того місця. На вид єго я мимохіть прижмурив очи з жаху. Повіки самі зліпили ся сильно мов у спазмах.
Ледви чи минули дві хвилі, як ми почули, що води розступили ся і нас покрила піна. Човен малим рухом звернув ся, і стрілою помчав ся в иньший бік. В тій самій хвили глухий гук вод щез зовсім в прошибаючо-голоснім свисті, який — се можете собі уявити — видала-б хиба тисячка пароходів, випускаючи одночасно пару. Ми находили ся тепер серед перстеня піни, що окружає все водорот. Тим то, здавало ся мені, ми леда хвиля з певностю мали пірнути в пропасть, що лиш мріла під нами в наслідок нечуваної скорости, з якою нами довкола неі носило. Човен, бачилось, не заглубляв ся в воду ні трохи. Він банькою гуляв лиш поверх филь. Задня часть єго була звернена в сторону виру; з переду видвів покинутий нами сьвіт океану. Між нами а овидом піднимав ся величезний, подвижний вал води. Може воно видасть ся дивне, але в тій хвили, в самім горлі виру, я відчував в собі більше спокою, ніж тогді, коли ми зближали ся до него. Зрозумівши, що для мене нема ніякої надії, я позбув ся значної части страху, який вялив мене зразу. Мабуть се вже розпука натягнула мої нерви.
Може воно й виходить на самохвальство, та се, що кажу, щира правда. Я почав роздумувати, яка в тім велич, згинути такою смертию, а яким божевільством було-б — дбати о таку дрібницю, як моє особисте житє, в виду того чудового доказу божої могучости. Я певно спалахнув зі встиду в хвили, коли в моїй голові мелькнула така думка. По хвили сам вир збудив в мене зухвалу цікавість. Я відчував прямо бажанє пізнати єго глибінь, хочби й за ціну тої жертви, яка мене ждала. Одно лиш мене гризло, що не буду в силі розповісти товаришам на березі тайн, які доведеть ся побачити. Такі гадки в голові чоловіка серед крайного небезпеченьства — то безсумніву гадки дикі. Я сам нераз потім застанавляв ся, чи від круженя човна довкола виру не завернуло ся мені трохи в голові.
Було тут щось иньше, що помогло мені запанувати над собою: не було власне вітру. Він не міг досягнути нас в тогдішнім положеню, бо вал піни, як самі бачите, лежить значно низше цілого уровеня океана, що піднимав над нами свій високий, чорний, крутий хребет. Скоро ви ніколи не були на мори в часі сильного вітру, не уявите собі, як бентежать душу вітер з імлою. Вони сліплять вас, глушать, давлять, і віднимають всю силу мисли і розваги. Однак тогді нам якось можна було в значній части запанувати над тим чувством — подібно як засудженим на смерть вязням позваляєть ся на всілякі вибаги, недозволені, як довго їх судьба непевна