Неможливо сказати, кілько разів ми облетіли довкола того перстеня. Не пливучи, а летючи, ми кружили так, довкола і довкола з годину і постепенно зближали ся до середини водного валу, потім до краю, єго страшного нутра. Цілий той час я не попускав ся верівки. Брат стояв при кермі. Держав ся невеличкої, порожної бочівки, що сильно до дна прикріплена, була одиноким предметом, якого буря не змела за першим подувом. Коли ми зближали ся до краю пропасти, він випустив бочівку з рук і, припавши до верівки, в смертнім страху силоміць відривав від неї мої руки. Замала була, щоб ми оба могли держати ся єї безпечно. Ніколи не зазнав я прикрійшого чувства, як тогді, коли бачив те єго зусилє, дарма що він робив те без памяти, під виливом несамовитого, божевільногостраху.Я й не старав ся боронити тої точки. Знав, що тут не може се становити різниці, чи держить ся хто чого, чи не держить ся нічого. Я лишив єму верівку, а сам вернув ся до бочівки. Вернути ся не було так трудно, бо човен гонив довкола виру в одностайнім, рівнім темпі, лиш сям і там хитаючись від шаленого колоту над виром. Ледви я займив нове становище, нами кинуло нагле в зад і ми майнули стрімголов у пропасть Я бомкнув ледви "Господи помилуй!" і думав, що вже по всім.
Чуючи, що мене млоїть від лету в глибінь, я інстинктово приляг до бочівки і зажмурив очи. Кілька хвилин не важив ся отворити іх, ждучи безпроволочної згуби й дивуючись, що ще не надходять хвилі смертної борби з водою. Але плила хвиля за хвилею, — я все ще жив. Вражінє паданя в низ уступило. Повернув зовсім давний рух човна, такий як в перестени піни, з тою лиш різницею, що тепер він був більше повздовжний. Я набрав відваги і ще раз подивив ся на сцену.
Ніколи не забуду чувств страху, грози і здивувавя, з якими глянув кругом себе. Човен, бачилось, висів на-пів боком, мов під впливом маґічної сили, на внутрішній стіні незмірно-широкої дивно-глибокої лійки. Єї, мов зеркала гладкі, стіни можна було взяти за гебан*, колиб не та страшенна скорість, з якою обертали ся, коли-б не той осліпляючо ясний блиск, що бив від них під золотим сяєвом проміня повного місяця, яке з тої згаданої вже прогалини в хмарах сипало ся на чорні стіни, глибоко зазираючи в самі челюсти безодні.
Зпершу зворушенє не давало мені бачити що не-будь докладно. Я відчував лиш загальне вражінє прошиваючої грози. Та лиш трохи отямившись, я інстинктовно подивив ся в низ. Човен лежав на похилій стіні виру так, що я міг дивити ся туди без найменшої перешкоди. Він стояв зовсім рівно — єго палуба йшла рівнобіжно з водною стіною, а стіна була похилена під кутом звиж сорока пяти степенів, так що ми неначе спочивали прямовісно. Мимо того я запримітив, що мені тут руками й ногами приходило ся держати з трудом мало що більшим, ніж на горізонталній поверхни, мабуть в наслідок скорости, з якою нами крутило.
Здавало ся, що промінє місяця прошибає глибокий вир аж до дна.Однак я при густій мраці, що все закривала, не бачив ще нічого докладно. Поверх мраки знимала ся величня веселка, мов та вузка і хитка кладка, що то, як кажуть Музулмани, є одинокою стежиною між часом і вічностю. Та мрака, чи роса, піднимала ся без сумніву з тремтячих величезних стін лійки, що сходили ся в низу. Не берусь навіть описувати зойку, який роздавав ся серед того тумана. Зсуваючи ся з гори, з самого пасма піни, ми спустили ся від-разу спорий кусень в низ, але дальше не зсували ся вже в тій самій пропорциї. Нами носило дальше навкруги і навкруги, не з рівною скоростю, а в шалених рухах і скоках, що раз посували нас лиш на кількасот ліктів то знов довкола повного круга виру. З кождим обігом спадали ми помалу, все ж таки досить значно, в низ.
Розглянувшись по широкім просторі плавкого гебану, по якім ми совгались, я побачив, що не лиш наш човен находив ся в нутрі виру. Показало ся, що так під, як і над нами, кружили кусні суден, великі колоди будівляного материялу, гиляки, в купі з всякими меншими предметами, з кусниками домового знарядя, поломаних скринь, бочок, ведер. Я вже згадав про ту неприродну цікавість, яка заступила в мене первістний жах. Вона, здавало ся, росла в міру, як я зближав ся до своєї страшної судьби. З дивним зацікавленєм почав я тепер приглядати ся всяким предметам, що плили разом з нами. Я певно був непритомний, бо для іграшки трібував обчисляти, що з тих всіх предметів скорше пірне на дно, в піну. Отся соснова гиляка — замітив я, кажучи — пірне певне перша і щезне. Та потім розчарував ся, побачивши, що кадовб голєндерського торговельного корабля випередив єї і пірнув перший. Аж врешті сам факт, що кілька подібних проб скінчилось розчарованєм, збудив мене ряд гадок, від яких мої члени ще раз почали тремтіти, серце бити ся.
Вразив мене так не новий страх, а радше відрадна зірка надії Надія вродила ся по части під впливом спомину, по части визвало єї те, що бачилось. Пригадали ся мені різні пливучі предмети, що захоплені і викинені Москоштромом вкривали побережє Лофодів. По найбільшій части вони були дивно поколені, порозбивані, покручені, прямо поторощені. Та я тямив добре, що були там деякі річи зовсім не знищені. Ріжницю мож було витолкувати собі лиш тим, що всі знищеві предмети були зовсім захоплювані виром, а иньші попадали в вир в таку пізну пору припливу або, попавши туди як не-будь, поринали так помалу, що, заки досягли дна, наступав приплив чи, як випало, відплив. В кождім разі для мене було се понятне, що вони випливали на верх, не зазнавши такої долі як ті, що не в пору попали в вир, або поринали швидше. Я замітив три важні річи. Перше, се загальне правило, що, чим більший був обєм предмету, тим борше він поринав друге, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді кулі, а другого якого не-будь иньшого, перший поринав скорше; трете, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді циліндра а другого знов якого-не-будь иньшого, циліндер поринав помалійше. З того часу, як я спасся, я не раз говорив про се з учителем нашого округа. Від него й навчив ся уживати слів "циліндер" і "сфера". Він пояснив мені, — те пояснене впрочім випало мені з голови — чому як раз те, що я запримітив, було природно залежним від форми пливучих предметів. Він витолкував мені теж, чому предмет в виді циліндра, попавши ся в вир, ставив більший опір филям, ніж рівно обємистий предмет иньшої форми.
Зайшов між тим иньший досадний факт, що в значній мірі потвердив правдивість моїх дослідів і спонукав меве покористувати ся ними. За кождим оборотом минали ми якусь бочку, пень або кусень щогли, підчас як чимало подібних предметів, що при першім погляді в вир, находили ся наоднім уровени з нами, остало ся тепер високо над нами і, бачилось, лиш трохи змінило своє первістне положенє.
Я не надумував ся довше, що почати. Рішив ся привязати себе цупко до бочівки, якої доси держав ся, відтяти еї від палуби і з нею разом кинути ся в воду. Знаками звернуши на себе увагу брата, я вказав ему на пливучі по при нас бочки і всіми силами старав ся пояснити єму, що маю на мисли. Він зрозумів мабуть врешті мій намір, а все таки, потрясши лиш в розпуці головою, не думав попускати ся верівки. Досягнути єго не було способу, а ждати не було коли. Оттим то, після прикрої внутрішної борби я й здав єго на ласку долі, а себе привязав до бочівки мотузєм, що лучило єї з палубою і, ні хвилі не подумуючись, бовтнув собою в воду. Вийшло те саме, чого й сподівав ся. Кінця догадуєтесь мабуть вже хочби тому, що сам я вам отеє розповідаю і ви, знаючи, як я спас ся, бачите мене перед собою живого. Оповідане закінчу коротко. В годину може після того, як я покинув човен, що тимчасом спустив ся значно низше в вир, завертіло ним нагле три чи чотири рази раз по раз. Він пірнув стрімголов на дно, забравши з собою раз на все, мого коханого брата, в хаос і в піну безодні. Бочка, що я був до неї привязаний, спустила ся була мало що низше як до половини віддаленя між дном а тим місцем, де я вискочив, коли нараз в цілім водовороті наступила велика зміна. Похиленє стін величезної лійки меншало з хвилі на хвилю. Сила водовороту слабшала постепенно. Помалу щезла й піна, щезла веселка, а дно лійки неначе стало піднимати ся в гору. Небо було чисте. Вітер устав. На заході сияв місяць. Я знайшов ся на поверхни океана, біля самого берега Лофодена, саме там де був вир Москоштрому. Була вже пора тиші, та на мори після гураґану ще горами піднимали ся хвилі. Мене в мить занесло в течію Москоштрому, а в кілька хвиль я приплив до берега, туди, де бувають рибаки. Якийсь човен видобув мене з води до смерти втомленогого і — дарма що небезпеченство минуло — німого після перебутого страху. Витягли мене мої ровесники, мої щоденні товариші. Та не пізнали мене, так, як коли-б я приходив з країни духів. Моє волосє, ще день тому чорне як у ворона, вже було біле, таке біле, як єго тепер бачите. Кажуть, що й вираз мого лиця був зовсім не той. Я розповів їм свою пригоду, та вони не ймили їй віри. Тепер вам єї розповідаю. І не можу сподіватись, що в вас знайду тої віри більше, ніж у веселих рибаків з Лофодена.
___________________________
Нікого, звістно, не думаю силувати, щоб дивував ся тому розголосови, якого набрала незвичайна пригода Мр. Вальдемара; було-б чудом, коли-б не набрала єго власне при таких обставинах. Вже й без огляду на бажанє інтересованих, нашим старанєм було, удержати все в тайні перед публикою бодай так довго, як довго не буде в нас нагоди до нового досліду. А мимо всіх наших старань лихе чи пересадне оповіданє подало все до прилюдної відомости, стало ся жерелом не одного прикрого непорозуміня. Ну, і зовсім природно — воно зустріло ся з чималим сумнівом. Тепер я приневолений по свому подати ті факта так, як я іх можу розуміти. Було саме так, як казатиму.
В часі останних трох років квестия месмерізму* нераз вже звертала на себе мою увагу. А три місяці тому назад прийшло мені зовсім несподівано на гадку, що в сериї зроблених доси експеріментів зайшов вельми замітний, а ледви оправданий пропуск: нікого не загіпнотизовано доси in articulo mortis*. Значить, передовсім треба було розслідити: чи серед тих умов істнує яка податливість на вплив маґнетизму; скоро так, то, чи при тім вона змагається, чи слабне; а дальше — в якій мірі, або на як довго може бути смерть впливом маґнетизму здержана.
Не одно там ще лишало ся до виясненя, та згадане вже, найбільше заострювало мою цікавість, головно-ж останнє, з огляду на свої наслідки і значінє.
Коли я розглядав ся за предметом, на якім мав би змогу розслідити сі подробиці, прийшов мені на гадку мій друг, Мр. Ернест Вальдемар, славнозвістний впорядчик видавництва “Biblioteca Forensica” і автор (єго nom de plume Issachar Marx*) переводів Валєнштайна та Ґарґантуї*. Мр. Вальдемар, що зпершу мешкав в Ґарлємі, від 1839 р. був або і є знаний передовсім по поводу своєї нечуваної худощавости. Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа*. Знали єго теж з єго блідих висків, що сильно визначались при чорнім волосю, яке всі, розумієть ся, брали за перуку.
Єго вдача була незвичайно нервова і робила єго добрим предметом месмеричних проб.
Двома чи трома поглядами я приспав єго без великого труду. За те дальші наслідки, яких я міг сподівати ся з огляду на єго особлившу вдачу, розчарували мене.
Воля єго справді ніколи в повни не була під моєю властию. І з ясновидінєм не вспів я дійти тут до нічого основного. Свої невдачі я приписував лиш єго захитаному здоровлю. На кілька місяців скорше, ніж я познакомив ся з ним, єго лікарі заявили рішучо, що він в сухотах. Він же звик був говорити про свій близький конець спокійно, як говорить ся про те, чого вже не відвернеть ся і не жалуєть ся.
Скоро лиш повисше згадані помисли впали мені до голови, я, розумієть ся, зовсім природно нагадав собі Вальдемара.
Непохитна фільозофия того чоловіка знана була мені аж надто добре; з огляду на него самого я нічим не вязав ся. А рідні, що могла-б ставити мені перепони, в Америці він не мав. Я сказав єму все отверто і — що ви скажете! — він дуже живо заінтересував ся тим. Воно тим дивнійше, що він, охотно тепер жертвуючи свою особу моїм експеріментам, ніколи доси не зраджав симпатий для них. Недуг єго був того рода, що давав можність означити речинець, до якого скінчить ся смертию. Між нами стала остаточно умова, що він покличе мене на яких двайцять чотири годин перед часом, в яким, згідно з заявою лікарів мав умерти.
Звиш сім місяців тому назад, я одержав від самого Мр. Вальдемара звістку:
«Мій дорогий П... Прошу прийти. Д. і Ф. заявили, що мені не жити довше, як до завтра поза опівніч. Час мабуть означений доволі точно. Вальдемар».
Лист був в моїх руках в пів години по написаню. До иятнайцяти хвиль я вже був в комнаті умираючого. Не бачив єго десять днів і аж поблід на вид тої страшної зміни, яку замітив на нім — по такім короткім часі. Єго лице мало цьвіт олова, очи були без найменшого блиску, а висох так, що вилиці прямо продіравили шкіру. Груди в него зовсім запали ся. Живчик* ледви бив. Але якась міра фізичних сил, як і в вельми значній мірі сили ума, ще в него задержались. Говорив виразно, сам заживав якісь ліки і — коли я вступив до комнати — занятий був робленєм записок в нотатці. Д. і Ф. були при нім.
Неможливо сказати, кілько разів ми облетіли довкола того перстеня. Не пливучи, а летючи, ми кружили так, довкола і довкола з годину і постепенно зближали ся до середини водного валу, потім до краю, єго страшного нутра. Цілий той час я не попускав ся верівки. Брат стояв при кермі. Держав ся невеличкої, порожної бочівки, що сильно до дна прикріплена, була одиноким предметом, якого буря не змела за першим подувом. Коли ми зближали ся до краю пропасти, він випустив бочівку з рук і, припавши до верівки, в смертнім страху силоміць відривав від неї мої руки. Замала була, щоб ми оба могли держати ся єї безпечно. Ніколи не зазнав я прикрійшого чувства, як тогді, коли бачив те єго зусилє, дарма що він робив те без памяти, під виливом несамовитого, божевільногостраху.Я й не старав ся боронити тої точки. Знав, що тут не може се становити різниці, чи держить ся хто чого, чи не держить ся нічого. Я лишив єму верівку, а сам вернув ся до бочівки. Вернути ся не було так трудно, бо човен гонив довкола виру в одностайнім, рівнім темпі, лиш сям і там хитаючись від шаленого колоту над виром. Ледви я займив нове становище, нами кинуло нагле в зад і ми майнули стрімголов у пропасть Я бомкнув ледви "Господи помилуй!" і думав, що вже по всім.
Чуючи, що мене млоїть від лету в глибінь, я інстинктово приляг до бочівки і зажмурив очи. Кілька хвилин не важив ся отворити іх, ждучи безпроволочної згуби й дивуючись, що ще не надходять хвилі смертної борби з водою. Але плила хвиля за хвилею, — я все ще жив. Вражінє паданя в низ уступило. Повернув зовсім давний рух човна, такий як в перестени піни, з тою лиш різницею, що тепер він був більше повздовжний. Я набрав відваги і ще раз подивив ся на сцену.
Ніколи не забуду чувств страху, грози і здивувавя, з якими глянув кругом себе. Човен, бачилось, висів на-пів боком, мов під впливом маґічної сили, на внутрішній стіні незмірно-широкої дивно-глибокої лійки. Єї, мов зеркала гладкі, стіни можна було взяти за гебан*, колиб не та страшенна скорість, з якою обертали ся, коли-б не той осліпляючо ясний блиск, що бив від них під золотим сяєвом проміня повного місяця, яке з тої згаданої вже прогалини в хмарах сипало ся на чорні стіни, глибоко зазираючи в самі челюсти безодні.
Зпершу зворушенє не давало мені бачити що не-будь докладно. Я відчував лиш загальне вражінє прошиваючої грози. Та лиш трохи отямившись, я інстинктовно подивив ся в низ. Човен лежав на похилій стіні виру так, що я міг дивити ся туди без найменшої перешкоди. Він стояв зовсім рівно — єго палуба йшла рівнобіжно з водною стіною, а стіна була похилена під кутом звиж сорока пяти степенів, так що ми неначе спочивали прямовісно. Мимо того я запримітив, що мені тут руками й ногами приходило ся держати з трудом мало що більшим, ніж на горізонталній поверхни, мабуть в наслідок скорости, з якою нами крутило.
Здавало ся, що промінє місяця прошибає глибокий вир аж до дна.Однак я при густій мраці, що все закривала, не бачив ще нічого докладно. Поверх мраки знимала ся величня веселка, мов та вузка і хитка кладка, що то, як кажуть Музулмани, є одинокою стежиною між часом і вічностю. Та мрака, чи роса, піднимала ся без сумніву з тремтячих величезних стін лійки, що сходили ся в низу. Не берусь навіть описувати зойку, який роздавав ся серед того тумана. Зсуваючи ся з гори, з самого пасма піни, ми спустили ся від-разу спорий кусень в низ, але дальше не зсували ся вже в тій самій пропорциї. Нами носило дальше навкруги і навкруги, не з рівною скоростю, а в шалених рухах і скоках, що раз посували нас лиш на кількасот ліктів то знов довкола повного круга виру. З кождим обігом спадали ми помалу, все ж таки досить значно, в низ.
Розглянувшись по широкім просторі плавкого гебану, по якім ми совгались, я побачив, що не лиш наш човен находив ся в нутрі виру. Показало ся, що так під, як і над нами, кружили кусні суден, великі колоди будівляного материялу, гиляки, в купі з всякими меншими предметами, з кусниками домового знарядя, поломаних скринь, бочок, ведер. Я вже згадав про ту неприродну цікавість, яка заступила в мене первістний жах. Вона, здавало ся, росла в міру, як я зближав ся до своєї страшної судьби. З дивним зацікавленєм почав я тепер приглядати ся всяким предметам, що плили разом з нами. Я певно був непритомний, бо для іграшки трібував обчисляти, що з тих всіх предметів скорше пірне на дно, в піну. Отся соснова гиляка — замітив я, кажучи — пірне певне перша і щезне. Та потім розчарував ся, побачивши, що кадовб голєндерського торговельного корабля випередив єї і пірнув перший. Аж врешті сам факт, що кілька подібних проб скінчилось розчарованєм, збудив мене ряд гадок, від яких мої члени ще раз почали тремтіти, серце бити ся.
Вразив мене так не новий страх, а радше відрадна зірка надії Надія вродила ся по части під впливом спомину, по части визвало єї те, що бачилось. Пригадали ся мені різні пливучі предмети, що захоплені і викинені Москоштромом вкривали побережє Лофодів. По найбільшій части вони були дивно поколені, порозбивані, покручені, прямо поторощені. Та я тямив добре, що були там деякі річи зовсім не знищені. Ріжницю мож було витолкувати собі лиш тим, що всі знищеві предмети були зовсім захоплювані виром, а иньші попадали в вир в таку пізну пору припливу або, попавши туди як не-будь, поринали так помалу, що, заки досягли дна, наступав приплив чи, як випало, відплив. В кождім разі для мене було се понятне, що вони випливали на верх, не зазнавши такої долі як ті, що не в пору попали в вир, або поринали швидше. Я замітив три важні річи. Перше, се загальне правило, що, чим більший був обєм предмету, тим борше він поринав друге, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді кулі, а другого якого не-будь иньшого, перший поринав скорше; трете, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді циліндра а другого знов якого-не-будь иньшого, циліндер поринав помалійше. З того часу, як я спасся, я не раз говорив про се з учителем нашого округа. Від него й навчив ся уживати слів "циліндер" і "сфера". Він пояснив мені, — те пояснене впрочім випало мені з голови — чому як раз те, що я запримітив, було природно залежним від форми пливучих предметів. Він витолкував мені теж, чому предмет в виді циліндра, попавши ся в вир, ставив більший опір филям, ніж рівно обємистий предмет иньшої форми.
Зайшов між тим иньший досадний факт, що в значній мірі потвердив правдивість моїх дослідів і спонукав меве покористувати ся ними. За кождим оборотом минали ми якусь бочку, пень або кусень щогли, підчас як чимало подібних предметів, що при першім погляді в вир, находили ся наоднім уровени з нами, остало ся тепер високо над нами і, бачилось, лиш трохи змінило своє первістне положенє.
Я не надумував ся довше, що почати. Рішив ся привязати себе цупко до бочівки, якої доси держав ся, відтяти еї від палуби і з нею разом кинути ся в воду. Знаками звернуши на себе увагу брата, я вказав ему на пливучі по при нас бочки і всіми силами старав ся пояснити єму, що маю на мисли. Він зрозумів мабуть врешті мій намір, а все таки, потрясши лиш в розпуці головою, не думав попускати ся верівки. Досягнути єго не було способу, а ждати не було коли. Оттим то, після прикрої внутрішної борби я й здав єго на ласку долі, а себе привязав до бочівки мотузєм, що лучило єї з палубою і, ні хвилі не подумуючись, бовтнув собою в воду. Вийшло те саме, чого й сподівав ся. Кінця догадуєтесь мабуть вже хочби тому, що сам я вам отеє розповідаю і ви, знаючи, як я спас ся, бачите мене перед собою живого. Оповідане закінчу коротко. В годину може після того, як я покинув човен, що тимчасом спустив ся значно низше в вир, завертіло ним нагле три чи чотири рази раз по раз. Він пірнув стрімголов на дно, забравши з собою раз на все, мого коханого брата, в хаос і в піну безодні. Бочка, що я був до неї привязаний, спустила ся була мало що низше як до половини віддаленя між дном а тим місцем, де я вискочив, коли нараз в цілім водовороті наступила велика зміна. Похиленє стін величезної лійки меншало з хвилі на хвилю. Сила водовороту слабшала постепенно. Помалу щезла й піна, щезла веселка, а дно лійки неначе стало піднимати ся в гору. Небо було чисте. Вітер устав. На заході сияв місяць. Я знайшов ся на поверхни океана, біля самого берега Лофодена, саме там де був вир Москоштрому. Була вже пора тиші, та на мори після гураґану ще горами піднимали ся хвилі. Мене в мить занесло в течію Москоштрому, а в кілька хвиль я приплив до берега, туди, де бувають рибаки. Якийсь човен видобув мене з води до смерти втомленогого і — дарма що небезпеченство минуло — німого після перебутого страху. Витягли мене мої ровесники, мої щоденні товариші. Та не пізнали мене, так, як коли-б я приходив з країни духів. Моє волосє, ще день тому чорне як у ворона, вже було біле, таке біле, як єго тепер бачите. Кажуть, що й вираз мого лиця був зовсім не той. Я розповів їм свою пригоду, та вони не ймили їй віри. Тепер вам єї розповідаю. І не можу сподіватись, що в вас знайду тої віри більше, ніж у веселих рибаків з Лофодена.
___________________________
Нікого, звістно, не думаю силувати, щоб дивував ся тому розголосови, якого набрала незвичайна пригода Мр. Вальдемара; було-б чудом, коли-б не набрала єго власне при таких обставинах. Вже й без огляду на бажанє інтересованих, нашим старанєм було, удержати все в тайні перед публикою бодай так довго, як довго не буде в нас нагоди до нового досліду. А мимо всіх наших старань лихе чи пересадне оповіданє подало все до прилюдної відомости, стало ся жерелом не одного прикрого непорозуміня. Ну, і зовсім природно — воно зустріло ся з чималим сумнівом. Тепер я приневолений по свому подати ті факта так, як я іх можу розуміти. Було саме так, як казатиму.
В часі останних трох років квестия месмерізму* нераз вже звертала на себе мою увагу. А три місяці тому назад прийшло мені зовсім несподівано на гадку, що в сериї зроблених доси експеріментів зайшов вельми замітний, а ледви оправданий пропуск: нікого не загіпнотизовано доси in articulo mortis*. Значить, передовсім треба було розслідити: чи серед тих умов істнує яка податливість на вплив маґнетизму; скоро так, то, чи при тім вона змагається, чи слабне; а дальше — в якій мірі, або на як довго може бути смерть впливом маґнетизму здержана.
Не одно там ще лишало ся до виясненя, та згадане вже, найбільше заострювало мою цікавість, головно-ж останнє, з огляду на свої наслідки і значінє.
Коли я розглядав ся за предметом, на якім мав би змогу розслідити сі подробиці, прийшов мені на гадку мій друг, Мр. Ернест Вальдемар, славнозвістний впорядчик видавництва “Biblioteca Forensica” і автор (єго nom de plume Issachar Marx*) переводів Валєнштайна та Ґарґантуї*. Мр. Вальдемар, що зпершу мешкав в Ґарлємі, від 1839 р. був або і є знаний передовсім по поводу своєї нечуваної худощавости. Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа*. Знали єго теж з єго блідих висків, що сильно визначались при чорнім волосю, яке всі, розумієть ся, брали за перуку.
Єго вдача була незвичайно нервова і робила єго добрим предметом месмеричних проб.
Двома чи трома поглядами я приспав єго без великого труду. За те дальші наслідки, яких я міг сподівати ся з огляду на єго особлившу вдачу, розчарували мене.
Воля єго справді ніколи в повни не була під моєю властию. І з ясновидінєм не вспів я дійти тут до нічого основного. Свої невдачі я приписував лиш єго захитаному здоровлю. На кілька місяців скорше, ніж я познакомив ся з ним, єго лікарі заявили рішучо, що він в сухотах. Він же звик був говорити про свій близький конець спокійно, як говорить ся про те, чого вже не відвернеть ся і не жалуєть ся.
Скоро лиш повисше згадані помисли впали мені до голови, я, розумієть ся, зовсім природно нагадав собі Вальдемара.
Непохитна фільозофия того чоловіка знана була мені аж надто добре; з огляду на него самого я нічим не вязав ся. А рідні, що могла-б ставити мені перепони, в Америці він не мав. Я сказав єму все отверто і — що ви скажете! — він дуже живо заінтересував ся тим. Воно тим дивнійше, що він, охотно тепер жертвуючи свою особу моїм експеріментам, ніколи доси не зраджав симпатий для них. Недуг єго був того рода, що давав можність означити речинець, до якого скінчить ся смертию. Між нами стала остаточно умова, що він покличе мене на яких двайцять чотири годин перед часом, в яким, згідно з заявою лікарів мав умерти.
Звиш сім місяців тому назад, я одержав від самого Мр. Вальдемара звістку:
«Мій дорогий П... Прошу прийти. Д. і Ф. заявили, що мені не жити довше, як до завтра поза опівніч. Час мабуть означений доволі точно. Вальдемар».
Лист був в моїх руках в пів години по написаню. До иятнайцяти хвиль я вже був в комнаті умираючого. Не бачив єго десять днів і аж поблід на вид тої страшної зміни, яку замітив на нім — по такім короткім часі. Єго лице мало цьвіт олова, очи були без найменшого блиску, а висох так, що вилиці прямо продіравили шкіру. Груди в него зовсім запали ся. Живчик* ледви бив. Але якась міра фізичних сил, як і в вельми значній мірі сили ума, ще в него задержались. Говорив виразно, сам заживав якісь ліки і — коли я вступив до комнати — занятий був робленєм записок в нотатці. Д. і Ф. були при нім.