«Адже-ж, — сказав префект трохи збентежений, — я дуже радо готов приняти пораду і заплатити за неї. Я справді давби пятьдесять тисяч франків тому, що поміг-би мені в сій справі».
«В такім разі, — відповів Дюпен, відчиняючи шуфляду і виймаючи книжочку чекову, — будьте ласкаві і виповніть мені чек на таку суму. Скоро мені єго підпишете, дам вам до рук лист».
Я остовпів. В префекта неначе-б грім вдарив. Він сидів кілька хвиль німо і нерухомо, поглядаючи з роззявленим ротом на мого друга. Бачилось, що очи єму з голови вилазять. Потім запанував над собою трохи, вхопив за перо і врешті, з кількома павзами, поглядаючи мов не свій перед себе, виповнив і пидписав чек на пятьдесять тисяч франків, та подав его через стіл Дюпенови. Той придивив ся єму пильно і сховав до портфелю; потім отворив escritoire*, виймив лист і подав єго префектови. Поліціянт схопив єго з дійсне божевільною втіхою, отворив тремтячою рукою, кинув оком на змість, а там зірвав ся, добив ся до дверей і без церемонії вийшов з комнати і з дому, ні словечка не промовивши від хвилі, коли Дюпен попросив єго підписати чек.
Після єго відходу мій друг розказав все трохи докладнійше.
«Париська поліция, — сказав, — в своїм ремеслі незвичайно вправна. Вона витревала, бистроумна, хитра, знає на скрізь все, чого, бачить ся, вимагають єї обовязки. Скоро отже Ґ. розповів нам, в який спосіб перешукано цілий дім Д., я був зовсім переконаний, що він в границях свого фаху перевів досліди бездоганно».
«В границях свого фаху?» — спитав я.
«Так, — сказав Дюпен. — Він не лиш ужив найліпших способів але і перевів все в повні досконало. Нема найменшого сумніву, що, коли-б лист був схований в обсягу довершених дослідів, вони були-б єго найшли».
Я лиш осьміхнув ся, та він, бачилось говорив зовсім серіозно.
«Способи сказано, — говорив він дальше, — були самі собою добрі і покористувано ся ними як слід, хиба їх лежить в тім, що в отсім випадку і до того чоловіка не можна було їх примінити. Деякі дуже бистроумні теми є для префекта родом Прокрустового ложа, до якого він на силу натягає свої пляни. Та розчаровуєть ся заєдно міряючи раз за плитко другий раз за глибоко. В тім взгляді неодин школяр дотепнійший від него. Я знав одного восьмилітного може хлопця, що успіхом в відгадуваню при грі "цет чи лішка" викликував загальне здивуванє. Є то проста забава і грають при ній камінцями. Один грач держить в жмени кілька камінців і питає другого чи в него іх "рівне" чи "нерівне". Коли здогад влучний, тоді той що вгадує виграє один; коли хибний, тратить один. Хлопець, що про него згадую, виграє від всіх учеників всі камінці. Очевидно руководив ся при згадуваню якимось прінціпом. А той полягає лиш на обсервациї і приміненю себе до бистроумности противників. Єго противник, якийсь недотепний урвитель, підносячи замкнені жмені, питає: до пари чи не до пари? Наш школяр відповідає: не до пари — і програє. Та при другій пробі виграє, бо каже до себе: в того добряги було при першій пробі до пари, а засіб єго бистроумности позваляє саме лиш на те, шо-б за другим разом було не до пари; ану, спробую вгадувати "не до пари". Він вгадує: не до пари — і виграє.
З товаришем о один степень дотепнійшим стане розумувати ось як: отсей бачить, що я за першим разом вгадав "до пари" і передовсім прийде єму так як першому на гадку проста переміна "до пари", на "не до пари".
Але зараз же й прийде єму на гадку, що се за проста комбінация і він врешті рішить ся повторити першу і буде згадувати: до пари; згадує "до пари" — і виграє. Чим-же покажеть ся той спосіб розумованя школяря, скоро єго докладно розібрати?»
«Звичайним, — сказав я, — зрівняєм комбінуючого ума з умом противника».
«Так і є, — сказав Дюпен. — А спитавши хлопця, яким чином він доходить до повного зрівнаня, що є жерелом єго успіху, я почув таку відповідь:
"Коли зміркую, наскілько хто є розумний чи тупий, добрий чи лукавий, або що він про мене думає, настроюю вираз свого лиця як найточнійше до виразу єго лиця, а потім жду, які згідні з тим виразом думки або чувства встануть в моій душі".
Отся відповідь хлопця є ніби основою цілої глибокої бистроумности, яку приписують Лярошфуко, Лябужів, Маккіавелліому і Кампанеллі*».
«А зрівнанє, — замітив я, — розумуючого ума з умом противника, залежить, — коли я порозумів вас як слід — від докладности, з якою оцінено ум противника».
«Від того, залежить практична єго вартість, — сказав Дюпен, — а префект зі своєю когортою ошибають ся так часто передовсім ізза недостачі сего зрівнаня, як також і тому, що хибне оцінюють а радше зовсім не оцінюють ума тих, з котрими міряють ся. Вони беруть під розвагу лиш свою власну бистроумність, глядаючи чогось схованого, уживають лиш таких способів, якими би самі в потребі покористувались. Оправдане воно настілько, що їх бистроумність є менше більше виразом бистроумности мас. Та коли хитрість якого злочинця ріжнить ся характером від їх власної хитрости, злочинець, очевидно поконує їх. Таке буває все, коли та хитрість є висшого рода, а дуже часто, коли й низшого. Вони не зміняють зовсім прінціпу своїх дослідів; в найліпшім разі спонукані якимось незвичайним випадком — надмірною нагородою — розширяють або степенують старі способи свого ремесла, зовсім не рушаючи прінціпів. Що ж, наприклад, учинили вони в випадку Д.? Чи відступали від давного прінціпу? Чим є все те верченє, трібованє, стуканє, спостеріганя при помочи мікроскопу, ділене поверхні дому на нумеровані квадрати, як не піднесенєм до визшого степеня самого приміненя прінціпу або кількох прінціпів? Чи ті прінціпи не основують ся на певних понятях про людську бистроумність, до яких привик префект за довгі роки своєї служби? Чиж не бачите, що в него те само собою розумієть ся, що кождий чоловік сховає лист коли вже не в дірку виверчену в нозі крісла, так хочби в яку иньшу укриту діру чи кутик, який зустрінеть ся з єго думкою так само, як помисли хованя листу в дірку виверчену в нозі від крісла? Чи не бачите також, що так придумані закамарки вистають лиш серед звичайних обставин, та що послугують ся ними лиш плиткі уми? Тож у всіх випадках схованя можна припустити і припускаєть ся передовсім, що предмет усунено кудись і заховано вказаним способом. Відшукане єго залежить проте не від бистроумности, а виключно від запопадливости, терпеливости і витревалости тих що шукають.
І де лучить ся випадок більшої ваги або назначена велика нагорода, — що з політичного взгляду на одно виходить, там не лучало ся ще, щоб згадані средства були безуспішні.
Тепер стане вам ясно, як треба розуміти мої слова: коли-б лист був схований де-не-будь в границях дослідів практикованих префектом, або — иньшими словами — коли б принціп схованя єго містив ся в прінціпах дослідів префекта, тогді й були-б єго без сумніву звайшли. Та будь що будь, сего урядника грубо змістифіковано. Жерело-ж єго неповодженя лежить посередно в припущеню, що міністер належить до божевільних, бо має славу поета. Префект чув десь, що всі божевільні є поетами і причиною цілого єго пеповодженя є “non distributio medii”* і висновок, що всі поети мусять бути божевільними».
«Однак чи він справді поет? — спитав я. — Знаю, що є два брати і оба вони придбали собі в літературі славу. Міністер, відав, написав вчену розвідку про діференцияльний рахунок. Він математик, не поет».
«Ви помиляєтесь. Я знаю єго добре; він одно і друге. Будучи поетом і математиком, він може розумувати влучно. Коли-б був лиш математиком, не мавби ніякої змоги розумувати, бувби полишеним на ласку і неласку префекта».
«Зовсім нові для мене гадки, — казав я, — адже-ж їм перечить пересьвідченє цілого сьвіта. Не схочете відав нехтувати гадки, до якої дійшла основна праця віків. Зване математики вважаєть ся з давен давна знанєм “par excellence”*.
«Адже-ж, — сказав префект трохи збентежений, — я дуже радо готов приняти пораду і заплатити за неї. Я справді давби пятьдесять тисяч франків тому, що поміг-би мені в сій справі».
«В такім разі, — відповів Дюпен, відчиняючи шуфляду і виймаючи книжочку чекову, — будьте ласкаві і виповніть мені чек на таку суму. Скоро мені єго підпишете, дам вам до рук лист».
Я остовпів. В префекта неначе-б грім вдарив. Він сидів кілька хвиль німо і нерухомо, поглядаючи з роззявленим ротом на мого друга. Бачилось, що очи єму з голови вилазять. Потім запанував над собою трохи, вхопив за перо і врешті, з кількома павзами, поглядаючи мов не свій перед себе, виповнив і пидписав чек на пятьдесять тисяч франків, та подав его через стіл Дюпенови. Той придивив ся єму пильно і сховав до портфелю; потім отворив escritoire*, виймив лист і подав єго префектови. Поліціянт схопив єго з дійсне божевільною втіхою, отворив тремтячою рукою, кинув оком на змість, а там зірвав ся, добив ся до дверей і без церемонії вийшов з комнати і з дому, ні словечка не промовивши від хвилі, коли Дюпен попросив єго підписати чек.
Після єго відходу мій друг розказав все трохи докладнійше.
«Париська поліция, — сказав, — в своїм ремеслі незвичайно вправна. Вона витревала, бистроумна, хитра, знає на скрізь все, чого, бачить ся, вимагають єї обовязки. Скоро отже Ґ. розповів нам, в який спосіб перешукано цілий дім Д., я був зовсім переконаний, що він в границях свого фаху перевів досліди бездоганно».
«В границях свого фаху?» — спитав я.
«Так, — сказав Дюпен. — Він не лиш ужив найліпших способів але і перевів все в повні досконало. Нема найменшого сумніву, що, коли-б лист був схований в обсягу довершених дослідів, вони були-б єго найшли».
Я лиш осьміхнув ся, та він, бачилось говорив зовсім серіозно.
«Способи сказано, — говорив він дальше, — були самі собою добрі і покористувано ся ними як слід, хиба їх лежить в тім, що в отсім випадку і до того чоловіка не можна було їх примінити. Деякі дуже бистроумні теми є для префекта родом Прокрустового ложа, до якого він на силу натягає свої пляни. Та розчаровуєть ся заєдно міряючи раз за плитко другий раз за глибоко. В тім взгляді неодин школяр дотепнійший від него. Я знав одного восьмилітного може хлопця, що успіхом в відгадуваню при грі "цет чи лішка" викликував загальне здивуванє. Є то проста забава і грають при ній камінцями. Один грач держить в жмени кілька камінців і питає другого чи в него іх "рівне" чи "нерівне". Коли здогад влучний, тоді той що вгадує виграє один; коли хибний, тратить один. Хлопець, що про него згадую, виграє від всіх учеників всі камінці. Очевидно руководив ся при згадуваню якимось прінціпом. А той полягає лиш на обсервациї і приміненю себе до бистроумности противників. Єго противник, якийсь недотепний урвитель, підносячи замкнені жмені, питає: до пари чи не до пари? Наш школяр відповідає: не до пари — і програє. Та при другій пробі виграє, бо каже до себе: в того добряги було при першій пробі до пари, а засіб єго бистроумности позваляє саме лиш на те, шо-б за другим разом було не до пари; ану, спробую вгадувати "не до пари". Він вгадує: не до пари — і виграє.
З товаришем о один степень дотепнійшим стане розумувати ось як: отсей бачить, що я за першим разом вгадав "до пари" і передовсім прийде єму так як першому на гадку проста переміна "до пари", на "не до пари".
Але зараз же й прийде єму на гадку, що се за проста комбінация і він врешті рішить ся повторити першу і буде згадувати: до пари; згадує "до пари" — і виграє. Чим-же покажеть ся той спосіб розумованя школяря, скоро єго докладно розібрати?»
«Звичайним, — сказав я, — зрівняєм комбінуючого ума з умом противника».
«Так і є, — сказав Дюпен. — А спитавши хлопця, яким чином він доходить до повного зрівнаня, що є жерелом єго успіху, я почув таку відповідь:
"Коли зміркую, наскілько хто є розумний чи тупий, добрий чи лукавий, або що він про мене думає, настроюю вираз свого лиця як найточнійше до виразу єго лиця, а потім жду, які згідні з тим виразом думки або чувства встануть в моій душі".
Отся відповідь хлопця є ніби основою цілої глибокої бистроумности, яку приписують Лярошфуко, Лябужів, Маккіавелліому і Кампанеллі*».
«А зрівнанє, — замітив я, — розумуючого ума з умом противника, залежить, — коли я порозумів вас як слід — від докладности, з якою оцінено ум противника».
«Від того, залежить практична єго вартість, — сказав Дюпен, — а префект зі своєю когортою ошибають ся так часто передовсім ізза недостачі сего зрівнаня, як також і тому, що хибне оцінюють а радше зовсім не оцінюють ума тих, з котрими міряють ся. Вони беруть під розвагу лиш свою власну бистроумність, глядаючи чогось схованого, уживають лиш таких способів, якими би самі в потребі покористувались. Оправдане воно настілько, що їх бистроумність є менше більше виразом бистроумности мас. Та коли хитрість якого злочинця ріжнить ся характером від їх власної хитрости, злочинець, очевидно поконує їх. Таке буває все, коли та хитрість є висшого рода, а дуже часто, коли й низшого. Вони не зміняють зовсім прінціпу своїх дослідів; в найліпшім разі спонукані якимось незвичайним випадком — надмірною нагородою — розширяють або степенують старі способи свого ремесла, зовсім не рушаючи прінціпів. Що ж, наприклад, учинили вони в випадку Д.? Чи відступали від давного прінціпу? Чим є все те верченє, трібованє, стуканє, спостеріганя при помочи мікроскопу, ділене поверхні дому на нумеровані квадрати, як не піднесенєм до визшого степеня самого приміненя прінціпу або кількох прінціпів? Чи ті прінціпи не основують ся на певних понятях про людську бистроумність, до яких привик префект за довгі роки своєї служби? Чиж не бачите, що в него те само собою розумієть ся, що кождий чоловік сховає лист коли вже не в дірку виверчену в нозі крісла, так хочби в яку иньшу укриту діру чи кутик, який зустрінеть ся з єго думкою так само, як помисли хованя листу в дірку виверчену в нозі від крісла? Чи не бачите також, що так придумані закамарки вистають лиш серед звичайних обставин, та що послугують ся ними лиш плиткі уми? Тож у всіх випадках схованя можна припустити і припускаєть ся передовсім, що предмет усунено кудись і заховано вказаним способом. Відшукане єго залежить проте не від бистроумности, а виключно від запопадливости, терпеливости і витревалости тих що шукають.
І де лучить ся випадок більшої ваги або назначена велика нагорода, — що з політичного взгляду на одно виходить, там не лучало ся ще, щоб згадані средства були безуспішні.
Тепер стане вам ясно, як треба розуміти мої слова: коли-б лист був схований де-не-будь в границях дослідів практикованих префектом, або — иньшими словами — коли б принціп схованя єго містив ся в прінціпах дослідів префекта, тогді й були-б єго без сумніву звайшли. Та будь що будь, сего урядника грубо змістифіковано. Жерело-ж єго неповодженя лежить посередно в припущеню, що міністер належить до божевільних, бо має славу поета. Префект чув десь, що всі божевільні є поетами і причиною цілого єго пеповодженя є “non distributio medii”* і висновок, що всі поети мусять бути божевільними».
«Однак чи він справді поет? — спитав я. — Знаю, що є два брати і оба вони придбали собі в літературі славу. Міністер, відав, написав вчену розвідку про діференцияльний рахунок. Він математик, не поет».
«Ви помиляєтесь. Я знаю єго добре; він одно і друге. Будучи поетом і математиком, він може розумувати влучно. Коли-б був лиш математиком, не мавби ніякої змоги розумувати, бувби полишеним на ласку і неласку префекта».
«Зовсім нові для мене гадки, — казав я, — адже-ж їм перечить пересьвідченє цілого сьвіта. Не схочете відав нехтувати гадки, до якої дійшла основна праця віків. Зване математики вважаєть ся з давен давна знанєм “par excellence”*.