«І тапети на стінах?*»
«Так!»
«І пивниці?
«Також».
«Но, то ви, — сказав я, — помиляєтесь, бо листу, дома, як вам здаєть ся, не ма».
«Аби лиш не ваша була правда, — сказав префект. — А тепер д. Дюпен, що ви радите мені робити?»
«Перешукати дім на скрізь».
«Зовсім злишне, — відповів Ґ. — Що листу дома не ма, я певний так само, як певний того, що єсьм і живу».
«В мене не ма для вас красшої ради, — сказав Дюпен. — У вас очевидно є докладний опис листу?»
«Ох є!» — І тут, префект, виймивши нотатку, став читати голосно докладний опис внутрішнього, а особливо внішнього вигляду, пропавшого листу. Скоро лиш прочитав єго, попращав ся з нами, а я сумніваю ся, чи бачив єго коли-не-будь більше прибитим, як в тій хвили.
В який місяць потім він навідав ся до нас ще раз і застав нас занятими менче-більше так само, як першого разу. Він сів на фотелю, закурив файку* і розпочав звичайну розмову. Врешті я сказав:
«Гарно, пане Ґ., але, що з пропавшим листом? Ви, думаю, освоїли ся з тим, що міністра перехитрити вам годі?»
«Чорти-би єго!... так; все-ж таки я за порадою Дюпена перешукав ще раз. Та наперед знав, що се страчена робота».
«Яка, казали ви, нагорода?» — спитав Дюпен.
«Ну, дуже груба, — дуже щедра нагорода. Не скажу саме докладно, яка, але скажу вам лиш, що тому, хтоби мені міг сей лист дістати, дав би, не вагаючи ся чек на пятьдесять тисяч франків. Діло в тім, що лист набирає з кождим днем більшого значіня. Останними часами нагороду подвоєно. Та коли-б єї навіть потроєно, я не був би в силі вже учинити більше, як учинив».
«Ну, так, — сказав Дюпен, потягаючи помалу зі своєі пінкової файки, — а я справді думаю, Ґ., що ви в сій справі не напружили ще своїх сил до найвизшого можливого степеня. Ви, думаю, могли-б зробити трохи більше, що?»
«Що? як?»
«Ну — пф, пф — ви могли-б — пф, пф — засягнути поради в сій справі, — ге? — пф, — пф, пф. Пригадуєте собі історію, що єї розказують про Абернетіого?»
«Ні, до біса з Абернеті....»
«Певне, до біса з ним, лиш дайте єго сюди! Все-ж таки, одного разу прийшло якомусь богатому скупиндязі до голови вихитрити від того Абернеті єго лікарську пораду. Вдавши ся з ним в тій ціли в звичайну розмову в приватнім товаристві, він описав єму своє положенє, так, як коли-б говорив про якусь, видуману особу.
Припустім, сказав скупидяга. що симптоми такі, а такі; що-ж би ви тепер, доктор, єму порадили?
Порадив! сказав Абернеті, ну, очевидно, що-б закликав доктора»*.
«І тапети на стінах?*»
«Так!»
«І пивниці?
«Також».
«Но, то ви, — сказав я, — помиляєтесь, бо листу, дома, як вам здаєть ся, не ма».
«Аби лиш не ваша була правда, — сказав префект. — А тепер д. Дюпен, що ви радите мені робити?»
«Перешукати дім на скрізь».
«Зовсім злишне, — відповів Ґ. — Що листу дома не ма, я певний так само, як певний того, що єсьм і живу».
«В мене не ма для вас красшої ради, — сказав Дюпен. — У вас очевидно є докладний опис листу?»
«Ох є!» — І тут, префект, виймивши нотатку, став читати голосно докладний опис внутрішнього, а особливо внішнього вигляду, пропавшого листу. Скоро лиш прочитав єго, попращав ся з нами, а я сумніваю ся, чи бачив єго коли-не-будь більше прибитим, як в тій хвили.
В який місяць потім він навідав ся до нас ще раз і застав нас занятими менче-більше так само, як першого разу. Він сів на фотелю, закурив файку* і розпочав звичайну розмову. Врешті я сказав:
«Гарно, пане Ґ., але, що з пропавшим листом? Ви, думаю, освоїли ся з тим, що міністра перехитрити вам годі?»
«Чорти-би єго!... так; все-ж таки я за порадою Дюпена перешукав ще раз. Та наперед знав, що се страчена робота».
«Яка, казали ви, нагорода?» — спитав Дюпен.
«Ну, дуже груба, — дуже щедра нагорода. Не скажу саме докладно, яка, але скажу вам лиш, що тому, хтоби мені міг сей лист дістати, дав би, не вагаючи ся чек на пятьдесять тисяч франків. Діло в тім, що лист набирає з кождим днем більшого значіня. Останними часами нагороду подвоєно. Та коли-б єї навіть потроєно, я не був би в силі вже учинити більше, як учинив».
«Ну, так, — сказав Дюпен, потягаючи помалу зі своєі пінкової файки, — а я справді думаю, Ґ., що ви в сій справі не напружили ще своїх сил до найвизшого можливого степеня. Ви, думаю, могли-б зробити трохи більше, що?»
«Що? як?»
«Ну — пф, пф — ви могли-б — пф, пф — засягнути поради в сій справі, — ге? — пф, — пф, пф. Пригадуєте собі історію, що єї розказують про Абернетіого?»
«Ні, до біса з Абернеті....»
«Певне, до біса з ним, лиш дайте єго сюди! Все-ж таки, одного разу прийшло якомусь богатому скупиндязі до голови вихитрити від того Абернеті єго лікарську пораду. Вдавши ся з ним в тій ціли в звичайну розмову в приватнім товаристві, він описав єму своє положенє, так, як коли-б говорив про якусь, видуману особу.
Припустім, сказав скупидяга. що симптоми такі, а такі; що-ж би ви тепер, доктор, єму порадили?
Порадив! сказав Абернеті, ну, очевидно, що-б закликав доктора»*.