— Ми тут що — на мітингу?
— Просто я хочу, щоб ти знала мої погляди. Я розумію жарти, але в душі я людина п-п-поважна. І пишаюся тим, що я американка. Тому й караюся через Жозе.— Вона поклала спиці.— Ти ж так само вважаєш, що він страшенно гарний з себе, хіба не правда? — Холлі гмукнула й мазнула котові по вусах щіточкою з лаком.— Якби ж то мені тільки звикнути до думки, що я маю вийти заміж за б-б-бразільця. І сама маю стати б-б-бразілійкою. Це ж таку прірву переступити. Шість тисяч миль, та й мови я не знаю...
— Запишись на курси Берліца.
— З чого б то раптом вони там навчали п-п-португальської? Нею, певне, ніхто й не говорить. Ні, єдине, що мені залишається, це спробувати умовити Жозе, щоб він покинув політику й став американцем. Це ж нікому не потрібна річ — зробитися п-п-президентом якоїсь там Бразілії.— Вона зітхнула й знов узялася до свого плетива.— Мабуть, я таки до нестями в нього закохана. Ось ти бачила нас разом. Як ти вважаєш: я закохана до нестями?
— Ну... А він кусається?
Мег упустила петлю.
— Як кусається?
— У ліжку.
— Та ні. А треба, щоб кусався? — Потім несхвально додала: — Але він сміється.
— Оце добре. Молодець. Люблю, коли чоловік вбачає у цьому гумор. А то здебільшого вони тільки сопуть та хекають.
Мег забрала назад свою скаргу, розваживши, що ця похвала якоюсь мірою поширюється і на неї.
— Еге ж. Мабуть, що так.
— Ну гаразд. Він не кусається. Він сміється. Що далі?
Мег полічила спущені петлі й знову замигтіла спицями.
— Я питаю...
— Чую. Воно не те щоб я не хотіла тобі розказувати. Але так важко все запам’ятати. Я не п-п-переймаюся цими речами, як ти. Вони йдуть у мене з пам’яті, наче сон. І я вважаю, що це н-н-нормально.
— Може, й нормально, люба, але я волію бути природною.— Холлі помовчала, дофарбовуючи котові вуса.— Слухай-но. Якщо ти нічого не запам’ятовуєш, спробуй не вимикати світла.
— Холлі, будь ласка, зрозумій мене. Я над усе ставлю пристойність.
— Е, хріновина. Що непристойного в тому, коли ти подивишся в ліжку на чоловіка, який тобі до вподоби? Вони здебільшого дуже гарні, і твій Жозе теж гарний, а коли ти навіть поглянути на нього не хочеш... ну, тоді я боюся, що він, бідолаха, мусить перебиватися холодною стравою.
— Говори т-т-тихше.
— І можливо, що ти анітрохи в нього не закохана. Отак. Ти задоволена моєю відповіддю?
— Ні. Бо я зовсім не х-х-холодна страва. У мене гаряче серце. Від нього і вся моя вдача.
— Ми тут що — на мітингу?
— Просто я хочу, щоб ти знала мої погляди. Я розумію жарти, але в душі я людина п-п-поважна. І пишаюся тим, що я американка. Тому й караюся через Жозе.— Вона поклала спиці.— Ти ж так само вважаєш, що він страшенно гарний з себе, хіба не правда? — Холлі гмукнула й мазнула котові по вусах щіточкою з лаком.— Якби ж то мені тільки звикнути до думки, що я маю вийти заміж за б-б-бразільця. І сама маю стати б-б-бразілійкою. Це ж таку прірву переступити. Шість тисяч миль, та й мови я не знаю...
— Запишись на курси Берліца.
— З чого б то раптом вони там навчали п-п-португальської? Нею, певне, ніхто й не говорить. Ні, єдине, що мені залишається, це спробувати умовити Жозе, щоб він покинув політику й став американцем. Це ж нікому не потрібна річ — зробитися п-п-президентом якоїсь там Бразілії.— Вона зітхнула й знов узялася до свого плетива.— Мабуть, я таки до нестями в нього закохана. Ось ти бачила нас разом. Як ти вважаєш: я закохана до нестями?
— Ну... А він кусається?
Мег упустила петлю.
— Як кусається?
— У ліжку.
— Та ні. А треба, щоб кусався? — Потім несхвально додала: — Але він сміється.
— Оце добре. Молодець. Люблю, коли чоловік вбачає у цьому гумор. А то здебільшого вони тільки сопуть та хекають.
Мег забрала назад свою скаргу, розваживши, що ця похвала якоюсь мірою поширюється і на неї.
— Еге ж. Мабуть, що так.
— Ну гаразд. Він не кусається. Він сміється. Що далі?
Мег полічила спущені петлі й знову замигтіла спицями.
— Я питаю...
— Чую. Воно не те щоб я не хотіла тобі розказувати. Але так важко все запам’ятати. Я не п-п-переймаюся цими речами, як ти. Вони йдуть у мене з пам’яті, наче сон. І я вважаю, що це н-н-нормально.
— Може, й нормально, люба, але я волію бути природною.— Холлі помовчала, дофарбовуючи котові вуса.— Слухай-но. Якщо ти нічого не запам’ятовуєш, спробуй не вимикати світла.
— Холлі, будь ласка, зрозумій мене. Я над усе ставлю пристойність.
— Е, хріновина. Що непристойного в тому, коли ти подивишся в ліжку на чоловіка, який тобі до вподоби? Вони здебільшого дуже гарні, і твій Жозе теж гарний, а коли ти навіть поглянути на нього не хочеш... ну, тоді я боюся, що він, бідолаха, мусить перебиватися холодною стравою.
— Говори т-т-тихше.
— І можливо, що ти анітрохи в нього не закохана. Отак. Ти задоволена моєю відповіддю?
— Ні. Бо я зовсім не х-х-холодна страва. У мене гаряче серце. Від нього і вся моя вдача.