— Ні. Я в «Барбізоні». Ріджент, чотири, п’ятдесят сім, два нулі. Спитати Мег Уайлдвуд.
— Ви справленій ангел, Фреде.
Вони пішли. Думки про те, як допровадити амазонку до таксі, витіснили в мене почуття образи. Але Мег розв’язала цю проблему сама. Підвелася на ноги з власного почину і, похитуючись, втупилася в мене згори вниз.
— Їдьмо в «Лелеку». Там потанцюємо,— проказала вона й повалилася додолу, наче зрубаний дуб.
Найперше мені спало на думку бігти по лікаря. Та пульс у неї був нормальний, а віддих рівний. Вона просто спала. Я знайшов подушку, поклав їй під голову й залишив її тішитися сном.
Другого дня я зіткнувся з Холлі на сходах.
— Ех ви! — мовила вона мимохідь, показуючи мені пакет з ліками.— Тепер маю: лежить зовсім хвора. Таке похмілля, що страх. А до того ще й накотило на неї.
З цього я зрозумів, що Мег Уайлдвуд і досі в квартирі у Холлі, але причин такої несподіваної турботи про неї з’ясувати не встиг. А на кінець тижня таємниця ще поглибшала. Спершу до мене, помилившись дверима, постукав якийсь латиноамериканець: він шукав міс Уайлдвуд. На те, щоб розтлумачити йому помилку, пішло чимало часу, бо ми не розуміли вимови один одного, і поки все прояснилося, пін припав мені до душі. Він був доладно вбитий, і в його смаглявому обличчі та зграбній постаті матадора впадала в око вишукана досконалість, як ото в яблуці, чи апельсині, чи в іншому предметі, що цілком удався природі. Усе це доповнював англійський костюм, свіжий запах одеколону і — що найменш властиве латиноамериканцям — сором’язливість у поводженні.
Друга подія дня також була пов’язана з ним. Уже надвечір, ідучи обідати, я знову побачив його. Він приїхав у таксі, і водій допомагав йому заносити в дім важенні валізи. Це дало мені нову поживу для роздумів. Настала неділя, а я все не міг збагнути, що до чого.
Потім картина і проясніла, і водночас затьмарилась.
У неділю випала гарна днина бабиного літа, припікало сонце, і крізь розчинене вікно до мене долинали голоси з пожежних сходів. Там, на площадці свого поверху, простяглись на ковдрі Холлі та Мег, а між ними вмостився кіт. Їхнє щойно вимите волосся звисало мокрими пасмами. Обидві робили діло: Холлі фарбувала нігті на ногах, Мег плела светр. Говорила Мег:
— Коли хочеш знати, тобі таки п-п-пощастило. Хоч як там є, а одного в Расті не забереш: він американець.
— Велика заслуга, нічого не скажеш.
— Рибонько, тепер війна.
— Еге ж. А нехай вона скінчиться, то тільки ви мене й побачите.
— Ну, а в мене інші погляди. Я п-п-пишаюся своєю країною. В нашій родині всі чоловіки були відважними солдатами. Пам’ятник дідусеві Уайлдвуду стоїть у самому центрі Уайлдвуда.
— Фред теж солдат,— сказала Холлі.— Та йому навряд чи поставлять пам’ятник. А може, й поставлять. Кажуть же: чим дурніший, тим хоробріший. А він таки добрячий дурень.
— Фред — це отой хлопець, що нагорі? Я й не знала, що він солдат. А що дурний, то справді схоже.
— Він допитливий. Не дурний. Йому страшенно хочеться побачити, що там за чужим вікном. А коли ніс притиснутий до шибки, будь-хто матиме дурний вигляд. Тай взагалі, це не той Фред. Фред — мій брат.
— І ти називаєш рідну п-п-плоть дурнем?
— Що є, те є.
— Ні, негоже таке казати. Про хлопця, що воює десь там за тебе, за мене й за всіх нас.
— Ні. Я в «Барбізоні». Ріджент, чотири, п’ятдесят сім, два нулі. Спитати Мег Уайлдвуд.
— Ви справленій ангел, Фреде.
Вони пішли. Думки про те, як допровадити амазонку до таксі, витіснили в мене почуття образи. Але Мег розв’язала цю проблему сама. Підвелася на ноги з власного почину і, похитуючись, втупилася в мене згори вниз.
— Їдьмо в «Лелеку». Там потанцюємо,— проказала вона й повалилася додолу, наче зрубаний дуб.
Найперше мені спало на думку бігти по лікаря. Та пульс у неї був нормальний, а віддих рівний. Вона просто спала. Я знайшов подушку, поклав їй під голову й залишив її тішитися сном.
Другого дня я зіткнувся з Холлі на сходах.
— Ех ви! — мовила вона мимохідь, показуючи мені пакет з ліками.— Тепер маю: лежить зовсім хвора. Таке похмілля, що страх. А до того ще й накотило на неї.
З цього я зрозумів, що Мег Уайлдвуд і досі в квартирі у Холлі, але причин такої несподіваної турботи про неї з’ясувати не встиг. А на кінець тижня таємниця ще поглибшала. Спершу до мене, помилившись дверима, постукав якийсь латиноамериканець: він шукав міс Уайлдвуд. На те, щоб розтлумачити йому помилку, пішло чимало часу, бо ми не розуміли вимови один одного, і поки все прояснилося, пін припав мені до душі. Він був доладно вбитий, і в його смаглявому обличчі та зграбній постаті матадора впадала в око вишукана досконалість, як ото в яблуці, чи апельсині, чи в іншому предметі, що цілком удався природі. Усе це доповнював англійський костюм, свіжий запах одеколону і — що найменш властиве латиноамериканцям — сором’язливість у поводженні.
Друга подія дня також була пов’язана з ним. Уже надвечір, ідучи обідати, я знову побачив його. Він приїхав у таксі, і водій допомагав йому заносити в дім важенні валізи. Це дало мені нову поживу для роздумів. Настала неділя, а я все не міг збагнути, що до чого.
Потім картина і проясніла, і водночас затьмарилась.
У неділю випала гарна днина бабиного літа, припікало сонце, і крізь розчинене вікно до мене долинали голоси з пожежних сходів. Там, на площадці свого поверху, простяглись на ковдрі Холлі та Мег, а між ними вмостився кіт. Їхнє щойно вимите волосся звисало мокрими пасмами. Обидві робили діло: Холлі фарбувала нігті на ногах, Мег плела светр. Говорила Мег:
— Коли хочеш знати, тобі таки п-п-пощастило. Хоч як там є, а одного в Расті не забереш: він американець.
— Велика заслуга, нічого не скажеш.
— Рибонько, тепер війна.
— Еге ж. А нехай вона скінчиться, то тільки ви мене й побачите.
— Ну, а в мене інші погляди. Я п-п-пишаюся своєю країною. В нашій родині всі чоловіки були відважними солдатами. Пам’ятник дідусеві Уайлдвуду стоїть у самому центрі Уайлдвуда.
— Фред теж солдат,— сказала Холлі.— Та йому навряд чи поставлять пам’ятник. А може, й поставлять. Кажуть же: чим дурніший, тим хоробріший. А він таки добрячий дурень.
— Фред — це отой хлопець, що нагорі? Я й не знала, що він солдат. А що дурний, то справді схоже.
— Він допитливий. Не дурний. Йому страшенно хочеться побачити, що там за чужим вікном. А коли ніс притиснутий до шибки, будь-хто матиме дурний вигляд. Тай взагалі, це не той Фред. Фред — мій брат.
— І ти називаєш рідну п-п-плоть дурнем?
— Що є, те є.
— Ні, негоже таке казати. Про хлопця, що воює десь там за тебе, за мене й за всіх нас.